Соціальні реформи: невігластво, популізм чи цинічний злочин?

инв

Читайте також

Порівнюючи теоретичні й практичні стандарти в царині соціальної політики європейського співтовариства з неконтрольованим (чи, може, навпаки?) соціальним хаосом в Україні, навряд чи в когось виникає сумнів, що соціальної політики як цілісного комплексу в нашій країні не існує. 

Насумніше, що високопосадовці, так і не зрозумівши її особливостей, у кращому разі нічого не змінили, а в гіршому (як в останні роки) — довели до зубожіння "і мертвих, і живих, і ненароджених". І при цьому вони за свої діяння не розплачуються політичним небуттям, навпаки — йдуть на підвищення в уряді або й надалі передають "передовий досвід" у парламенті. 

Докладний аналіз усього масиву соціальної політики України не вкладається в рамки цієї публікації. Проте на окремі, особливо небезпечні моменти, пов'язані з незахищеними верствами населення, насамперед інвалідами, слід звернути увагу невідкладно. 

Мабуть, найгарячішою була і залишається проблема заробітної плати. Але на етапі потенційного отримання роботи перед інвалідом постає інша низка перешкод: практично вся інфраструктура не пристосована до потреб жодної нозології інвалідності; досить проблематичне, незважаючи на державні гарантії, працевлаштування та інші, не менш значущі, проблеми. 

На практиці кошти Фонду соціального захисту інвалідів, який отримує штрафи за відсутність працевлаштованих інвалідів, використовуються куди завгодно, тільки не за призначенням. Відповідно, ефект від такого працевлаштування нульовий, хоча серед людей з інвалідністю є велика кількість висококваліфікованих фахівців у сферах економіки, науки, культури, послуг. Є серед них і ті, що здобули професію, навчаючись у реабілітаційному центрі за кошти Фонду соціального захисту інвалідів, але самостійно працевлаштуватися так і не змогли. Реально це практично неможливо — такі люди не потрібні роботодавцеві. Тож інваліди (не йдеться про легкі форми інвалідності, коли людина практично зберігає працездатність, але має групу інвалідності) працевлаштовуються лише "теоретично", тим більше що законом це не заборонено. 

На практиці все відбувається дуже просто. Інвалід, по суті, продає свою трудову книжку, отримуючи за це кілька сотень гривень на місяць. Різниця між офіційною зарплатою і тими кількома сотнями гривень на законних підставах іде до кишені роботодавця. Таке фіктивне працевлаштування дозволяє роботодавцеві не сплачувати штрафів до Фонду соцзахисту інвалідів: адже існує законодавчо встановлена квота на працевлаштування інваліда. Тобто ситуація вигідна для всіх: інвалід отримує невеличку доплату до пенсії, роботодавець убезпечує себе від потенційного штрафу та ще й має бонус у вигляді цілком легальних готівкових коштів. По суті, працевлаштування трудової книжки є рабством у законі, але кожен виживає як може. Скоріш за все, причина цього багаторічного окозамилювання не в злих роботодавцях, яким невигідні недолугі обіцянки держави, а в державній політиці, яка роками не сприяє працевлаштуванню людей з інвалідністю, а елементарно дурить як їх, так і роботодавців.

Але припустимо, що людині з інвалідністю пощастило, і вона змогла реально працевлаштуватися. Чи справді це можна вважати щастям? На жаль, ні. Всім упам'ятку дебати у ВР щодо вкрай необхідного для порятунку держави (а як же інакше!) оподаткування пенсій працюючих інвалідів і пенсіонерів. Тобто працюючий інвалід або пенсіонер, уже сплативши встановлені законом податки з зарплати, повинен сплатити державі ще й податок з мізерної пенсії! І хоча нині ці ганебні вимоги начебто скасовано, проте хто знає, що на нас чекає завтра. 

Є ще одна проблема, пов'язана з працевлаштуванням інвалідів. Серед цих людей чимало справді висококваліфікованих фахівців, які постійно вдосконалюють свої професійні можливості. Шкода лише, що характер їхньої інвалідності не дозволяє їм самостійно виконувати деякі дії та операції. Мова про незрячих осіб або обмежених у пересуванні, які потребують професійного супроводу, можливо — секретаря з належною кваліфікацією. Зрозуміло, що таких фахівців потрібно спочатку відповідним чином навчити, але їх наявність не лише дозволить особам з інвалідністю повноцінно працювати, а й надасть гарантовані робочі місця їхнім секретарям-супровідникам. 

Після розвалу Радянського Союзу було оприлюднено систему пільг і привілеїв, якими користувалися тодішні можновладці. Прикро казати, але ця система видається дитячою і наївною у порівнянні з нинішньою. Чи не кожен другий українець сьогодні має якісь пільги, закріплені законодавчо. Чи може він ними скористатися? Найчастіше — ні. Адже наш держбюджет схожий на зотлілу ряднину. Потягнеш в один бік, рветься з іншого. Надавши, приміром, пільги інвалідам, отримаєш нарікання з боку чорнобильців та учасників АТО. І це зрозуміло, бо на всіх у бюджеті грошей не вистачить, тим більше що сумарна вартість цих пільг, за деякими даними, перевищує загальну суму бюджету. Тому, як на нашу думку, нарешті настав час, щоб замінити пільги на державні гарантії. 

По суті, пільги є рудиментом радянської системи, який з різних причин улаштовував майже всіх. Для влади система пільг означає доступ до неконтрольованого бюджетного ресурсу, низку особистих привілеїв для чиновників, наявність непотрібного в таких масштабах, але відданого чиновницького апарату. Існування пільг — це вагома підстава для нескінченної пісні про "діру в бюджеті" в чи не найбагатшій за потенціалом і ресурсами країні світу. Всі малозахищені верстви населення, в тому числі інваліди, добре розуміють, що, прикриваючись ними, реалізуються фінансові схеми державного масштабу, проте нічого не можуть удіяти. З одного боку, вони повністю залежні від мізерної подачки, що не дорівнює й прожитковому мінімуму, не кажучи вже про оплату житла, ліків, інших щоденних потреб людини, в з іншого — не мають фізичного здоров'я, щоб опонувати відгодованим і заможним слугам збіднілого, охлялого, законодавчо стриноженого господаря, тобто народу. 

Європі хотілося б мати економічні, візові, дипломатичні відносини зі стабільною, прогнозованою, демократично орієнтованою країною. А в таких країнах ані субсидій, ані дітей, літніх людей та людей з інвалідністю за межею бідності, ані пільгової системи не може бути апріорі. Там існують держгарантії, що забезпечують потреби людей у харчуванні, проживанні, дотриманні елементарних норм життєдіяльності. Це — своєрідний обов'язковий споживчий кошик. Та тільки в Україні призначити його замість пільг неможливо, не підкріпивши реальними коштами за міжнародними стандартами. Відтак на сьогодні держава не може зменшити обсяг пільг, що передбачені Конституцією, законодавством України і нормами міжнародного права для дітей, пенсіонерів, інвалідів. Але за цими ж нормами право на такі пільги мають тільки означені категорії суспільства, а не будь-хто інший. 

Останнім часом тільки лінивий у нашій державі не обговорює питання житлових субсидій. Це справді унікальне явище, доведене нині до класичного абсурду, крізь який прозирає цинічне обличчя фінансового зиску. Причому в результаті хибної політики держави близько 23 суспільства потребують бюджетної допомоги, а отже — фактично є жебраками. 

Крім того, з тих чи інших причин далеко не всі інваліди й пенсіонери отримують субсидію, яка мала б нараховуватися їм автоматично. Напевно, ні в кого немає сумніву, що всі інваліди, крім одного, який багато років безальтернативно представляє інтереси інвалідів і пенсіонерів в органах влади, перебувають за межею виживання. Всі інші фізично здорові люди, як в усьому світі, повинні заробляти на бажаний рівень статку, а не висіти на шиї в держави. Держава ж своєю чергою зобов'язана забезпечити їм можливість заробляти на гідне життя.

З усіх екранів найрізноманітніші відповідальні особи запевняють нас, що підвищення низки тарифів на комунальні послуги компенсується згаданим вище 23 суспільства з держбюджету. Можливо, але населення взагалі ніяких коштів не отримує, хоча більшість громадян, напевне, розумно розпорядилася б своїми субсидіями. Однак якщо ці кошти комусь і будуть надані, то не їм, а постачальникам послуг. А тут іще одна халепа — далеко не завжди їх надають належним чином, а постачальник іще й може заявити, що згадана компенсація йому не надійшла. І пересічний громадянин, що є споживачем цих послуг, не зможе довести свою правоту, бо гроші сплачував не він. Астрономічні суми нарахованих населенню субсидій зрештою можуть виявитися непідйомними для держбюджету, що призведе до колапсу всієї системи надання комунальних послуг. 

Цікаво, чи піднімалися б тарифи, якби віртуальні кошти субсидій йшли безпосередньо українським громадянам? Може, така схема не запроваджується саме тому, що вона навряд чи гарантувала б повернення коштів надавачеві послуг від штучно оформлених жебраків? 

Знову згадаймо цивілізовану Європу, до якої, начебто, йде Україна. В європейських країнах гарантовану державну підтримку мають лише літні люди, особи з інвалідністю й діти (сім'ї з дітьми). Усім іншим держава створює умови для реального працевлаштування, отримання гідної зарплати, сплати податків і забезпечення таким чином людей, що потребують державної підтримки. То чи не варто було б скористатися досвідом тих країн, до числа яких Україна хоче ввійти? Забути досвід країни й суспільного ладу, яких уже немає, створити умови для того, щоб працездатне населення мало робочі місця, гідну зарплату, і надавати не субсидії, а державні соціальні гарантії справді незахищеним верствам населення, забезпечивши їх не жебрацьким існуванням та мінімальною зарплатою, а гарантованим реальним прожитковим мінімумом. 

Ще одним з найефективніших складників держгарантій, яких потребують люди з інвалідністю, є фінансова підтримка всеукраїнських громадських організацій інвалідів, що репрезентують інтереси інвалідів на державному рівні. Йдеться про державну програму "Фінансова підтримка громадських організацій інвалідів та ветеранів (…)", через яку можна було б здійснювати комплексну діяльність щодо реабілітації, працевлаштування, захисту прав тощо осіб з інвалідністю. Однак останнім часом спостерігаємо постійні спроби ліквідувати згадану програму або вихолостити її суть, при тому, що умови, в які всеукраїнські громадські організації інвалідів (ВГОІ) поставлені горезвісною постановою Кабміну №65 від 14 березня 2014 р., і без того досить складні. До того ж це є реальною загрозою ефективному існуванню ВГОІ як інструменту громадянського суспільства в Україні. 

Важливим складником трудової і психологічної реабілітації інвалідів в Україні є створення і функціонування підприємств та закладів ВГОІ, ефективна діяльність яких здатна не лише відіграти значну роль у процесі соціалізації людей з інвалідністю, а й зменшити, залежно від ефективності політики держави щодо таких підприємств (закладів), вибухонебезпечну соціальну напругу в суспільстві. Від того, чи готові відповідні органи української влади на недискримінаційних засадах для всіх, без винятку, підприємств різних ВГОІ законодавчо закріпити умови їх оподаткування, надання систематичних державних замовлень, гарантувати достойну зарплату тощо, нині залежить їх існування. Навряд чи це складне завдання, якщо розуміти його важливість. 

Кілька слів — про права і свободи інвалідів. Навіть побіжний огляд законодавчої бази переконує, що такого всебічного піклування про інвалідів, як у нашій державі, годі й шукати. Різні законодавчі та підзаконні акти, починаючи з ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", охороняють і забезпечують, зобов'язують і вимагають дотримання. Чому ж тоді, хоч куди глянь, ми констатуємо невиконання, недотримання і незабезпечення? Якщо йдеться тільки про брак коштів, то вони в цьому разі потрібні далеко не завжди. 

Мабуть, мусимо констатувати й брак досвіду. Всі ми маємо вчитися неухильно виконувати чинне законодавство і залучати громадянське суспільство до вирішення загальнодержавних проблем. Знов-таки, чому питання захисту прав, свобод і потреб людей з інвалідністю не є проблемою в цивілізованому світі? Тому що на сторожі інтересів окремих членів державної спільноти стоїть сильне громадянське суспільство. 

Мабуть, проблема України — у відсутності політичної волі. Важливо зазначити, що не лише виконавча гілка влади неспроможна нині вирішити численні проблеми інвалідів, а й законодавча не поспішає вносити зміни до відповідних актів, що забезпечують рівність і недискримінацію. Та й судова здебільшого не бажає захищати порушені права малозахищених верств населення, в тому числі — осіб з інвалідністю.

Дотримання прав і свобод громадянина є ключовою умовою для визнання світовою спільнотою країни цивілізованою і демократичною. Але як характеризувати явище, коли громадяни, не маючи змоги за станом здоров'я (пенсіонер, інвалід) працевлаштуватися і реально працювати, змушені торгувати трудовими книжками? Зауважимо, що пенсії часто не вистачає навіть на харчування, не кажучи вже про лікування. Оплата комунальних послуг за новими тарифами складеться в суму більшу, ніж пенсія. Витрати на ЖКГ, транспортні послуги, харчування, одяг, зрештою на утримання численної армії чиновників ростуть досить швидко. При цьому пенсійне забезпечення не лише не зростає пропорційно зростанню тарифів та інфляції, а знижується, в силу тих самих чинників. Пенсіонери й інваліди у потенційно найбагатшій країні Європи перебувають за межею бідності; діти, як майбутнє нації, не захищені; населення України стрімко скорочується. Нам скажуть: війна, економіка на спаді… Тоді чому одні вимирають, а інші кількісно й якісно збільшують статки? Адже за чисельністю заможних осіб і дорогих авто наша держава є одним з лідерів у світі.

Так, не всі питання підпадають під визначення "соціальна політика". Але всі вони дотичні до неї. Україна пройшла важкий шлях, двічі зробивши спробу "перейти через майдан" до свободи і цивілізованого суспільства. Обидві спроби поки що важко назвати вдалими. 

На наш погляд, єдиним виходом з ситуації, що склалася, є термінова комплексна реформа соціальної політики, і здійснити її зможуть ті, хто справді прагне змін і розуміє, як їх робити. В України вже дуже мало часу на те, щоб усім продемонструвати свою політичну волю і наважитися на реальні, дієві реформи в соціальній політиці. Інакше ми перетворимо наше суспільство з союзників на ворогів. Чи заслуговує на таке народ з майже двохтисячолітньою історією? Навряд чи. Так, попри нелегкі випробування, українці з гідністю пройшли свій історичний шлях, сформувавшись як нація. Тож чи справедливо знову й знову випробовувати їх на міцність, ставлячи під загрозу саме існування нашої держави? 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56