Між Hilton і людьми…

Алла Котляр 11 листопада, 22:03
хил

Читайте також

Ми багато говоримо про необхідність впливати на владу, що здатна без контролю громадськості не тільки допускати масу порушень чинного законодавства, а й, вносячи зміни до законів та підзаконних актів, намагатися часом спотворити їхній початковий зміст до невпізнанності. 

Для запобігання таким "помилкам" у країні потрібно створити систему громадського контролю. Активні представники громадськості дедалі частіше ламають списи навколо 5-ї статті Конституції України, яка декларує, що народ є головним джерелом влади. На жаль, при цьому зовсім незрозуміло, як саме цю конституційну норму можна реалізувати: законодавча база про форми впливу народу на владу в Україні розмита й не сформована.

Наприклад, однією з форм долучення громади до прийняття державних рішень, за ідеєю, мають бути громадські ради. В Україні вони існують із 2004 р. і пройшли довгий шлях — від комунікативно-експертних майданчиків до виборних колегіальних органів (постанови Кабміну № 996 від 3.11.10 "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" і № 658 від 20.06.2012 "Про утворення Ради голів громадських рад при органах виконавчої влади"). 

Але які конкретні результати їхньої діяльності? Чи здатні громадські ради реально впливати на політику влади? Наскільки серйозно їх сприймають держчиновники? Про це DT.UA говорило з виконавчим директором БФ "Свої" Оксаною Сухоруковою, координатором із розвитку Громадської організації "Донбас SOS" Ольгою Гвоздьовою та директором Єдиної служби правової допомоги Денисом Осмоловським.

Неідеальна картинка

сухорукова
Оксана Сухорукова
"До громадської ради при Мінсоцполітики ми входимо з 2014 р., — каже Оксана Сухорукова. — Її роботу я однозначно оцінюю як неефективну. 

Я не бачу жодного впливу громадськості, більше того — ні найменшого бажання міністерства дослухатися до її пропозицій та думки. Ми можемо впливати тільки якщо тему підхоплюють ЗМІ і відбуваються масові акції протесту. При цьому вплив не системний, а стосується тих речей, про які голосніше закричиш. 

Насправді все залежить виключно від бажання і готовності того чи іншого міністерства співпрацювати й шукати реальні шляхи до якогось конструктивного діалогу. На сьогодні цього бажання, наприклад, у Мінсоцполітики немає. Ми найголосніше кричимо, і нас пускають на засідання робочої групи. Тих, хто не кричить, не пускають. Але в кожному разі — думка громади до протоколу не вноситься. 

Відбувається справжнісінька профанація. Дуже чітко це видно на прикладі робочої групи з гуманітарки. Не описуватиму зараз ситуацію, скажу одне: є норми закону, які не виконуються, є спотворені, і все нині проводиться в ручному режимі. 

Ми неодноразово пропонували створити робочі групи, аби внести зміни до порядку: прописати терміни і чіткий перелік документів, які необхідно здати для визнання вантажу гуманітарним; розробити форму звітності, яка оброблятиметься не в паперовому вигляді. (Наприклад, Фонд Ахметова привозить свою звітність у ящиках. Як можна її проаналізувати? Хто це опрацює вручну?) Крім того, якщо незрозуміло, кому здавати звітність, то до кого і які претензії потім можуть бути? Реакції на всі пропозиції — нуль. 

На наші запити про доступ до публічної інформації відповідають пізніше встановленого п'ятиденного терміну. Але найголовніше — на цілком конкретні запитання ми не отримали жодної відповіді по суті. Це якісь розмиті загальні фрази. 

Вважаю, що платформу для використання гуманітарки як інструменту для уникнення оподаткування створено цілеспрямовано. Бо закон існує з 2000 р., але форми звітності немає досі. І не треба розказувати, як це дорого, громіздко й незручно. Зручно, мабуть, не мати форми, оскільки не можна проконтролювати речі, за які немає звітності. Нереально поставити біля кожного благодійного фонду людину з дубцем, щоб вона могла перевірити, куди пішла кожна річ із кожного контейнера. Створено систему, при якій можна притиснути тоді, коли є бажання. 

Повернуся до громадської ради. Наприклад, своїм протоколом вона делегує моніторингову групу, яка присутня на всіх засіданнях робочої групи. Цю практику запровадив ще П.Розенко, і все нормально працювало. З приходом нового міністра А.Реви ситуація змінилася кардинально. Тепер ми щоразу маємо писати лист із проханням допустити конкретних членів на засідання робочої групи. У результаті, найбільш голосистих на засідання все ж таки пускають. Іншим кажуть: "Приходите десь годину на четверту, тоді розглядатиметься ваш вантаж". І не пускають навіть на територію міністерства. Процедура, яка має бути відкритою й публікуватися у ЗМІ, абсолютно закрита. 

У прес-служби міністерства взагалі дуже цікава манера вести діалог із громадськістю. "Ми хочемо знайти компроміс, — кажуть вони. — Це в наших інтересах. Але, згідно з нашою внутрішньою інструкцією, ви мусите акредитуватися. Напишіть, будь ласка, лист. Можна в електронному вигляді". Ми відсилаємо лист. У відповідь: "Ой, ми його не отримали". Просимо показати поштову скриньку і виявляємо наш лист непрочитаним у папці "Видалені". 

Наступного разу пишемо лист на папері, реєструємо. Реакції все одно немає. Думаю, на засідання робочої групи нам доведеться ходити з поліцією. 

Гвоздева
Ольга Гвоздьова
"Ми часто чуємо, що для ефективної роботи в чиновників немає ресурсів, — продовжує Ольга Гвоздьова. — Бракує часу — вони завалені паперами; не вистачає кадрів — не всі спішать працювати за зарплату, яка не дозволяє покривати навіть базових потреб; не завжди вистачає розуміння всіх нюансів, як те чи інше рішення можна реалізувати на практиці. 

Громадськість — це той експертний ресурс, який чиновники можуть використовувати. І в ідеалі, громадські ради мають бути головним інструментом реалізації взаємодії між чиновниками та громадою. У їхніх рамках створюються робочі групи, що об'єднують експертів із конкретних напрямів. Завдання громадських організацій при цьому — не тільки заявляти про проблеми, а й пропонувати і розробляти конкретні варіанти їх вирішення. Завдання чиновників — використовувати експертний ресурс громадськості, зберігаючи баланс різних думок на благо громадян України. 

Однак це — ідеальна картинка. На практиці ж багато громадських рад і робочих груп функціонують лише формально. Чиновники не використовують експертного ресурсу представників громади. А ті, бачачи, що їхні напрацювання нікому не потрібні, переходять у публічний простір із криками про "зраду", яка, на жаль, має місце бути. 

Наведу приклад із нашої практики. На засіданні Кабміну в червні нинішнього року під час затвердження нових порядків призначення та контролю над соцвиплатами для ВПО прем'єр-міністр дав розпорядження доопрацювати відповідну постанову з громадськістю. Мінсоцполітики створило робочу групу. Громадські організації подали свій варіант постанови. Пропозиції були зігноровані. 

Міністр поїхав у Донецьку область, де налічується найбільше переселенців, і переконався, що прийнята постанова на практиці не працює. При цьому отримав пропозиції змін від місцевого обласного департаменту соцзахисту, які знову пустили через робочу групу. Громадськість їх підтримала, оскільки пропозиції прямих виконавців на місцях повністю відповідали частині її початкових пропозицій. Мінсоц знову проігнорував.

У підсумку, формально робоча група існує (і тепер міністерство може хвалитися, що веде діалог із громадськістю!), але фактично робота в її рамках перетворилася на фарс, адже жодної пропозиції так і не було прийнято. У результаті, виникає ситуація, коли ні ті, для кого приймається нормативний акт (ВПО, чиї інтереси представляють громадські організації), ні ті, хто повинен виконувати відповідні процедури (працівники соцзахисту) не підтримують прийняту Кабміном постанову № 365, але механізму впливу через робочу групу не мають. І постає зовсім не риторичне запитання: для кого приймаються такі нормативні акти? Чи справді Мінсоцполітики працює в інтересах України, коли кожне нове прийняте рішення стосовно ВПО у нинішньому році не відповідає не тільки міжнародним нормам, а інколи й українському законодавству, і в процесі реалізації призводить до конфліктних ситуацій між соцпрацівниками і ВПО, ВПО і місцевими жителями?" 

"На етапі створення громадських рад, — роз'ясняє Оксана Сухорукова, — масової активної громадськості не було. Прописані громадські обговорення проводилися з кишеньковими організаціями, і все було чудово. У 2014 р. до деяких організацій увійшли інші люди. Ці організації, можливо, могли б на щось вплинути. І, ймовірно, тому у 2015 р. до постанови Кабміну № 996 було внесено поправки, згідно з якими, за типовим положенням, до суспільної ради можуть входити тільки
35 осіб. Але наскільки репрезентативна така вибірка, наприклад, для величезного Мінсоцполітики, що опікується всіма знедоленими, яких в Україні 90%? При цьому ініціативна група, яка затверджується для формування громадської ради, — затверджується міністерством. Тобто про незалежність громадських рад навіть не йдеться. Громадська рада сьогодні — це орган на ручному керуванні. Представництво в ньому — непрезентативна вибірка переважно з київських громадських організацій.

До того ж — чому громадські активісти мають вибирати серед громадських активістів? Якщо через громадські організації транслюється голос народу, то, мабуть, ті, хто отримує послуги від тієї або іншої організації, і мають її оцінювати". 

Контроль чи управління?

Осмоловский
Денис Осмоловський
"Думаю, ніхто з членів громадських рад (при будь-якому міністерстві) не скаже, що їхня робота нерезультативна, — говорить Денис Осмоловський. — Особливо в тих випадках, коли громадські ради замкнені на практичну взаємодію з держорганами. По суті, сьогодні це — відчинені двері для заходу до конкретних чиновників, минаючи процедури. Між чиновниками і членами ради виникають якісь ділові зв'язки, що згодом можуть переростати у бізнес-процеси. Деякі особливо нахабні чиновники самі створюють афілійовані громадські організації, через які легалізують "тіньові", корумповані домовленості. 

Частина активістів, які вірять у те, що система громадських рад приносить якийсь результат, чомусь головним завданням їх вважають контроль. І тут, на мій погляд, відбувається підміна понять. Громадськості пропонують функцію контролю з допомогою непрацюючих інструментів: врахування громадської думки, громадські слухання, доступ до інформації через запит із місячним терміном виконання. Навіть громадську експертизу запровадили. Тобто врахування громадської думки було покладене в основу механізму реалізації владних функцій народом, який, у тому числі, діє через громадських активістів і їхні організації. На практиці ж діяльність рад перетворилася на паперовий бій з реалізації своєї функції "врахування громадської думки". Але думка — на те й думка. До неї прислухалися, але, вибачте, її не врахували.

Що можна говорити про участь громадськості, коли в процесі формування ініціативних груп з підготовки установчих зборів громадських рад чиновники вирішують, кого вводити, а кого — ні? 

Народу потрібен не контроль, що підміняє поняття "управління", а дійові механізми реалізації власних рішень і побажань. Функція управління має реалізовуватися через функцію постановки актуальних завдань. І критерії виконання цих завдань також має визначати народ. Наприклад, через роботу гарячої лінії, коли всі результати звернень надаються в публічний доступ, кожне звернення проходить, як стікер, із зазначеними виконавцями, датою ухвалення рішення і, головне, — результат оцінений тим, хто звертався, а не начальником чиновника з позначкою про виконання, а по суті — зі списанням вхідного номера. 

Але для цього необхідна публічність результатів роботи чиновника або фіксація їх відсутності. Нині ж ми маємо незрозумілі звіти про діяльність, статистику, яку створюють одні чиновники для інших, приховані результати управління ресурсами і наданими пільгами. 

Реалізацію владної функції народу в державі не треба розуміти буквально. Це не означає, що сьогодні я зайшов у кабінет міністра Мінсоцполітики, вигнав його й почав сам управляти. Мається на увазі, що вся діяльність виконавчої влади має бути максимально публічною. "Тіньова" діяльність держорганів і держпідприємств не повинна приховуватися під завісою службової таємниці. Виняток становлять питання безпеки. 

На прикладі це виглядає так. Якщо громадська організація "Ініціатива "Е+" ввозить гуманітарку під вирішення конкретних соціальних питань, для армії зокрема, то результати її діяльності видно, вони відчутні й публічні. Отже, на їхньому прикладі можна побудувати механізм, який працюватиме правильно. 

Дистанційна, віртуальна участь у процесі управління можлива за рахунок розуміння того, що робиться і кому ставити запитання. Для цього не треба створювати прототипи бюрократичних структур у вигляді громадських рад із закладеною функцією дискреції. Громадська рада — це можливість скористатися своїм правом, по суті, — віртуальна функція народу на владні повноваження. Її треба створювати шляхом відкритості державної влади. Відкритість, своєю чергою, передбачає публікацію не вибіркових даних. Відкритим має бути все. 

На сьогодні доступ до публічної інформації — унікальний закон, єдиний, що дозволяє громадськості тримати держчиновників у тонусі. Там навіть є фраза про те, що публічність виражається не тільки через наше право запитувати інформацію, а й через обов'язок якогось комісійного ухвалення рішення цю публічність організовувати — ЗМІ з відеокамерою, активіст зі стрімером, якому досить написати не запитання й не запит, а просто вимогу, що він хоче, наприклад, вести зйомку на цій робочій групі і просить йому це забезпечити. Можна навіть примушувати держчиновників публікувати засідання таких груп на відкритих ютуб-каналах. Закон це дозволяє. 

Усі пропозиції треба формувати через такий самий альтернативний автоматизований ресурс, як, наприклад, електронні петиції. Бо нескінченно збирати мітинги, примушуючи міністрів приймати якісь рішення під громадським тиском, — це не вихід. Зараз відомо багато випадків, коли громадськість, якщо вона консолідована, якщо тема має суспільний резонанс і до цього підключаються ЗМІ, переламує якісь конкретні ситуації. Однак потім бюрократія може все це розмазати.

А розуміння, що хтось нагорі виставляє неправильні пріоритети, зазвичай закінчується, м'яко кажучи, небезпечними рухами в країні. Коли збереться якась критична маса негативу, то віртуальний майдан може стати значно серйознішою проблемою для влади, ніж люди на площі. 

Поясню. Якщо людина не отримує від держави захисту, то й своїх функцій вона може не виконувати. Наприклад, держава чекає від громадянина сплати податків, щоб забезпечити фінансове наповнення держбюджету. Бізнес же, який постійно відчуває прес і тиск, одного разу може "випадково забути" перерахувати податки за місяць. Відповідальність — 10% від суми податку — один місяць можна й пережити, щоб показати державі своє ставлення. А ось для державних процесів це колапс. 

Те саме стосується виплати пенсій і сплати податку в Пенсійний фонд. Наприклад, батьки-пенсіонери людини, котра працює на контрольованій території, живуть на непідконтрольних територіях Донбасу й не отримують пенсії. Таким чином людина, яка платить податки, змушена окремо виплачувати ще й пенсію своїм батькам. Людина розуміє, що, коли збережеться пенсійна система в її нинішньому вигляді, по досягненні пенсійного віку отримати пенсію вона навряд чи зможе, оскільки кількість пенсіонерів значно перевищуватиме кількість працездатного населення. І починає замислюватися: чому ж сьогодні вона має платити пенсію тим, хто не хоче платити її батькам? І перестає платити податок у Пенсійний фонд.

Усе це можна назвати діями у відповідь. І якщо подивитися Конституцію, то юридично можна обґрунтувати відсутність будь-якої відповідальності в таких випадках. 

Громадянин сприймає податки як плату державі за утримання свого комфортного проживання. Він викликає поліцію, щоб вона його захистила. Якщо з ним щось трапляється, він має право на певні виплати, згідно із законами, що діють у країні. Це суспільний договір, на який погоджується громадянин. Але якщо все це йому не забезпечене, то постає запитання: чому він повинен платити податки?"

"За Конституцією, люди, які мешкають на непідконтрольній території, мають право на пенсії, — продовжує Оксана Сухорукова. — Вони позбавлені їх тільки тому, що свого часу держава не виконала свого обов'язку і втратила контроль над територіями, а після цього не організувала евакуації. І тепер донецький штамп у паспорті — як клеймо на чолі. 

Гроші, які збирає держава, не працюють. Волонтери, по суті, стягують з громадян другий податок — щоб нагодувати переселенців, одягти-взути армію, подбати про інвалідів, допомогти дітям-сиротам. А на що ж ідуть податки, які збирає держава? 

Виконавча влада в країні не працює в принципі. Можна написати будь-який закон. Але головне — це його виконання і відповідальність за невиконання. Якщо цього немає навіть в елементарних нормативних документах, на прикладі гуманітарної допомоги, якщо чиновницьке свавілля реалізується через робочу групу для прикриття тіньових потоків і контрабанди, то який новий текст нас врятує? 

Потрібен новий формат. Постанова, що регламентує громадські ради, неправильна в корені. Тільки скасування документів, що не відповідають закону, розподіл функцій, створення чітких правил і встановлення відповідальності, відкритий принцип роботи органів виконавчої влади і відкрита оцінка її результатів із боку народу можуть змінити ситуацію". 

*** 

Час спливає, а обіцянки залишаються обіцянками, набираючи вигляду псевдореформ. Псевдоконтрольні органи борються із псевдозлочинцями. Вигаданий світ із його потворними монстрами, створений у часи Януковича, нікуди не зник. 

Можна нескінченно говорити про підтримку військових і цивільних у зоні АТО — і при цьому безпідставно затримувати гуманітарні вантажі. Говорити про співпрацю з громадськістю — і при цьому викреслювати незапланованих кандидатів із громадських рад. Час спливає, а держчиновники, як і раніше, представляють аж ніяк не інтереси громадян України. Вони не зацікавлені майже ні в чому. Те, в чому вони зацікавлені, наочно демонструють їхні електронні декларації. 

Волонтери, громадські активісти живуть одразу кількома життями. В одному вони евакуюють із зони бойових дій державних дітей; витягують на своїх плечах армію; надають матеріальну, медичну, правову й психологічну допомогу пораненим, переселенцям, ветеранам. В іншому,сподіваючись, що держава все ж таки прокинеться й почне нарешті виконувати свої функції, намагаються просувати зміни в державну систему.

Тим часом державні чиновники живуть якимсь іншим, паралельним життям. Влаштовують під час війни й кризи в країні банкети у п'ятизірковому готелі Hilton, називаючи при цьому невдоволення громадськості "традиційним осіннім загостренням" і "публічними істериками" в "сутінках свободи". Система опирається, як і раніше, роблячи очевидні ставки на соціальну пасивність, придушення ініціативи й самодіяльності, на заохочення патерналізму. Діалогу, як і раніше, немає. І не буде?

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Карнутдинов Мурад 12 ноября, 15:38 Думаю, останнє питання риторичне. Суспільство, мать, ще трохи почекає, а потім терпець урветься. Пане, президенте, ви хоть інколи читайте газети самі. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74