Чому наші діти інакші

Дар’Я Афоніна 14 жовтня, 00:00
мать

Читайте також

Очікування дитини — прекрасна пора не тільки фізіологічних перетворень жінки, а й бурхливого польоту її фантазії. 

Напередодні появи малюка кожна майбутня мама в деталях промальовує його образ. Вона вдивляється в перші знімки УЗД, намагаючись уявити, яким воно буде. На кого буде схоже? Він обов'язково стане відмінником, навчиться читати й рахувати у три роки, захоче бути великим художником або геніальним піаністом. Уже вона все зробить для своєї крихітки! До того ж у родині всі причетні до творчості, задатки, безперечно, будуть. Долю дитини розписують на два десятки років наперед: що їй любити і якою бути, турботлива мама вирішує ще до її появи на світ. 

Перша невідповідність наперед підготовленому плану виявляється ще в пологовому будинку — схожий на свекруху… З дорослішанням малюка даються взнаки ще два-три несподівані відкриття. Виявляється, в родині, де всі малюють і музикують, може з'явитися на світ абсолютно байдуже до цих занять дитя! "Не може бути!" — вирішує мати й посилає дитину в музичну школу. Після семирічного випробування нервової системи сусідів змучене фортепіано стає просто меблями. У руках — диплом про закінчення музичної школи, а збірник балад Шопена щасливий випускник закидає в далекий кут. Розчаруванню матері немає меж: стільки зусиль, праці, надій — і все марно! У кого ж він такий? Адже я в його віці етюди складала!.. Чому він такий повільний? Чому він не розуміє математику? Чому не любить кінний спорт?!

Чим більше фантазувала мати на тему власної дитини, тим болючіше згодом її падіння з висоти своїх ілюзій. Чому ж так буває? Чому наші діти так не схожі на нас? Чому, попри зусилля посіяти в їхній душі "розумне, добре, вічне", сходить зовсім не те, чого ми очікуємо? Ми вважаємо, що закони генетики спрацюють якнайкраще й дитина візьме від батьків тільки найкращі риси. Бажано, звісно, щоб перевершила батька й матір і отримала Нобелівську премію. Якщо вдало впишеться в батьківський план-мінімум, теж добре. Решту скоригуємо вихованням. Це ж усе для щастя майбутньої дитини!

Якщо ж уважніше поглянути на особистість самого малюка, можна тільки здогадуватися, що йому доводиться переживати. Виправдовувати чиїсь очікування, погодьтеся, складне завдання навіть для дорослих. Іноді батьки так захоплюються тим, щоб побудувати життя дитини за наперед складеним планом, що просто не встигають придивитися до неї й зрозуміти, що їй насправді потрібно. У щільному графіку школа—спорт—розвиваючі секції часто не знаходиться часу для неспішних, теплих розмов про те, що турбує дитину, чим вона живе й про що мріє. Ким хоче стати і чому. Темп життя, на жаль, робить емоційні взаємозв'язки в сім'ї все тоншими й непомітнішими… Прості прояви батьківської любові й уваги чомусь вважаються не такими важливими, як десяток гуртків раннього розвитку. 

Факт, що дитина — це не тільки об'єкт виховання, а й повноцінний учасник цього процесу, не завжди береться до уваги. Та що вона може розуміти у свої 7 років! Яке може бути право вибору в 13? Нас так виховували, ми підкорялися строгості батьків, зайвих запитань не ставили — і нічого, виросли хорошими людьми… Але чи так це? Лише зрідка ми самі собі зізнаємося, що бачимо в наших дітях той самий шанс остаточно самореалізуватися, виправити власні помилки за рахунок їхнього життєвого вибору, на який вони, зважаючи на вік, не можуть вплинути. "Наша Катя стане балериною, мама так мріяла в дитинстві про балет…" У результаті, замість усвідомлення й вирішення власних психологічних проблем, ми зобов'язуємо своїх дітей за них віддуватися. Тиснемо, вимагаємо й дисциплінуємо. Потім Катя дорослішає і йде з балерин в офіціантки, щоб тільки більше не виконувати маминих мрій, а мама розводить руками й дивується: добрі наміри призвели до несподіваних результатів… 

Можливо, щоб уникнути розчарувань у дитині, треба бути ближчими до реальності? І спуститися з небес на землю бажано якомога раніше. Брак базових знань дитячої психології часто і призводить до побудови повітряних замків, нереальних очікувань та відсутності контакту зі своєю дитиною. Батьківські помилки, звісно, усвідомлюються досить пізно, а прірва між батьками та дітьми видається нездоланною, особливо в критичні моменти становлення особистості дитини, наприклад у підлітковому віці. А добре було б узятися за своє батьківське самовиховання раніше.

Найкращі педагоги і психологи вже не один десяток років вивчають феномен розвитку особистості дитини і шукають найкращі шляхи виховного впливу. На прилавках книгарень можна знайти вдосталь посібників, які детально описують застосування на практиці сучасних методів виховання дитини. Все, звичайно, дуже заплутано в дитячій психології, але в книжках навчені досвідом учені максимально спрощують життя сучасній мамі, навіть розписують готові діалоги з дітьми на багато тем. Просто використайте цей універсальний рецепт — і отримайте бажаний результат!

Насправді все набагато складніше. Без готовності вивчати свою дитину не менш ретельно, ніж університетський підручник перед іспитом, і, головне, без терпіння та вміння демонструвати дитині свою любов не спрацює жоден, навіть найпередовіший метод. Кожен педагог знає, що результат виховання ніколи не може бути визначений наперед. Можна ставити мету, комбінувати методи, шукати підходи, але "гарантійний талон" на наявність у дитини потрібних батькам рис не виписав би навіть сам Сухомлинський. Ви можете застосовувати абсолютно однакові способи впливу на Машу й Мишу і, врешті-решт, отримати зовсім різні результати.

У кого ж наші діти? Та в нас же самих, якщо ми, звісно, не дивимося на себе надто спрощено. Щоб розібратися в цьому, можна взяти за основу одне з уявлень у педагогіці: особистість дитини — це трикутник, а його сторони — спадковість, сім'я (сімейні цінності, виховання) та оточення (школа, друзі, телевізор). 

Спадковість, як відомо, визначається тим набором генів, яким ви поділилися зі своїм малюком разом з другим із батьків. Тут уже, як кажуть навчені досвідом жінки, "народжуй, та знай від кого". До того ж нікому не відомо, як природа скомбінує генотип майбутньої людини, який саме "матеріал" вибере для свого творіння. Частина наших генів спрацьовує: вона визначає нашу зовнішність і темперамент. Такі гени ми називаємо домінантними. Рецесивні гени сидять у нас, зачаївшись, ніяк не проявляючись у нашій особистості, але цілком можуть передатися у спадок нашим дітям. Тому не факт, що саме ваша музична обдарованість стане частиною особистості сина чи доньки. Можливо, з усього генетичного матеріалу бабусина сором'язливість або дідусів темперамент несподівано вийдуть на авансцену. Саме цю природну основу дитини важливо враховувати, коли батьки замислюються над тим, як саме їм слід виховувати дитину й чого від неї очікувати. Вона зовсім не зобов'язана бути точним зліпком маминих і татових рис. Гніватися на природу — марна річ, треба просто повірити, що так треба.

Природа визначає тільки частину особистості дитини. Коли вже не склалося з вродженим музичним слухом, будемо виховувати. Сім'я, безумовно, намагається показати тільки найкращий приклад. Театри, музеї, сімейні свята й виховання чудових манер, читання казок на ніч — синку, всотуй! Але синок чомусь легше поповнює словниковий запас нецензурною лексикою, почутою від сусідського Петі. Часом дорослі переживають моменти каяття, усвідомлюючи свої батьківські помилки. Хотілося б, щоб діти запам'ятали нас тільки люблячими та добрими, а вони півжиття згадують емоційний мамин ляпас або несправедливий татів докір. Що саме з пережитого в сім'ї справить найбільше враження на дитину — позитивний батьківський приклад чи гнівна тирада? Яке насіння зійде в дитячій душі з усього розмаїття "посіяного"? Універсальної відповіді теж немає.

Запрограмувати свою дитину, як комп'ютер, на жаль, не виходить. Убезпечити її від загроз зовнішнього світу, потоку сміттєвої інформації з Інтернету й телевізора — теж неможливо. Стати ідеальним батьком — складно й неможливо, та й чи потрібно? Що ж робити? 

Хоч як це банально прозвучить, але тільки мудрість, безумовна любов і терпіння допоможуть уникнути непомітної втрати контакту між нами та нашими дітьми. А щоб не пережити розчарування, треба постійно боротися за цей контакт, оберігаючи крихкість довірчих стосунків. Тоді, можливо, в нас буде реальне уявлення про те, чим живуть наші діти. "Мій син не міг так вчинити!" — хто вірить цій фразі матері, яка виступає на захист власної дитини, коли та провинилася? 

Запитайте себе, чи зобов'язана ваша дитина бути такою, якою ви хочете її бачити. Хочете будь-що-будь виростити для світу успішного вченого чи щасливу людину? Якщо вибір усе-таки впав на щасливу дитину — треба подолати свій егоїзм і нереалізовані амбіції. "Відокремити її від себе", перестати сприймати виключно як свою "кровиночку", власність, зобов'язану розсипатися у вдячності. Дати свободу і право вибору в допустимих межах. Як часто ми бачимо претензії матерів до своїх синів: "Ти мусиш прийняти рішення, тобі вже 18 років!" Не здогадуєтеся, чому син не в змозі виправдати очікувань матері?

Зупинити круговерть робота—дім—магазин і зазирнути в очі сина чи доньки зовсім не складно. Усвідомити, що дитина — це повноцінна особистість, "складний механізм із власною системою управління", її зовсім не обов'язково перебудовувати, досить навчитися з нею бережливо взаємодіяти. Що дідівські методи не однаково ефективні для всіх. Що треба не тільки зростати професійно в роботі, а й підвищувати свою батьківську кваліфікацію — спілкуватися з дитиною п'яти і 15 років доведеться по-різному. 

Хоч би як нам хотілося, наші діти ніколи не будуть схожими на нас тією мірою, яка задовольнить наше самолюбство. Віддавайте любов дітям задарма — це поки що єдиний рецепт порятунку від батьківських розчарувань, що стовідсотково працює.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56