Мінні уроки

Олена Розвадовська 24 березня, 23:02
123_1

Читайте також

У березні 2015-го я виїхала з Києва на схід країни, в прифронтову зону. 

Про що я думала тоді? Мені здавалося, що я маю бути там, маю побачити своїми очами все, що відбувається. Маю, в міру своїх можливостей, допомогти дітям, які опинились у війні. Адже діти були сферою моїх інтересів і застосування сил в останні кілька років. Тож не поїхати я не могла. 

Хоча, якщо чесно, в Києві мене нічого особливо не тримало, крім друзів і того, що я люблю це місто. Вільна, як птах, без сім'ї. Квартира — орендована, з роботою — невизначеність. Мені тоді здавалося, що це — пригода, що, можливо, це стане якимось поштовхом і дасть моєму життю новий напрямок. 

Минуло два роки, і виявилося, що "пригода" стала моїм життям. За цей час я побачила багато такого, про що ніколи раніше не могла б навіть подумати. Ми всі одержали свої "мінні уроки", переставши лякатися кожного звуку, навчившись розрізняти стрілецьку зброю, гради, міни — коли бігти, а коли можна й не поспішати. Війна стала частиною повсякденності на всій території України, неминучістю, яку кожний з нас прийняв, але у своїх межах. Деякі страшні деталі ми просто перестали помічати та реагувати на них. Тільки хтось втратив чутливість до статистичних зведень, а хтось — до мін у городі та куль у паркані. 

Кілька місяців минулого року я та мої колеги в рамках проекту Швейцарського фонду з протимінної діяльності проводили уроки з мінної безпеки. Такі уроки ми робили навіть для вихованців старших груп дитсадків. Для них ми ставили сценки, метою яких було в доступній дітям формі розповісти та показати, як виглядають міни, гранати та снаряди; де вони можуть бути та як можуть покалічити/вбити. Спочатку я дивувалася, що на перше ж запитання: "А які небезпечні предмети можуть бути в лісі?" — діти відразу відповідали: "Розтяжки, бомби..." Потім перестала, адже це повторювалося ледь не в кожній школі чи дитсадку. 

У нашій сценці для дитсадків були їжачок і козлик, які весь час сварилися. Одного разу козлик дуже розсердився на їжачка та підклав йому під кущ міну. Діти допомагали їжачку та підказували, що чіпати міну не можна. Але цікавість перемогла, їжачок доторкнувся до міни палкою, і вона вибухнула. "Пораненого" їжачка ми евакуювали в госпіталь, а вчителька-кішка закріплювала з дітьми пройдений матеріал і правила поведінки з небезпечними предметами.

Таке навчання пройшли всі діти, які живуть уздовж лінії вогню. Хтось — не один раз. Ця їхня повсякденність до глибини душі вразила моїх друзів у Києві під час презентації короткометражного документального фільму про ці "мінні уроки". Герої фільму "Діти Донбасу", знятого за підтримки уряду Канади режисером і оператором Тарасом Томенком та монтажером Вікторією Бабяк, —  звичайні діти, які люблять гратися та обожнюють пригоди. Вони незвичайні тим, що в їхнє дитинство ввійшла війна та стала для них щоденністю. Про неї та про її небезпечні "іграшки" ці діти знають набагато більше, ніж дорослі, які живуть на мирних територіях. У немирних умовах ось уже три роки вони, як можуть, облаштовують своє мирне життя: ганяють голубів, ловлять фазанів і рибу, рубають дрова, бігають по кризі та купаються в річці, мріють стати слюсарями, шахтарями, кимось ще. От тільки завжди є небезпека, що цікавість заведе їх туди, де вони можуть втратити руки, ноги, зір, а іноді й життя. І в цьому світлі історія Льоші, який, знайшовши детонатор від гранати, втратив три пальці на правій руці, виглядає навіть щасливою. Адже все могло закінчитися для нього набагато гірше. І хоча випадок Льоші — не поодинокий, спеціальне розпорядження, яке зобов'язує медиків, працюючих у зоні АТО, окремою графою вказувати причини поранення дітей, що надходять до них на лікування, Мінздоров'я розробило лише нещодавно.

Фільм знімали не для того, щоб викликати жалість і сльози. А щоб показати проблему. Адже ціле покоління "дітей війни" держава та суспільство майже не помічають.

Масовані обстріли Авдіївки привернули до неї увагу й потоки гуманітарної допомоги. Але минуло трохи часу — і про неї майже забули. Авдіївка стала своєрідною вітриною людського горя через те, що там розташований коксохімічний завод. Але ж лінія вогню — це далеко не сама лише Авдіївка. Є місця, де люди живуть у значно гірших умовах. З дітьми. Як, наприклад, у Зайцевому, де вже 9 місяців немає електрики.

Велике смт під Горлівкою тепер поділене навпіл. Та частина, де були школа й адмінцентр, відрізана лінією вогню і живе за деенерівським часом. 

Діти, які живуть на підконтрольній Україні частині Зайцевого, їздять до школи в Опитне. За ними приїжджає шкільний автобус. Більше вони нікуди не виїжджають. 

Працездатне населення — максимум 20% від трохи більше як тисячі жителів, що залишилися.

За 9 місяців без електрики кожна хата одержала свій генератор від волонтерів або представників міжнародних гуманітарних місій. От тільки включати їх вечорами не можна — сильно гудуть. Якщо почнуть стріляти — не почуєш. До того ж шум привертає увагу. Діти вчаться при свічках, ліхтарях. Зарядка телефонів і ліхтарів — тричі на тиждень. Збирається все село.

Про проблему знають не тільки волонтери, а й у Донецькій обладміністрації, і міністр МінТОТ, і міжнародники. Кажуть, питання про відновлення електрики "вирішується на вищому рівні". Але ніяк не вирішиться вже 9 місяців! Адже в Зайцевому немає коксохімічного заводу. А словосполучення "на межі виживання" для українських чиновників — просто слова. Вони не бачать цих людей, не бачать дітей. Але я їх бачу щодня.

По суботах я зазвичай їжджу в Зайцеве (райони Бахмутка, Жованка та Піски) — займатися з дітьми арт-терапією. Ми разом складаємо пазли та лего, ліпимо щось із пластиліну та кінетичного піску. 

У Пісках на сьогодні залишилося семеро дітей, у Бахмутці — дев'ять. Деякі живуть практично на нулі. Як це передати — я не знаю. Хата — просто передова...

Ось мати з двома дочками — 1-й та 9-й класи. Старша торік 9-й клас уже закінчила — до школи ходила через лінію розмежування, в "ДНР". Україна той табель не зарахувала, цього року дівчинка знову пішла в 9-й клас. 

Вулиця Базанова на в'їзді в Бахмутку сильно розбита. Думала, що дітей там немає. Коли раптом мені кажуть: "А в нас цього року ще один першокласник буде, Костик. Живе на вулиці Базанова. Мама старається. Гори зверне заради дитини. Але п'є".

Як ви з дітьми гуляєте? — запитувала я маму з Жованки, частини села Зайцевого під Горлівкою, яке нещадно обстрілюється останніми тижнями.

— Ну як… Удень випускаю у двір. Розпочинається 7,62 (калібр стрілецької зброї. — О.Р.), — і ми вже під стінкою сидимо.

У Жованці дітей зараз уже немає. Тільки дорослі. Останньою виїхала Катя Шумін із трьома дітьми. Вона виховує їх сама. Але тримається молодцем, не падає духом. Двоє її старших дітей — три та два роки — вже знають звуки передової назубок. А от молодшому, Герману, тільки 10 місяців, йому ще рано.

Будинок Каті стоїть (хоча, напевно, казати про нього потрібно в минулому часі) на передовій. Вулиця — вже майже нежила. Виїхати Катя погодилася лише недавно — коли допомогу запропонували волонтери. Уже після того, як її сестру Настю вдень, прямо у дворі, поранило осколком у ліву ногу та руку, а літню кухню, за кілька метрів від якої в цей час у домі спали діти, розбило 120-міліметровою міною. Тут уже ніхто не спускається в підвал. Ховаються тільки коли стріляють зовсім поруч...

Пробратись у Жованку без ризику для життя віднедавна стало неможливо. Деенерівський снайпер обстрілює всіх, хто приїжджає сюди чи не єдиною асфальтованою дорогою. Свист розривних куль чують над своїми головами місцеві жителі, волонтери та постачальники провізії. Після невдалого проїзду цією дорогою 8 березня Юлія Толмачова та Сергій Адам'як лікують осколкові поранення. Молочар затирає діри від осколків на своєму авто. Кажуть, у зв'язку з таким "свавіллям" він навіть їздив скандалити на деенерівський блокпост.

Нечисленні жителі, які залишилися, обурюються: "...раптом чую: у мене просто перед обличчям "шпук-шпук-шпук". Присіла й думаю: що ж ви робите? Ви ж бачите в приціл, що цивільні йдуть". "Машини пролітають, як ненормальні, щоб не влучили. Чую, снайпер почав працювати. Отже, машина їде". "Військові їздять за посадкою. А тут — тільки мирні. Нас залякують цілеспрямовано"...

Я й сама чула ці удари зовсім близько — 7 березня, на тому самому місці, де наступного дня інших волонтерів все-таки зачепило. 

Кажуть, сміх дозволяє впоратися зі стресом. Можливо, тому жінки глузують зі страшних історій з життя. 

— Ми вчора пішли за сигаретами до дядьки Сашка. Чую "тюх" під ногою. Я в ставочок "нир" — і сиджу там. Мені пацани кричать: "Вилазь", а я "щас…", ноги намокли, не поспішаю.

— Спершу із РПГ стріляли, воно не так страшно. А потім 152-й як гугух... Усе, треба приземлятися на дупу. А з нами ще був афроамериканець. У яскравій курточці, ха-ха, як мішень. Тут треба в чорному ходити. Або в зеленому, коли зазеленіє. Ха-ха-ха.

— Нашою вулицею кулі сильно низько літають. Ялинка в мене підстрижена рівненько. У стінках кулі стирчать. Я вийняла плоскогубцями, дивлюся, а вже чотири нові висять.

А 16 березня у двір хати "на гаражах", яка стала точкою збору всієї Жованки — єдиного штабу гуманітарної допомоги, де відбуваються всі важливі та не дуже події, прилетіла міна. Дивом усі залишилися живі.

"Уже набридло це знущання. Ось чехи мали приїхати, але тепер не їдуть — стріляють, — каже одна з місцевих жительок. — Вони ж просто психологічно тиснуть: щоб волонтери сюди не їздили, щоб ми в напрузі, щоб армію підставити. Адже багато хто з нашого селища думає, що це стріляє Україна. Вони просто хочуть, щоб ми всі тут здохли. Але ми прорвемося. Україна не здається. Нас не залякають".

Не залякають. Наші люди й дорогою, яку прострілює снайпер, підуть. На ідентифікацію до "Ощадбанку". Про це ми говорили, сидячи у дворі гуманітарного штабу, за два дні до того, як туди прилетіла міна. "Уся Жованка в паніці, — журилася місцева жителька. — Треба щось пройти, а то пенсії не дадуть. Я й бабусю поставила в чергу. Треба, не треба — нехай стоїть".

…Звикли. До всього. І до того, що кожна година може стати останньою, і до нелюдського ставлення держави. Поняття норми в людей, які живуть тут, змінилося. Ще три роки тому життя за таких умов напевно здавалося б їм неможливим. Сьогодні, попри все, я навіть бачу тут щасливих дітей та їхніх матерів, які не падають духом. Вони живуть, як можуть, приймаючи ці нові умови життя, такий поворот своєї долі. 

Я не знаю, як правильно. Не знаю, чи надовго залишилося б світло, якби електрику в Зайцевому нарешті відновили. Можливо, скоро лінію перебили б знову. Розумію, чому місцеві жителі не їдуть, — вони тримаються за свої будинки до останнього. А багато хто з тих, хто виїхав, поневіряючись без дому та роботи, не знайшовши собі місця, повертаються назад. 

Розумію, що просто вивезти людей з гарячих точок — не вирішення проблеми. Якщо сім'ю вивозять волонтери, вони її супроводжують і підтримують. У держави системи підтримки, яка допомогла б людині влаштуватися на новому місці, адаптуватися, до сьогодні немає. Питання допомоги та інтеграції переселенців — складне й болюче для всіх країн, у яких йде війна. Але про нього хоча б думають, намагаються вирішити. У нас — воліють забути. Історія з санаторієм "Джерело" під Києвом — яскравий тому приклад. 

Нібито ми маємо підтримувати людей, які, як можуть, знаходять ресурс, щоб жити там, куди не всякий чиновник заїде навіть у бронежилеті. Але ми вводимо ідентифікацію, списки та інше, а про умови, в яких проживають ці люди, воліємо забути. 

Трирічна Аліна та п'ятирічна Тамара перебували в ізоляції в Жованці більш як півроку. Останній виїзд на "велику землю" — на різдвяний спектакль до Бахмута, де вчиться їхня старша сестра (п'ять днів у школі, на вихідні — додому). Часто по кілька днів на вулицю навіть носа не висували, — подихати виходили в коридор. Їхня хата, вірніше, те, що від неї залишилося, — передова. Після нічного обстрілу, який вони перечекали в бліндажі, обладнаному прямо в хаті, все-таки виїхали. І тепер з усім своїм сімейством — мама, тато, старша сестра, бабуся, дідусь, двоюрідний брат і десяток баранів — живуть... у тому самому Зайцевому, але трохи далі від передової. У низині, де міни та кулі пролітають над ними. І це вважається більш безпечним. 

Нині в руках у Аліни й Тамари чарівні палички. І вони мріють випросити в них новий дім. І кота вилікують — старого та контуженого, і всіх навколо. Своєю непідробною любов'ю до життя, такого, яким воно є. Я їх бачила, я знаю.

Часом я відчуваю страшні втому та роздратування. Але не можу звідси виїхати. Поки не скінчилася війна, в якій живуть ці діти.

Текст подготовлено в рамках проекту, який здійснюється при фінансовій підтримці уряду Канади через Міністерство закордонних справ Канади.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75