Історична правда — гуманітарна зброя

Василь Лизанчук 16 грудня 2016, 23:01
Пресса
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Безпрецедентна гібридна війна Російської Федерації проти України спонукає по-новому осмислювати морально-психологічні, професійно-етичні, політико-ідеологічні засади функціонування ЗМІ. 

Те, що "раніше називалося російською журналістикою, необхідно вивчати в рамках окремої галузі науки, на стику психіатрії, кримінології і зоопсихології", наголошує експерт із Москви Ігор Яковенко. Нещодавно Європарламент ухвалив резолюцію "Про протидію пропаганді, спрямованій проти ЄС", у якій дорівняв Росію до таких терористичних загроз, як "Аль-Каїда" та ІДІЛ.

Отже, є над чим задуматися нам в Україні стосовно нинішньої місії преси, телебачення, радіо, Інтернету. Адже російська присутність в інформаційному просторі України є істотною складовою горезвісної гібридної війни. Тому до стандартів журналістської професії, на мою думку, потрібно ставитися не стандартно, не традиційно, а неординарно, конструктивно. Повністю погоджуюся з думкою журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що "журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація — це зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає , що створює, до чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів". 

Нагадаємо, що стандарти — це набір правил поведінки журналіста, описані у вигляді професійних/етичних кодексів або канонів журналістики, певна схема дій журналіста в різних життєвих ситуаціях; інструмент професійної саморегуляції під час пошуку істини, подання правдивої, вичерпної інформації про факти, події, явища та їх наслідки для читачів, глядачів, слухачів. До журналістських стандартів належать: оперативність, правдивість, точність, достовірність, баланс думок і поглядів, об'єктивність, повнота у викладі інформації, відокремлення фактів від коментарів та оцінок, неупередженість, чесність/справедливість, яскравість мовностилістичних засобів тощо.

Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним ретранслятором. "Модна нинішня формула західної журналістики про "баланс думок і поглядів" у висвітленні тих чи інших подій — це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: "П'ять хвилин для Гітлера, п'ять хвилин для єврея". Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а решта нас не стосується…", зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, мета яких — не "баланс", а правдивість, об'єктивність. Баланс між білим і чорним — це сірість. Виклик сірості оголосили американські журналісти, аналізуючи президентські вибори у США.

"Традиційна модель журналістики "він сказав, вона сказала", у якій журналістські сюжети просто ставили обидві сторони поруч одна з одною, викинута у вікно, сказав Ділан Баєрс. Натомість постала агресивніша журналістика, де пріоритет має точність, а не збалансованість". "Ці вибори дали людям змогу оцінити ключову цінність журналістики — виявити правду, вважає старший політичний редактор Washington Post Стівен Гінзберг. Іноді це означає називати щось брехнею. Іноді — казати "це неправда".

"Ці вибори забивають осиковий кілок у серце журналістської моделі "він сказав, вона сказала", заявив політолог і професор Університету Дартмуса Брендан Наєн. "Нам слід запам'ятати, що журналістика в у стилі "він сказав, вона сказала" ніколи не була найкращою журналістикою", наголосив політичний репортер з Washington Post Роберт Коста.

Узагальнивши висловлювання американських журналістів, експерт Наталя Іщенко зазначила, що "для України такий підхід є новим і незвичним для медіасередовища, де панує стандарт "надавати дві точки зору, навіть якщо одна з них або навіть обидві є відвертою брехнею", і "не справа журналіста — давати оцінки висловам політиків". Штучна відстороненість, уявна об'єктивність, декоративна збалансованість і толерантність до абсурду й неправди — це де-факто ті принципи, які т.зв. медіаспільнота журналістські організації та активісти активно просувають у журналістське середовище України, — наголошує Наталя Іщенко. — Якщо врахувати, що кожен український політик є тією чи іншою мірою "трампом" за методами спілкування з електоратом, а деякі відомі персони вітчизняного політикуму можуть дати американському колезі фору з популістського змісту виступів, то формат журналістики "він сказав, вона сказала" в нас мав померти, не народившись. Але маємо те, що маємо". 

Якщо "маємо те, що маємо", то дуже важливо розуміти, що, крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов'язані дати й другу), мають бути ще й якісні стандарти, зокрема в питанні вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконаний, не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче якщо вона антиукраїнська, аморальна. Не обов'язково надавати ефір, сторінки газети кожному бандитові чи іноземцям, які виконують у нас спецоперацію. Якщо ж запрошувати, то обов'язково супроводжувати їхні вислови глибокими, правдивими поясненнями, переконливими коментарями, охороняючи українців від геноциду словом і телевізійним зображенням. 

Безперечно, слово і термін "правда" характеризується широким і глибоким змістом. Приміром, князь давньоукраїнської держави Ярослав Мудрий уклав збірник законів "Руська правда". В основі його виваженої політики були не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися на засадах справедливості, порядності. Володимир Мономах у "Поученні" (назву твору також пишуть "Повчання", "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", "Повчання дітям" та ін.) закликав: "Не наслідувати лиходіїв, не лютувати словом, не хулити розмовою; гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради…". Володимир Мономах звертав увагу на основні риси характеру людини-християнина: правдивість, чесність, працьовитість, любов до ближнього. Григорій Сковорода писав, що правда — основа суспільства. Тарас Шевченко вірив в особливу місію українського Слова, яке, народившись від Правди, вселиться в людські душі, освітить їх світлом Істини, національним духом, загальнолюдською любов'ю. 

У поетичній збірці "Мій Ізмарагд" Іван Франко писав:

Не може при добрі той жить,

Хто хоче злу й добру служить.

Бо, хтівши догодить обом,

Він швидко стане зла рабом.

Ці слова також мають безпосередній стосунок до журналістської, наукової, суспільної праці. Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної, рашистської Росії проти України нав'язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується як щось "примітивне". 

Осмислюючи філософію постмодернізму, маємо підстави стверджувати, що в сенсі, власне, етики та моралі культура постмодернізму призводить до відкидання ціннісного пріоритету про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування "моральних центрів" не тільки в нормативному, а й у ціннісному значенні. Це яскраво видно в московській антиукраїнській ідеології та агресивній політиці.

Ідеологи "русского мира" заповзято нав'язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто сприймайте нашу, московську правду, адже всі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення — це релікт давньої доби, нав'язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава — це штучне утворення, це помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські рашисти переплели зі сталінською — комуністичною і гітлерівською — нацистською антинародною ідеологією й політикою людиновбивства, "все годиться, все прийнятно". У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з "русским миром".

Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване відчуття моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову "мова ворожнечі". Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці — це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української соборності. На жаль, більшість західних ЗМІ відразу після російської агресії проти України несподівано "осліпли" (В. Горбулін) стосовно того, хто агресор і як мають бути названі окупаційні війська у Криму, на Донбасі. Винаходячи натомість якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких — не назвати Російську Федерацію агресором, окупантом, ворогом європейської цивілізації. 

Українські ЗМІ покликані називати українських героїв — героями, подвиг захисників України — подвигом, сепаратистську зраду — зрадою, російську брехню — брехнею, московський злочин — злочином, російську агресію — агресією. Такий професійний підхід забезпечується високим рівнем історичних, філософських, політологічних, журналістських знань, авторитетом аргументів, доказів, патріотизмом, громадянською позицією, людинотвірною енергією медіасистеми. Щоб повсякденне, звичне відкрилося читачеві, глядачеві, слухачеві як важлива новина, треба насамперед добре цю реальність вивчити.

Отже, "гібридна війна" Російської Федерації проти України спонукає по-новому сповідувати стандарти журналістської праці, адже реальна криза слів і смислів, які описують дійсність, дають їй та її елементам адекватну характеристику. Українські журналісти мусять уміти прогнозувати перспективу використання їхніх матеріалів російськими ЗМІ, наслідки сприйняття споживачем інформаційного продукту через призму війни. Адже мета російських пропагандистів-маніпуляторів — поширювати дезінформацію, відверто брехати (відомо, що чим більша брехня, тим швидше в неї повірять), дратувати громадян України діями військового керівництва ЗСУ, викликати стійку недовіру та ненависть до будь-якої діючої української влади, викликати у людей пацифістські настрої під час війни. Тому в українських журналістів головною, дошкульною зброєю в інформацій-но-психологічній війні з російськими маніпуляторами, та й не тільки з ними, має бути всебічно обґрунтована Правда на засадах україноцентричної парадигми, яка в галузі комунікативістики означає сукупність концептуально-методологічних підходів, національно-громадянських і морально-духовних цінностей, аксіологічних настанов та журналістської гідності. Адже новітнє осмислення інформаційно-емоційного і змістово-тематичного потенціалу новин в епоху глобалізації та російської агресії, коли різноманітні інформаційні потоки пронизують гуманітарний простір України і загрожують національній ідентичності, соборності держави, українські ЗМІ мають працювати на засадах україноцентризму. 

Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, що увібрав у себе шовінізм, фашизм та нацизм, — це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — з ненависті до чужого. Мета націоналізму — свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні відносини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів та підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї, святині — є об'єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста — це те, що потрібно негайно знищити, викорінити й замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.

Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не так людського розуму, як Всевишнього, тоді коли шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — штучні, хворобливі, маніакальні отруйні плоди. 

Україна має всі морально-духовні, національно-інтелектуальні можливості показувати Росії приклад цивілізаційного розвитку. Треба тільки в усіх ЗМІ переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів. Адже медіасфера — це засіб породження і тиражування певних меседжів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує національно-гуманістичні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Та людина, яку запрошують в ефір чи на сторінки газет, під час дискусії має виражати позитивну суспільну думку щодо методів досягнення кінцевої стратегічної мети — побудови соборної, правової, демократичної української України. ЇЇ думки можуть бути непопулярними, але в жодному разі — не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже, коли йдеться не просто про державну безпеку, а про національну безпеку, територіальну цілісність України, давати слово тим, хто шматує її на частини, — безвідповідально, аморально. 

Російсько-українська війна — це війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими і в матеріальному, і в духовному сенсі. Для журналістів, як і для всіх українців, російська агресія — визначальний момент історичної Істини. Адже історична Правда — головна гуманітарна зброя. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
8 коментарів
  • Антон Савченко 18 декабря, 13:31 Есть злодеюшки и есть ангелы - что ж тут необъективного? Ведь так и устроен мир - хорошие воюют с плохими. А как же? Так во всех конфликтах мира в истории -абсолютно добрые против абсолютно злых. Кто не согласится? Глянтье хоть на Афган - добряк-СССР против злюк-душманов. Ну разве не так? Ай, люли!
    aetes 21 декабря, 22:23
    А тепер добряк-Путін проти злюк-укрів. І так з самого початку Московії. Почалось з придушення Московським Князівством Новгородської Республіки -- першої демократії на теренах 1/6 суші. Далі кожна війна була "визвольною", від Вісли аж до Тихого Океану. Ну разве не так?
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Антон Савченко 18 декабря, 13:21 Нам всё можно. А вот тем кто против нас - ничего нельзя.
    aetes 21 декабря, 22:08
    Дійсно, нам можна називати агресора агресором, а йому не можна називати нас агресором. Що тут незрозуміло? Що б агресор не сказав, -- це не що інше, як ворожа пропаганда. Заборонена законом. Цілком справедливо.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Nicksaf 17 декабря, 17:54 Прочитав коментар спраглого (spragly), добре сказано. Особливо сподобалось про рос. літературу, яку вони вважають взірцем для всього людства.
    aetes 21 декабря, 22:12
    Дещо і в ній є влучно сказано. О.Блок: "Русь моя, жизнь моя\ Долго ль нам маяться\ Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма\ Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться\ Вольному сердцу на что твоя тьма?".
    aetes 21 декабря, 22:16
    Жаль, забув звідки цитата: "Сучасна російська культура живиться нафтою, тому сама схожа на нафту -- брудна, липка й смердюча."
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 17 декабря, 11:44 Стаття непогана за вийнятком тези про "показати Росії приклад цивілізаційного розвитку". Самим москалям, від Ходорковського з Навальним до сєчіна з малофєєвим, це непотрібно. Вони вважають українців такими що стоять не нижчому до-їмперському щаблі розвиткy. Недо-расою. Імперскість є мірилом практично всього в Росії. Культ сили, короче. Нам, та й світові, настільки нав'язували російську культуру що ми перестали її критично сприймати. А це ж діра. Чомусь музику Вагнера та твори Ніцше повязують з зародженням фашизму. А "собаче серце" Булгакова не пов'язують, бо професор Преображенський не схожий на доктора менгеле. А "мастер і маргарита" не схожий на культ сатанізмy. Бо воно "своє, наше, общєє". І вичистити цю дурь з москальских голов мають самі москалі. А нам своє робить. Писати російською мовою для москалів варто з одною метою - викласти факти. А виховувати їх даремно. Навіть Богові це стало не під силу. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94