Як із волі добути соціальну енергію?

Якщо самі ми холопи, то для нас не може бути героїв.

Т.Карлейль

У країнах розвиненої демократії і неляканих громадських організацій людина відчуває свою причетність до національного потенціалу чітко і ненав’язливо, як колір своїх очей. В Україні ж тільки половина населення вважає, що оточена порядними і професіональними виконавцями свого громадянського обов’язку. У розвиненому світі звичною є владна горизонталь, там можновладці виконують прагнення народу, який безперервно її контролює, а ми стогнемо під пресом владної вертикалі, не довіряючи ні політикам, ні бізнесменам, ні чиновникам. Однак тільки між людьми викрешуються іскри, що спонукають до дії, а спільно генерована воля, посилена відповідальністю, і стає тією соціальною енергією, яка формує людський потенціал.

Про це розмірковує завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ, доктор економіки та соціології, професор Юрій САЄНКО.

Ми не маємо стратегічних планів розвитку

— ООН уже протягом багатьох десятиріч здійснює моніторинг такого показника, як рівень людського розвитку нації. Настільки складний індекс розраховують досить примітивно — на трьох основних показниках: це обсяг національного доходу на душу населення, тривалість життя і рівень грамотності. От і все, що покликане розкрити «людський розвиток». Зрозуміло, що перший показник — економічний, другий — фізіологічний (у ньому відбиваються і соціальні, і психологічні, і економічні, й екологічні чинники), а третій — це рівень грамотності населення, який часто зводиться до питання, чи вміють люди в даній країні читати й писати. Насправді грамотність — це ступінь орієнтованості в соціальному просторі: вміння читати покажчики й вивіски, складати маршрут у метро, знати, як подати заяву тощо. Звісно ж, краще, щоб на цьому місці стояв більш ємний показник — середнє число років навчання на одного жителя країни.

Усі ці показники для України проблемні. У першому ми відбиваємо офіційний рівень національного доходу і не враховуємо тіньовий. А він у нас становить 40—50%. Другий показник дає статистика. А стосовно соціальної грамотності населення ми не проводимо тестових досліджень, тільки вказуємо відсоток тих, хто вміє читати й писати. Зрозуміло, що індекс людського розвитку не придатний для оцінювання й розкриття суті внутрішньої соціальної енергії нації, а тим більше для стратегічного планування.

Що ж насправді рухає розвитком суспільства? Життєвий і дослідницький досвід переконує мене, це національний потенціал. Він складається з кількох показників. По-перше, вольовий потенціал — уміння поставити завдання, розробити програму, знайти метод вирішення цього завдання, кошти на це й добути результат. Україна саме і страждає від того, що у неї немає справжнього вольового начала. Ми не маємо стратегічних планів, національних програм розвитку в будь-якій галузі — соціокультурній, екологічній чи військовій.

По-друге, духовний потенціал, своєрідна контрольноутворююча функція совісті людини та соціуму, це імператив «жити по совісті», оцінюючи життєдіяльність соціуму на шкалі «добро і зло» у системі загальнолюдських цінностей. Україна одвіку мала високий духовний потенціал, не розгубивши його й досі, хоча дуже постраждала від антилюдського розмивання духовності в комуно-більшовицький період. А нинішній баламутний час приносить у життя українців насильство й попсу — як з боку псевдоглобалізації, так і з боку пострадянського Дикого Степу. Але підстави до відродження України є — і релігія, і філософські традиції, і культура завжди грунтувалися на прагненні до добра. Загальновідома толерантність українців — усі, хто приїжджав в Україну, осідали тут.

По-третє, інтелектуальний потенціал — знання, технології, досвід. Він був і залишається високим, хоча й «відтягується» в інші країни. Потужний інтелектуальний потенціал України от уже майже двадцять років лежить усіма забутий і незатребуваний у каламутному мулі невизначеності, безвідповідальності і бездуховності, на що так багата наша влада.

По-четверте, матеріальний потенціал — це людські, природні й технічні ресурси. Згадалося, за часів перебудови «Дойчебанк» поставив Українську РСР на перше місце серед тодішніх «братніх» радянських республік саме за оцінками матеріального потенціалу. З часів незалежності у нас не розвивали сфери знань. Усі знають, в якому загоні у нас наука — і фундаментальна, і прикладна. Національний продукт створюється переважно за рахунок старих технологій!

Україна, як і всяка інша країна, залежна від рівня національного потенціалу і його використання. Тільки у нас роль його незмірно вища, адже потрібно терміново й рішуче виходити з посттоталітарної кризи. А ми все стагнуємо... Час не стоїть на місці — його потрібно заповнювати конкретними справами на благо людини. Інакше країна опиниться на узбіччі історичної течії.

По-п’яте, інформаційний потенціал — уміння накопичувати, передавати і зберігати інформацію. Він також становить національну проблему, адже сьогодні у світі повсюдно поширені комп’ютерні технології. Ми ж, передові свого часу в галузі кібернетики, нині відстаємо від багатьох країн. Та й за використанням Інтернету теж. У Прибалтиці користувачів Інтернету понад 50% від усього населення, у розвинених країнах Всесвітньою мережею користуються 80—85% людей, у нас — усього 15—20%.

Висновок такий: якщо не працює вольовий потенціал, хоч би якими були високими матеріальний, духовний, інтелектуальний і інформаційний потенціали суспільства, вони нічого не варті. Національний потенціал безпосередньо пов’язаний із тим, наскільки вирішуються сьогодні питання майбутнього в країні. Вони теж вирішуються вольовим потенціалом: в організації пошуку нових, перспективних, стратегічних завдань. Саме у вольовому потенціалі виникає соціальна енергія, поштовх до розвитку. Саме він створює цілісність національного потенціалу.

Стрижнем національного потенціалу є національна ідея. У середині ХХ століття відомий український поет Дмитро Павличко проголосив національну ідею на всі часи і для всіх народів: «Ленін — здоров’я мого народу, Ленін — майбутнє землі». Сьогодні, очолюючи Всесвітнє об’єднання українців, поет-«провидець», слід гадати, втілює в життя свої нетлінні ідеї... Цей приклад — тільки один із мільйонів у сонмі «шукачів національної ідеї». Є серед них і колишні комуно-більшовицькі секретарі всіх мастей і рангів, і кримінальна проФФесура, і якісь ракетники, і просто базарні персонажі шоу Савіка Шустера. І таких сила-силенна. А національна ідея визріває довго.

Хто наші лідери і де вони?

З доісторичних часів і понині людської спільноти «нанизуються» на одну й ту саму трансча­сову і транспросторову структуру — це духовні пастирі, совість соціуму, на прикладі життя яких вибудовувалася, вивірялася й контролювалася внутрішня система норм і цінностей людини; це державні адміністратори — управлінці, котрі обстоюють національні інтереси і втілюють у життя рішення влади, прийняті на благо громадян; це приватні підприємці; це творчий люд — учені, художники, музиканти, актори; це виконавці — втілювачі ідей, рішень і технологій.

В одному з наших досліджень ми ставили респондентам запитання:

Нагадаємо, що запитували респондентів не про те, багато чи мало таких людей, а чи досить. Виявилося, ще й як не досить! А то думаємо, звідки майже двадцятирічна стагнація. Немає людського капіталу! Особливий дефіцит — порядні профі-бізнесмени. Та й звідки їм узятися, якщо в країні замість становлення демократії та громадянського суспільства — цілковите політичне безмір’я. Замість ринкової економіки — тіньові схеми, рейдерство, бандитське розграбування землі.

Соціологічна розвідка зайвий раз підтвердила — український соціум негайно потребує лідерст­ва в усіх сферах життя. А отже, потрібно організовувати процес формування інституту лідерства. Так, цей прошарок знищували за всіх часів української історії. Але лідерів потрібно не оплакувати, а шукати. Чи є у нас механізми й умови пошуку цих людей у суспільстві?

Ми тримаємо на політичній арені старі відпрацьовані кадри, аж до всіляких блазнів. Верховна Рада складається не з подвижників, занепокоєних долею нації, а з бізнесменів, які вирішують свої питання. Вже очевидно, що певна частина наших парламентаріїв пов’язана з інтересами російського капіталу і російської політики. Більшість із них — це колишня радянська номенклатура, яка не здатна мислити новими категоріями. Невеличка частина — «професіональні патріоти», котрі з перших днів незалежності роззброїли українську армію й «озброїли» радянськими партократами систему управління, цілком здавши їм позиції у всіх сферах життя. І тим самим засвідчили відсутність в українській культурі такого важливого, першочергового складника, як дер­жавне управління. Тому поява в перші роки групи лідерів виявилася ілюзією. Потрібні були державні мужі, а до справи взялися гуманітарії.

Ну а сьогодні? Невже українська земля перестала «родити Ньютонів, де Голлів чи Вашингтонів»? Безперечно, родить — як і кожна самовідтворювана система. Більше того, хоч як би ми лаяли систему освіти, у нас, по-перше, є непогані університети, по-друге, багато талановитих людей стажуються за кордоном, по-третє, достатня кількість молодих спеціалістів потрапляє в просунуті фірми.

Чому ж тоді ця «свіжа кров» не вливається в політику і дер­жавне управління? Звісно, просочується. Повільно й непомітно. А для істотних змін потрібна «критична маса». У цьому й уся суть. Щоб вона не підірвала кримінально-олігархічну систему, вибудуваний своєрідний «каскад гребель».

Перша «гребля» — це кримінально-олігархічна бюрократична система. Вона категорично, на смерть стоятиме на шляху оновлення. А якщо в її зграї з’явиться, дивом прорвавшись, «чужак» із молодих та ранніх, вона відразу блокує його сферу впливу. В усіх на очах Арсеній Яценюк — амбітний, грамотний, інтелігентний і, попри молодість, досить досвідчений управлінець, який про­йшов різні структури класного менеджменту. Щоправда, є й протилежні приклади, коли сама «гребля» вирощує свою молоду зміну. У Києві не треба далеко ходити — маємо вимуштруваних маніпуляторів в особі заступника мера Довгого і Кільчицької.

Чи здатна ця «гребля» сама себе трансформувати? Найближчим часом ні. Згадаймо радянські перебудовні часи. Компартійна система розвалилася, але не транс­формувалася. А в нинішній Ро­сії фактично переміг ДКНС. На­ша «гребля» ще не така стара. Її не розхитав навіть Майдан 2004 року.

Друга «гребля» — це ЗМІ. Хо­ча це, по суті, продовження першої «греблі», адже практично всі вони перебувають у руках партійно-олігархічного конгломерату, і це є по-справжньому трагічно, адже покликання журналістики — пошук нового, інноваційного. Саме ЗМІ, будь-но вони по-справжньому вільними й ініціативними, здатні знаходити молодий поріст талановитих лідерів, показувати їх суспільству. Замість налаштування людей на творення нового життя на телеекрані і на газетних шпальтах — суцільний базар із залученням недоумкуватих або явно куплених «політиків» і «експертів».

Не «зірки» попсової естради і не політики формують суспільний клімат добропорядності й чистоти, а носії цих якостей, про котрих пишуть украй рідко.

До 1954 року я навчався в сільській школі. У нас було кілька вчителів старого педагогічного гарту — вони створювали й зберігали духовну ауру навчального закладу. Ці люди пронесли через своє дуже складне життя загальнолюдські цінності й академічні знання. Нам було соромно бути гіршими за них. Але варто було цій когорті вчителів піти на пенсію, як наш сільський шкільний храм знань перетворився на звичайну школу зі звичайними радянськими вчителями, чимало з яких практично не виїжджали за межі села, закінчуючи педінститути заочно...

Третя «гребля» — це повсякденна свідомість українських громадян. Споруда найбільш стійка. Психіка, а особливо підсвідомість, — річ консервативна. Не випадково вона тримає на поверхні українського політикуму Симоненка, Мартиненка, Януковича, а недавно ще й Мороза з Вітренко.

Не випадково російська людина так охоче знову сприйняла радянські символи, гімн і радянську риторику, шукає всюди чужого і ворога. Радянська людина звикла боротися, їй не можна без ворога. Процес боротьби, як наркотик, заміняє нормальне життя.

Так і нависла над Україною химера третьої «греблі», тим більше що за роки незалежності ніхто навіть не замислювався над тим, щоб «розбирати» чи «розмивати» її стратегічними програмами майбутнього, знанням про найкращі зразки життєустрою, соціальної й екологічної безпеки. Дві перші «греблі» оберігають третю...

Усі ці перешкоди могли б «розібрати» інституції громадянського суспільства. Суспільна наука, зокрема й академічна, вдає, що каскаду цих «гребель» в Україні немає. Тому замість розробки комплексного міждисциплінарного проекту з відродження національного потенціалу країни, у тому числі й інституту лідерства, кожен науковий колектив обробляє свою окремо взяту ділянку.

А раптом станеться диво, й якесь угруповання ЗМІ почне новий інноваційний рух пошуку і пропаганди проекту «Шукаємо лідерів»? Починаючи з малого — школи, селища, району.

Цікаво, скільки підростає в Україні хлопчаків і дівчаток, які хочуть вивчитися на наших українських де Голлів, Вашингтонів і Тетчер?