Оподаткування без згоди

Данило Гетманцев 3 грудня 2016, 00:00
налоги

Читайте також

Сьогодні, оцінюючи легітимність податкового закону, ми не можемо базувати свої докази на реалізації принципу no taxation without consent, що започаткував справедливе оподаткування.

No taxation without consent! — це гасло американської революції впродовж тисячоліть вливалося кров'ю податкових бунтів і революцій у неписану конституцію оподаткування, ставши сьогодні основним загальновизнаним принципом податкової політики всіх розвинених країн. А що ми розуміємо під цим принципом? Яким змістом наповнюємо його і як реалізуємо?

Кожен суверен, котрий мав владу запроваджувати податок, протягом усієї історії вкладав у цей принцип свій зміст, продиктований невгамовним "прагненням оподатковувати", обмеженим тільки конкретним співвідношенням сил у суспільстві на момент прийняття рішення про встановлення податку.

Насправді, як і в ті темні часи, коли основоположний принцип у Magna Carta — no taxation without consent — не був закріплений у жодному джерелі права, траплялися відхилення від сваволі стягнення податків з боку правителів, так і сьогодні, коли принцип закріплений у всіх конституціях демократичних країн, його реалізація, м'яко кажучи, не завжди відповідає його змістові.

Очевидно, що порядок запровадження податку є барометром, який найточніше визначає місце статусу особи у шкалі від абсолютної несвободи до абсолютної свободи в конкретному суспільстві в конкретний історичний момент.

Тим парадоксальніше, що сьогодні ми можемо впевнено говорити про відсутність механізму, який би дозволяв отримати згоду платника податків на оподаткування, у значенні Magna Carta, як згоду кожного платника податків на накладений тягар податку. Про що може свідчити хоча б виправдання Королівським судом у 1217 г. єпископа Вінчестера, звинуваченого в несплаті податку на підставі того, що його не було на Great Council of Barons у момент, коли приймалося рішення про згоду на запровадження податку, а відносини представництва в цих питаннях неприйнятні.

Безправ'я перед державою

Звісно, наведений приклад можна парирувати особливим статусом обвинувачуваного, що його навряд чи можна порівняти зі статусом селян, які, фактично, належали єпископові, і що у зв'язку з цим "згода на оподаткування" простолюдина у ХХІ ст. непорівнянна з його правом брати участь у питаннях оподаткування у XIII ст., бодай через механізм виборів. Адже очевидність розширення прав кріпаків в історичній динаміці незаперечна. Однак, з іншого боку, обсяг прав єпископів і баронів із тих славних часів теж не стояв на місці, стрімко скорочуючись, ніби перебуваючи у сполучених посудинах із правами підвладних їм осіб. Таким чином, проблема забезпечення згоди платника податків на оподаткування крізь століття вирішилася не на користь наділення більшості суспільства правами обраної еліти, а на користь скасування статусу еліти, на тлі зміцнення держапарату, що є сьогодні, по суті, єдиним повноправним сувереном сучасного світу. Як це часто траплялося, одвічний конфлікт між свободою і рівністю був вирішений на користь останньої, забезпечивши рівне безправ'я платників податків перед державою.

Не будемо ж ми справді стверджувати, що платник податків, або улюблена ілюзія демократів —"народ як джерело влади", визначає чи бодай дає згоду на запровадження, зміну або скасування податків! Навіть якщо залишити за межами дискусії ілюзорність існування цього юридичного фантома — народу як суб'єкта суспільних відносин, очевидно, що питання оподаткування вирішуються поза волею або навіть свідомістю більшості виборців, не тільки як матерія, складна для розуміння людини без фахової освіти чи просто без достатньої громадянської компетенції (у тому значенні, про яке говорив Роберт Даль), а й як сфера, в управлінні якою участь громадян (навіть номінальна) прямо обмежується (наприклад, загальноприйнята у конституціях демократичних країн заборона на вирішення питань оподаткування на референдумах).

Бруно Леоні, характеризуючи "представництво народу" як головний міф свого часу, казав, що "чим більше людей, яких намагається "представляти" законодавець у законодавчому процесі, і чим більше питань, з яких він намагається їх представляти, тим менше слово "представництво" зберігає зв'язок із волею реальних людей, а не з волею людей, котрі називаються їхніми "представниками".

Про це ж говорив Йозеф Шумпетер, називаючи сучасну йому представницьку демократію обманом і трактуючи її як механізм конкуренції різних частин (груп) еліт у суспільстві, як своєрідну біржу, де еліти борються різними способами за голоси виборців, абсолютно відсторонених від влади. Народу як суб'єкта з таким підходом немає взагалі, а зв'язок між виборцем і обраним ним представником — номінальний і не містить у собі якогось юридичного чи фактичного змісту.

Ви не замислювалися, чому з усіх розвинених країн, що ратують за демократію, тільки Швейцарія передбачає у своїй Конституції можливість проведення референдумів із будь-яких питань, у тому числі й питань податків? Вважається, що у Швейцарії реалізується теорія суспільного вибору, відповідно до якої суспільство визначає для себе допустимі межі між економічними реаліями та прийнятими політичними рішеннями. А що ж інші світові демократії, котрі проголосили себе авангардом вільного світу? Чому вони не використовують такий демократичний інструмент у вирішенні питань оподаткування? Відповідь на це запитання навряд чи сподобається як апологетам демократії, так і адептам лібералізму.

Ми згодні з тезою Адама Пшеворського, що демократія емпірично визначається капіталізмом. Це не означає, що капіталізм — єдиний соціальний формат, прийнятний для демократії, але означає, що для капіталізму демократія зручна як форма правління, котра передбачає, за словами Артемія Магуна, "наявність вільних і не багатих трудових мас, тобто демосу". При цьому "від демократії потрібне тільки одне: щоб вона не поширювалася на відносини всередині підприємства та щоб демократична держава не мала права лізти в економіку", і, відповідно, жодним чином не впливала на перерозподільні процеси в суспільстві. Досягти цього досить просто, не тільки позбавивши демос права вирішувати питання оподаткування на референдумі, а й максимально розбестивши вкрай схильну до цього представницьку демократію.

Такого ефекту, можливо, простіше досягти при інших формах правління, однак лише демократія здатна переконати сам демос у тому, що він є повністю або хоча б частково джерелом влади. Ця ілюзія необхідна для того, аби вільний, але не багатий громадянин не силоміць примушувався до праці, а самостійно, добровільно, спонукуваний власною ініціативою, включався в конкурентну боротьбу за матеріальну винагороду з іншими такими ж працівниками, розштовхуючи ліктями своїх конкурентів на тісному прилавку біржі праці. З іншого боку, гедонізм та індивідуалізм демократії створюють ідеальне середовище для виховання споживчого суспільства, що також конче потрібно як для розвитку капіталізму, так і для придушення (у даному разі — купівлі) протесту.

Очевидно, такими були справи півстоліття тому. Але світ не стоїть на місці. І зараз говорити про сучасну демократію як інструмент капіталізму можна, тільки розуміючи капіталізм не як соціальний лад, при якому капіталісти володіють засобами виробництва, експлуатуючи інші класи задля отримання прибутку, а в значенні, яким наділяв його Ентоні де Ясаі, що сприймає сучасну державу не інструментом перерозподілу в суспільстві, а його суб'єктом, який породжує "державний капіталізм". "Замість того, щоб пограбувати Петра і заплатити Павлу, платять обом і обох грабують з дедалі більшої кількості приводів… держава прагне до звільнення від обмежень, що накладаються електоральною конкуренцією та необхідністю забезпечити злагоду в суспільстві". Це викликає розширення дискреційних повноважень і, як наслідок, — схильність до тоталітаризму. Держава, по суті, перетворюється на Великого брата, що незалежно існує в суспільних відносинах і управляє ними.

Звертаючись до прикладу Швейцарії, ми нескінченно далекі від ідеалізації референдуму як найбільш справедливого механізму управління вільним суспільством, однак рівною мірою усвідомлюємо, що демократичні вибори є інструментом, який спотворює зміст згоди на оподаткування ще більше. Можливо, сьогодні інструментів, котрі б перетворювали волевиявлення громадян у конкретні рішення, немає взагалі, а демократія — справді "найгірша із форм правління, не беручи до уваги інших". Але, з іншого боку, ми не можемо жити в ілюзіях, не оцінюючи справедливо наявних інститутів.

Згадаймо стародавніх греків. Не тільки Арістотеля, що віддавав перевагу монархії й аристократії перед демократією, або Платона, що саркастично визначав демократію як короткочасну перехідну форму правління, яка швидко перероджується в тиранію. Вдумаймося в саму етимологію слова. Демократія, на відміну, скажімо, від монархії, має коренем — "кратос", тобто влада, а не "архе", тобто авторитет. Однозначно, правління демосу, або народу, не може ґрунтуватися на авторитеті, в його основі має лежати влада і примус як її невід'ємна частина. Не треба глибоко вивчати історію Греції, щоб переконатися в негативних наслідках нетривалих демократичних експериментів у Стародавній Греції. Візьмімо хоча б страту Сократа чи шести афінських стратегів, які перемогли в бою при Аргінуських островах. Можливо, влада натовпу як невід'ємна частина і наслідок демократії, про яку скаже, передбачаючи "еру натовпу", Гюстав Лебон через два тисячоліття, і зупиняла греків від занадто частого звертання до цієї форми правління?

І хай термін "демократія" набув іншого смислу в XIX ст., завдяки маркетинговому ходу американського президента Ендрю Джексона, що підняв майже забутий фетиш на свої знамена в боротьбі за голоси виборців. Холодний подих народних бунтів і революцій — демона демократії, що приводить до влади натовп, буде протвережувати кожен уряд, котрий прагнутиме розширення власних повноважень, містячи в собі потенційну загрозу й одночасно стримуючий фактор. Це — інший бік сучасної демократії. Схильність суспільства до популізму, пошуку простих вирішень складних проблем, трансформації окремих колись корисних інститутів громадянського суспільства у їх протилежність створюють передумови для досить швидкого переродження демократії у форму правління, яку Полібій називав охлократією.

Для "тут і тепер"

Даність полягає в крихкому і вкрай непостійному балансі сил між державою, що набирає дедалі більшої дискреції і здобуває все більше й більше повноважень у регулюванні різних сфер громадського життя, насамперед перерозподілу багатства, — та загрозою радикальних форм протесту натовпу, керованого будь-чим, окрім здорового глузду. Це і є суть демократії в сучасних умовах. Мимоволі спадає на думку аналогія з арістотелівською "золотою серединою", де чеснота є середина між двома пороками: одного — від надлишку, іншого — від нестачі. Так і є. Демократія як оптимальна, але не ідеальна форма правління, — тільки баланс, тонка грань у протистоянні двох демонів, і тому її зміст як оптимальної з усіх можливих форм правління визначається не раз і назавжди встановленими ознаками й нормами, а сукупністю правил, вироблюваних тут і тепер для певних народу, країни, держави.

Очевидно, що принцип no taxation… (як один із основних демократичних принципів) не реалізований у рамках механізмів управління сучасної держави в тому сенсі, який передбачає згоду кожного платника податків або хоча б кожної групи платників на їх власне оподаткування. Більше того, ми не можемо стверджувати, що принцип реалізований навіть у формулі "немає оподаткування без згоди більшості платників податків".

Адже, з одного боку, "платники податків" як сукупність — такий самий юридичний фантом , як і "народ". У кращому разі, ми можемо говорити про групи платників податків та їхні інтереси. З іншого — якщо парламент, який "представляє" весь народ, ухвалює закон про оподаткування наддоходу шляхом зміни шкали прогресивного податку, внаслідок чого тягар оподаткування дискримінаційно ляже на надбагатих, чи означає це, що платники податків, на яких ліг тягар податку, дали згоду на його впровадження? Вважаємо, що ні. Чим же відрізняється таке рішення від впровадження податку на надприбуток у 1926 р. в СРСР з метою "вилучити доходи приватнокапіталістичних елементів, отримані внаслідок застосування спекулятивних цін"? Або відомих у середньовіччі податків на євреїв? Встановлення останніх двох платежів ми вважаємо відверто дискримінаційною, негативною практикою. Тим часом податки на надбагатих загалом ми вважаємо справедливими. Чому? Чи немає чи в цьому відомої частки лукавства? Адже очевидно, що згода одного на оподаткування іншого так само далека від реалізації принципу no taxation without consent, як просто довільне запровадження податку правителем.

Таким чином, ми можемо говорити лише про боротьбу і протистояння груп платників податків між собою за принципом Рассела Лонга — Don't tax you. Don't tax me. Tax the fellow behind the tree — із використанням усіх доступних механізмів і важелів (зокрема й парламентських), — та аж ніяк не про забезпечення згоди платників податків на обтяження їх податком. У цій боротьбі мета — змістити тягар податкового тиску з себе на сусіда, і переможцем у цій боротьбі завжди стане мала, добре організована й забезпечена ресурсами група, і ніколи — більшість платників податків. Отже, ми говоримо вже не про згоду більшості на оподаткування меншості, а, навпаки, про активне сприяння меншості в оподаткуванні більшості шляхом надання пільг і преференцій меншості.

Усе це погіршується відсутністю будь-якого зв'язку між обраним представником і його виборцями, як і відсутністю його зобов'язань перед ними, що нівелює роль т.зв. представницьких органів як реалізаторів волі виборця, перетворюючи представницьку демократію на біржу еліт, за Йозефом Шумпетером. І вже тому згода, висловлена парламентом, не може розцінюватися як згода самих платників податків.

Очевидно, що принцип no taxation without consent живе як міф, як тінь минулого. Але тінь не густа, важка, змістовна — як від портрета імператриці Катерини в петербурзькому Ермітажі в морозний листопадовий день, а легка, повітряна тінь напівпорожньої пляшки Шардоне, недопитого у безхмарний червневий вечір.

Сьогодні, оцінюючи легітимність податкового закону, ми не можемо базувати свої докази на реалізації принципу no taxation... Дуже добре про це сказала португальський професор А.Дорадо: "(легітимність) закону полягає не тільки в його джерелі та процедурі, що приводить до визнання влади закону інституціями, такими як податкові органи, суди з податкових справ і Європейський суд, — але закон легітимізується й тому, що будь-який потенційний отримувач визнає ці норми на підставі джерела і критеріїв плюралістичних процедур. Легітимними є правила процедури, з якими всі цільові особи погодилися б як учасники раціонального дискурсу". Однак такий підхід характерний для розвиненого правозастосування, до якого ми тільки прагнемо. Тому для нас більш прийнятними є формальні критерії, до яких ми можемо зарахувати нижче викладений триступінчастий тест, що складається з послідовних відповідей на такі запитання:

1. Який орган норму прийняв?

2. Які питання податкового регулювання є предметом правого регулювання норми?

3. У якому нормативному акті вона міститься? Чи було дотримано порядку прийняття нормативного акта, що містить правову норму?

1. Орган

Згідно зі ст. 92 Конституції України, виключно законами встановлюються податкова система, податки та збори. А згідно зі ст. 74, референдум не допускається з питань податків.

Таким чином, податки і збори не можуть бути встановлені жодними іншими органами, крім ВР. Але що таке "встановлення податків"? Як визначити легітимний предмет правового регулювання підзаконних актів у сфері оподаткування?

2. Ключ для розмежування компетенції

Питання межі, за якою закінчується компетенція законодавчого органу, що дає "згоду" на оподаткування суспільства (хай навіть із застереженням про умовність такої згоди), і починається компетенція органу виконавчої влади, що регулює на підзаконному рівні окремі технічні моменти оподаткування, дуже важливе. Особливістю податкових правовідносин є те, що інколи ці технічні моменти оподаткування, як частина податкових процедур, за своїм значенням можуть бути більш обтяжуючими, отже — важливими для платника податків, ніж такі обов'язкові елементи податку, як навіть ставка або об'єкт.

Чим далі тим більше орган виконавчої влади, керуючись мотивами фіскальної доцільності, з дитячою безпосередністю заходить у межі, які раніше вважалися монополією законодавчої влади. Однак не завжди йдеться про зловживання фіскального органу. Адже закон сьогодні, як і раніше, виступає основою адміністративних рішень, але не завжди встановлює чітку межу сфери податкового регулювання органу виконавчого.

Уряд і податкові органи змушені вдаватися до податкової нормотворчості у кількох випадках, крім випадків зловживання повноваженнями на нормативно-правове регулювання.

Перший випадок має місце, коли прийняття відповідних норм права прямо передбачене законом і делеговане податковому органу або уряду (так, п. 12.3.6 ст. 12 ПК передбачає повноваження ДФС на затвердження форм податкових декларацій із місцевих податків та зборів). Зазначимо, що не завжди прийняття підзаконного нормативного акта буде правовим. Адже закон у певних випадках (що досить часто трапляється в ПК) може делегувати на рівень підзаконного акта регулювання відносин, віднесених Конституцією у відання органу законодавчої влади. Оскільки можливість такої дії не передбачена Конституцією, а, згідно зі ст. 19, органи держвлади діють у межах повноважень, на підставі та в порядку, передбаченому законом, ВР не може передати частину своїх повноважень будь-кому іншому.

Другий випадок має місце, коли прийняття урядом або податковим відомством норми викликане невизначеністю, прогалиною в законі, яку не можна усунути іншим способом. Тобто закон прямо не передбачає, який орган має відрегулювати певні відносини. У законодавстві є прогалина, яку заповнює орган виконавчої влади своїм актом.

Чим же має керуватися суд, проводячи розмежування між компетенцією органів виконавчої та законодавчої влади, визначаючи легітимність нормативного акта? Суд мусить чітко визначити предмет правового регулювання. У податковому праві це зробити непросто. Так, як згадувалося вище, згідно зі ст. 92 Конституції, виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки та збори. Якщо з системою оподаткування більш-менш зрозуміло, то що робити із "встановленням податків та зборів"? Що має на увазі закон? Де вичерпуються повноваження законодавчого органу при встановленні податку? Чи достатньо на рівні закону просто назвати податок, чи слід вичерпно визначити всі його елементи?

І тут нам приходить на допомогу ст.7 ПК, відповідно до якої під час встановлення податку обов'язково визначаються перелічені в ній елементи податку. Розмежування компетенції законодавчої й виконавчої влади має особливе значення при встановленні таких елементів податку, як термін і порядок сплати, термін і порядок подачі звітності про нарахування та сплату податку. Річ у тім, що інколи законодавець сам, визначивши ці елементи обов'язковими елементами податку, відносить їх регулювання на рівень підзаконних актів. Візьмімо, наприклад, п. 14.1.139 ст. 14 ПК, який відносить визначення порядку податкового обліку та звітності про результати спільної діяльності до компетенції ДФС. На такі приклади багата процедура адміністрування ПДВ і акцизного податку. Такий підхід став настільки буденним для правового регулювання податкових відносин, що завжди сприймався як даність. І правочинність такого делегування компетенції від законодавчого органу до виконавчого ніколи не ставиться під сумнів. Як, до речі, й у випадках, коли орган виконавчої влади регулює елементи податку, не маючи на це юридичних підстав навіть сумнівного походження. Задля справедливості, зазначимо, що наша правова система не є в цьому сенсі унікальною, схожі проблеми існують у всіх, без винятку, правових системах світу. І рішення їх лежить переважно у сфері судового правозастосування.

Ключем для розмежування компетенції законодавчої та виконавчої влади, на нашу думку, є принцип, відповідно до якого податкові відносини щодо стягування податку мають регулюватися на рівні закону достатньою мірою для того, аби забезпечити передбачувану й однозначну відповідь на запитання про величину податку, який належить сплатити, та порядок його сплати. Тобто закон має містити достатні й необхідні правила для чіткого визначення податкового зобов'язання і порядку його сплати. Він має чітко й однозначно встановлювати всі елементи кожного податку таким чином, аби виключити необхідність їх регулювання на рівні підзаконних актів. Інакше ми не можемо говорити ні про якість закону, ні про дотримання принципу визначеності закону.

За межами визначення елементів податку орган виконавчої влади може й повинен регулювати відносини, регулювання яких прямо не віднесене до його компетенції, однак не виходить за рамки повноважень органу виконавчої влади. Якщо ж ідеться про елементи податку, то їх регулювання на рівні підзаконного акта за наявності прогалини закону не заповнює його, а лише створює додаткову колізію. Відсутність же норми закону, яка не дозволяє однозначно встановити елемент податку, отже й податкове зобов'язання на рівні закону, спричиняє єдино можливий наслідок: відсутність податкового зобов'язання платника податків.

Усе вищевикладене однаковою мірою стосується і збору, елементи якого законодавець, із відомих тільки йому причини, у ст. 7 випустив, що, однак, не може звільнити законодавця від визначення на рівні закону всіх елементів збору таким чином, щоб обов'язок із його сплати у визначених законом розмірі, способом та в терміни чітко випливала із законодавчих норм. Інакше обов'язку сплачувати збір просто не існуватиме. Схожу ситуацію ми маємо при сплаті судового збору за розгляд податкових спорів, що вже два роки безперешкодно стягується з платників податків, попри відсутність на рівні закону його ключового елемента — бази оподаткування (закон не визначає категорії "ціна позову" стосовно адміністративних спорів, що унеможливлює вирахування суми збору).

3. Незаконний збір

У практиці вітчизняної податкової нормотворчості, однозначно, легше перелічити випадки, коли законодавець дотримувався встановлених ним самим вимог про порядок податкової нормотворчості, ніж ті, коли він порушував їх. Не інакше як ганьбою вітчизняної нормотворчості є хронічне недотримання п. 4.1.9 ст. 4 ПК, відповідно до яких зміни в будь-які елементи податків і зборів не можуть вноситися пізніше, ніж за 6 місяців до початку нового бюджетного періоду дії нових правил і ставок. Порушення цієї норми не робить закон недійсним, однак (згідно з практикою ЄСПЛ) дає право платникові податків на відшкодування збитків (див. DT.UA від 11.06.2016 р.).

Ще однією вимогою, вартою уваги, є вимога, яка міститься в п.п. 7.3, 7.4 ст. 7 ПК і встановлює, що будь-які питання оподаткування регулюються Податковим кодексом і не можуть встановлюватися й змінюватися іншими законами України. Крім законів, котрі містять виключно положення про внесення змін до цього кодексу і/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства. Елементи податку визначаються виключно ПК.

Але що робити, коли інші закони все-таки містять податкові норми? Очевидно, що, коли виникатиме суперечність із ПК, буде застосовуватися норма кодексу, виходячи з правила вирішення конкуренції загальної і спеціальної норми. Але що, коли суперечності немає? Чи суперечність, на перший погляд, не помітна? Як, наприклад, у випадку з судовим збором. Закон "Про судовий збір" передбачає поза податковою системою обов'язковий платіж, який відповідає всім ознакам податкового збору. У зв'язку з цим не зовсім зрозумілі мотиви законодавця, який породжує суперечність там, де її не мало бути. Адже включення платежу в систему оподаткування (як це завжди було) зняло б усі питання. Нині ж ми зіштовхуємося з колізією, створеною самим законодавцем, який прийняв Закон "Про судовий збір" всупереч п. 9.4 ст. 9 ПК, відповідно до якого встановлення загальнодержавних податків і зборів, непередбачених ПК, забороняється. Очевидно, що в нас немає достатніх підстав стверджувати неконституційність закону, адже основної вимоги Конституції про встановлення збору законом дотримано, а невиконання вимоги п. 9.4 ст. 9 саме по собі не може викликати неконституційність закону і/або звільняти платника від податкового обов'язку. Тим часом на стягнення і сплату збору, як і на захист прав його платника, не поширюються загальні норми ПК, що порушує його права. Очевидно, колізію слід вирішити на рівні нормотворчості.

Порушена тут проблема є ще глибшою і стосується досить багатьох обов'язкових платежів, які активно стягує держава, але чомусь соромливо не включила їх у податкову систему. До таких належить виконавчий збір, який стягується законом "Про виконавче провадження", а також платежі, встановлені на рівні підзаконних актів. Візьмімо, наприклад, плату за проїзд автомобільними шляхами загального користування транспортних засобів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні. Ця плата, як і деякі інші схожі платежі, взагалі встановлюється на рівні Кабміну! І якщо обов'язковість сплати судового та виконавчого зборів сумнівів не викликає, то у випадку з платою за проїзд однозначно йдеться про незаконний збір, що є яскравим прикладом чиновницького свавілля.

Окремої уваги заслуговує проблема встановлення місцевих податків. Будь-якому досліднику практика застосування ст. 12 ПК видасться досить цікавою. Проводячи "податкові реформи" 2014—2015 рр., законодавець зробив усе, від нього залежне, аби внести в питання місцевого оподаткування якнайбільше сум'яття та плутанини, перетворивши стягнення, зокрема податку на майно, в захоплююче поле битви між податківцями і платниками податків з участю органів місцевого самоврядування.

До джерел

Усе вищевикладене може бути сприйняте як тризна за принципом no taxation without consent, але це не так. Принцип мовчить. Однак мовчання його — це не мовчання зламаного радіоприймача, а спокійне і впевнене мовчання коріння велетенського дерева, яке дає життя його кроні. Життя не стоїть на місці, і все в ньому, включно з нами, розвивається, проходячи від стадії до стадії того чи іншого життєвого циклу. Ми відкидаємо старе, приймаючи нове, ще незвідане, роблячи тисячі помилок, які вже були зроблені до нас. Розчарувавшись у новому, ми шукаємо у відкинутому вчора. І, може, зовсім скоро повернемося до джерел принципу, який започаткував справедливе оподаткування в тому розумінні, до якого ми всі звикли.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
4 коментаря
  • FirstClass 5 декабря, 21:05 По английскому - два! No taxation without CONSENT! а не "concern". Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 3 декабря, 18:17 Податок за згодою -- така ж нісенітниця, як "влада народу", чи "кожному по потребам". Якби менше говорили про нісенітницю і більше по ділу, то було б зрозуміліше, що діється і що робити. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Моня Киевский 3 декабря, 11:36 Ну разве, что с удовольствием прочитал. И вечный вопрос повис в водухе - И ШО делать? Можно достичь справедливости обозначив одинаковые правила игры для всех в бизнесе - 20% государству, 30% на зарплату, 20% на развитие остальное на менеджмент и дивиденды. Хотя бы как базовое налогообложение. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Дідусь Іванович 3 декабря, 08:34 Толкова стаття, але не має головного - визначення податків оплатою служіння влади народові, оплатою загальних і персональних державних послуг. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89