Проституція приватної власності

Олександр Шаров 12 квітня 2013, 20:50
Киевский национальный музей русского искусства

Читайте також

"Кто виноват, что стала гитара твоя гетерой?"

Ю.Рибчинський

Складні запитання "кіпрської трагедії": "Чи не загрався Кіпр свого часу з псевдодеофшоризацією своєї банківської системи? Чого було більше в кіпрських інвестиціях у грецькі "сміттєві облігації" — безрозсудного патріотизму чи легковажного непрофесіоналізму? Чи морально використовувати напівлегальні капітали, сповідуючи соціалістичні ідеали?" та ін. — потребують часу й даних офіційного аудиту для належного осмислення та аналізу. Втім, деякі висновки можна зробити вже зараз.

Новина про затвердження плану "Б" з порятунку кіпрської банківської системи супроводжувалася заявою глави російського уряду Д.Медведєва про те, що там "продовжують грабувати награбоване". Взагалі ж така бурхлива реакція в Росії на події на Кіпрі (особливо з боку офіційних осіб) трохи дивує. Звичайно, навіть кілька відсотків від приблизно 30 млрд євро на депозитах російських клієнтів — досить велика сума втрат. Та завжди здавалося, що однією з основних особливостей російського менталітету було слідування принципу "як прийшло — так і пішло". Чи менталітет уже не той? Або ж проблема справді все-таки не в тому, що "грабують", а в тому, що "награбоване"?

І якщо питання про російський менталітет перебуває повністю у віданні наших північних сусідів (і в ньому, я переконаний, вони розберуться самі), то питання про "награбоване" має безпосередній стосунок і до нас. І саме на ньому хотілося б зупинитися докладніше.

Ще один із батьків-засновників Сполучених Штатів Дж. Адамс писав: "...у той момент, коли суспільство прийме ідею про те, що власність не є священною, як Закон Божий, і що сили закону та суспільної справедливості захищають її, запанують анархія та тиранія. Власність має бути священною або свобода не зможе існувати".

Археологічні розкопки підтверджують, що ще в доісторичні часи люди ховали померлих прямо під житлами. І це мало свою логіку: оскільки саме душі померлих сприймалися як перші потойбічні сили, то на них і покладали надію на забезпечення збереження жител, що були першою та головною формою власності для людини. Так відбувалася сакралізація власності: на неї не можна було зазіхнути, тому що вона була священною, тобто захищена священними силами.

За всього свого критичного ставлення до багатства християнська церква теж виходить із того, що, як казав Фома Аквінський, "поки ми не стали досконалими істотами — власність незамінна".

Існує, правда, думка, що "священне право власності" — виключно західне поняття, а для православної (особливо в її вітчизняному варіанті) свідомості воно неприйнятне. Насправді шанобливе ставлення православних до права власності можна побачити на прикладі старообрядників, із числа яких, до речі, вийшло чимало купців і капіталістів. Старообрядники розглядали власність як надане Богом право на управління майном, що не зовсім тобі належить. Швидше, це відповідальність власника за подароване йому майно, яке має приносити благо всім, а не просте багатство його власнику. Тому головним, з такого погляду, виступає питання про корисність використання власності для суспільних інтересів, а не про її форму. Адже й приватну власність можна використати на користь суспільства та державну власність — лише для власного збагачення. Чи не так?

За межами ж старообрядницького світу теж ставилися до власності, як до чогось "дарованого", хоча й не Богом. Але ставилися вже інакше. Як писав В.Розанов, "у Росії вся власність виросла з "випросив" чи "подарував", або когось "обібрав". Праці власності дуже мало. І від цього вона не міцнішає та не шанується".

Досить іронічне ставлення до цього питання проілюстрував один із коротких, але ефектних та ефективних виступів відомого до революції санкт-петербурзького адвоката Ф.Плевако. Йшлося про бабусю, яка вкрала старий чайник. Прокурор, очікуючи, що адвокат "напиратиме" на те, що крадіжка дрібна, а бабуся — бідна та самотня, вирішив акцентувати увагу на тому, що розмір крадіжки не має значення, адже йдеться про священний принцип приватної власності, "і якщо людям не зважати на нього, то країна загине". Плевако був небагатослівний: "Багато бід, багато випробувань довелося зазнати Росії за більш як тисячолітнє існування. Печеніги терзали її, половці, татари, поляки. Двунадесять мов навалилися на неї, захопили Москву. Усе витерпіла, все здолала Росія, тільки міцніла та зростала від випробувань. Але тепер, тепер... Бабуся вкрала бляшаний чайник ціною в 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине". Бабусю виправдали. Але та країна все ж загинула. Не виключено, що й через таке іронізування в настільки серйозних питаннях.

Задля справедливості слід зазначити, що така залежність характерна й для західноєвропейської цивілізації. Так, ірландці, які демонструють усьому світові приклад підприємництва та працьовитості, у середині XIX століття ледь не вимерли внаслідок страшного голоду, який уразив країну з родючою землею. Головною причиною цього (порівняно з сусідніми країнами — Англією та Шотландією) були багаторічна історія з конфіскаціями земельних володінь і відсутність легального закріплення прав власності. Експропріаторів експропріювали раз за разом (отже, ми не перші, хто опиняється в такій ситуації). У результаті будь-які стимули для забезпечення довгострокових доходів від землі було втрачено як для землевласників, так і для їхніх орендарів. Ніхто не думав про день завтрашній. Нові власники, наприклад, знищували ліси та сади заради того, щоб за безцінь продати деревину. Дешево, але швидко. Чи не нагадують ці дії наших нових хазяїв, які, замість того, щоб розвивати приватизовані підприємства, просто розпродавали їх на брухт?

Усе це, як здається, свідчить не про те, що якась релігія не визнає права приватної власності, а про те, що коли допускається нехтування цими правами — настає колапс. Так буде доти, доки ми не збагнемо, що заповіді потрібно не тільки знати, а й виконувати. Інакше "духи предків" суворо покарають ослушників. У будь-якому поколінні.

Що це означає для нас на практиці?

Якщо з кількісним відновленням капіталізму (рівнем доходів та їхнім розподілом, зростанням продуктивності праці та загальною капіталізацією) справи в Україні, як усі визнають, йдуть не найкраще, то якісна сторона суспільної реформи — зміцнення прав власності — виглядає ще гірше. При цьому потрібно звернути увагу й на те, що фактично повністю було проігноровано перший, основний крок — реституцію приватної власності.

Питання про реституцію нерухомості, яка перебувала в приватній власності до встановлення комуністичної влади, врегульоване в абсолютній більшості європейських країн, які в минулому "відбували строк" у соціалістичному таборі. Зі своєю "особистою точкою зору" залишилися, здається, лише Білорусь, Росія та Україна. Ну а як же, "у нас, советских, собственная гордость: на Запад смотрим свысока". Навіть А.Чубайс, визнаний громадською думкою Росії одним із головних лібералів, ще будучи головою Держкоммайна Росії, у 1992 р. заявляв: "Нащадкам "колишніх" у Росії сподіватися немає на що. Ніякого повернення власності колишнім власникам (до 1917 р.) не відбудеться". Може, власне, тому в пострадянських нуворишів і виникають тепер проблеми із захистом їхніх прав власності як на батьківщині, так і на далеких (або поки що лише "близьких") островах?

Нашому суспільству виговорити слово "реституція", здається, ще складніше. В Україні з цього питання було підготовлено лише один законопроект (у далекому 2005 р.), але перспективи його не те що ухвалення, а навіть розгляду туманні, як береги Альбіону осіннього ранку. При тому що запропоновані норми законопроекту фактично дають змогу виключити з процесу реституції більшу частину відчуженого майна, зокрема, якщо воно було передано на баланс бюджетних підприємств, організацій соціально-культурної сфери, дипломатичних установ, військових частин; якщо земельні ділянки використані для транспортно-комунікаційних об'єктів або просто вже потрапили в інші приватні руки. Коротше, як казав Попандопуло: "Це тобі, це теж тобі, це завжди тобі...".

Однак Кабінет міністрів України свого часу, аргументуючи відмову підтримати цей законопроект, звернув увагу зовсім не на подібні обмеження кола осіб, які можуть сподіватися на реституцію. Основне зауваження стосувалося того, що "законопроект, визначаючи механізм повернення майна колишнім власникам (однобічна реституція), не передбачає повернення іншій стороні майна (двостороння реституція), що не узгоджується з положеннями §2 глави 16 розділу IV Цивільного кодексу України, якими, зокрема, передбачена двостороння реституція внаслідок недійсності угод, при цьому відшкодування збитків і моральної шкоди можуть бути додатковими вимогами під час повернення майна".

Інакше кажучи, потрібно було б передбачити зустрічне повернення розкуркуленими і розстріляними відповідних витрат чекістам — куль і мотузок, плати за проїзд у "теплушках" до Сибіру і Середньої Азії, та ще й компенсувати моральну шкоду — за те, що їхні крики й стогони псували настрій "громадянину начальнику". До речі, заодно можна було б у порядку досудового слідства цих "громадян" й ідентифікувати — це мені згадалася польська книжка "Бестії", в якій поіменно названо тих, хто катував і розстрілював у сталіністських катівнях. Втім, це вже зовсім інша історія.

Щоразу, коли приходжу в Музей російського мистецтва у Києві, в голові виникає та сама думка (яка з'являється, на жаль, раніше, ніж щось приємне, навіяне прекрасними картинами, представленими в ньому): "А чому цю будівлю не повернули "двом Мішелям" — нащадкам славного роду Терещенків? Тому що вони не просили? Тому що немає закону? І нам не соромно ходити в цей музей?". Та я абсолютно впевнений, що вони або не прийняли б цієї спадщини, або залишили б там музей, ще й забезпечивши свою фінансову (одним Мішелем) і теоретичну (іншим Мішелем) підтримку. Та головне — держава справді продемонструвала б свою повагу і до роду Терещенків, і до приватної власності.

Та що там Терещенки?! Я запропонував би повернути
В.Жириновському горезвісну деревообробну фабрику в Костополі. Ну не може держава, то нехай наші олігархи скинуться і викуплять цей "свічковий заводик", убивши двох зайців: і показавши, де ще зберігається широта душі, і вказавши владі на необхідність поважати право власності не на словах, а на ділі. Чи вони думають, що для них ця проблема вже не існує? Або, як там, до речі, сказано у М.Старицького: "То єсть по натурє, значить, по тєлу, как водиться, но по душе, по образованості, дак ми уже не та хворма...". Але ж "та" — та сама.

Як-то кажуть, De mortuis nil nisi bene, та все ж таки: "імперія" Березовського виникла і луснула ще до відходу її засновника — на очах одного покоління. Чи вони забули історію і вважають, що на приватній власності можна повісити "червоний ліхтар", не замислюючись про те, що його можуть розбити, і тоді вже піде гуляти "червоний півень" не тільки по "старій", а й по "новій" власності?

Що стосується історичного аспекту, то з погляду тих, хто грабував, завжди діє правило: "що впало, то пропало". Хоча насправді відновлення справедливості ніколи не відбувається надто пізно: СРСР почав повертати "царські борги" французьким позичальникам ще в часи Горбачова; у Південній Африці відновлюють права місцевих співтовариств на землях, конфіскованих під час земельної реформи початку минулого століття; нью-йоркський суд розглядає позов про компенсації нащадкам негрів-рабів, вивезених з батьківщини понад 200 років тому... Адже в процесі реституції головне не повернення власності, а підтвердження недоторканності прав на неї.

Нехтуючи таким підтвердженням, українські нувориші підклали бомбу нелегітимності і під свою нову приватну власність. І річ не в тім, що в такий спосіб заперечується догмат "священного права приватної власності". Важливішим є те, що в такому разі ми відмовляємося від постулату про те, що єдиним способом зміни власника є добровільна відмова від власності, наприклад, внаслідок договору продажу, обміну, дарування тощо. Це прямо випливає з теорії "легітимних повноважень", без яких проблеми "рейдерства" виникатимуть у найбільш несприятливий
момент у будь-якому місці.

Проігнорувавши права попередніх власників, українські політики насправді забезпечили підґрунтя для системи проституції приватної власності — системи, за якої права приватної власності не набули остаточного й однозначного закріплення і досить легко переходять із рук у руки без "легітимних повноважень".

Хоча нібито й справді: навіщо говорити про реституцію власності, якщо ніхто так "дуже вже" й не вимагає її повернення? Як кажуть у нас в Одесі, "чтобы да, так нет". Тим більше не спостерігається і черги охочих відмовитися від конфіскованого майна: ні з боку нової демократичної держави, ні серед її громадян, які постійно вимагають справедливості. Та, здається, повертати (або компенсувати) все одно доведеться.

По-перше, наш євроінтеграційний напрям, хочеться вірити, все ж таки починає виглядати дедалі серйознішим. А це означає, що серед законів, які доведеться приймати для підтвердження нашої відданості "європейським цінностям", буде і закон про реституцію приватної власності. Точно такий самий, який за таких самих умов довелося прийняти румунам у 2003 р. І приготуватися до того, що Європейський суд буде ще й "підстраховувати" наші "найгуманніші у світі" суди, якщо вони прийматимуть рішення на користь нових (постприватизаційних) власників.

По-друге, Україні буде і надалі досить непросто вимагати реституції своєї частки "радянської спадщини" (нагадаю, що так званий нульовий варіант так і не ратифіковано Верховною Радою України), якщо вона сама не визнає права реституції за приватними власниками капіталів і майна, експропрійованого в роки комуністичного експерименту.

Втім, на нашу думку, основна причина необхідності реституції приватної власності, конфіскованої комуністичним режимом з ідеологічних причин, полягає в тому, що, як-то кажуть, "це потрібно не мертвим, це потрібно живим". Точно зауважив із цього приводу російський юрист О.Щапов: "Як і війна, що не вважається закінченою доти, доки не похований останній солдат, так і правова держава не може бути побудована без повернення власності справжнім власникам". Реституція потрібна новим власникам не тільки цього, конфіскованого, а будь-якого майна. І тим більше капіталу. Адже принцип "священної приватної власності" є основою ринкової економіки. Для того щоб уникнути в майбутньому проблем з остаточним визнанням результатів приватизації, необхідно врегулювати питання з правами законних власників та їхніх нащадків щодо власності, експропрійованої комуністичною владою, на яку теж мають поширюватися конституційні гарантії. Реальне гарантування приватної власності (неможливе без її реституції) потрібне не тільки і не стільки багатим (які в більшості випадків знаходять способи для свого захисту, легального і нелегального, — від підкупу політиків і чиновників до виведення капіталу за кордон), скільки малим і середнім власникам, безсилим перед обличчям "нового Левіафана" — неправової держави. Як зазначив Е.Карнегі, "від ступеня поваги до права власності залежить сама цивілізація — право робітника на його сотню доларів в ощадному банку і, так само, законне право мільйонера на його мільйони". Що, власне, і продемонстрували події на Кіпрі.

До речі, Кіпр вважається одним із можливих прототипів казкового "острова Буяна", що лежить неподалік "царства славного Салтана". Ну що ж, тим більше: "Казка вигадка, ти в ній зміст глибокий зрозумій".

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
6 коментарів
  • браЦтво 13 января, 23:11 "не может государство, так пусть наши олигархи сбросятся и выкупят этот "свечной заводик", убив двух зайцев: и показав, где еще сохраняется широта души, и указав власти на необходимость уважать право собственности не на словах, а на деле. " Как легко и непренуждённо автор "проявляет широту души", за чужой счёт, не на деле, а на словах.))) Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • карман шире 14 апреля, 17:40 напишите лучше о масонах, как выполняются их планы коим образом реализуются создаются кризисы, место украины в этом шельмовании роль т.н. "элиты" Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Оптимист 14 апреля, 14:43 "...единственным способом перемены собственника является добровольный отказ от собственности, например, вследствие договора продажи, обмена, дарения и т.п. Это прямо вытекает из теории "легитимных полномочий", без которых проблемы "рейдерства" будут возникать в самый неблагоприятный момент в любом месте." Ха-ха-ха!!! Рейдерам как раз и "продают" за 1% цены, "обменивают" свой завод за лавку рейдера, "дарят" после пыток. Какие красивые слова о реституции. Я со всем согласен. Но ломка менталитета продлится лет 200. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Констанжогло 13 апреля, 23:41 Подход отношения к собственности, основанный на полезности использования собственности в общественных интересах, - понравился, а вот переход автора к необходимости реституции собственности - неубедителен. имхо нет той самой сакральной связи между теми у кого её отобрали и их потомками. Отбирали те кого давно уже нет в живых, преемников тех кто отбирал тоже нет. Намного интересней было бы почитать мнения автора, с учетом его позиции о "священном праве ...." на счет собственности СССР, созданной несколькими поколениями людей и разграбленной кучкой бандитов и жуликов, как с ней автор считает нужно сейчас поступить? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • гость 13 апреля, 14:17 как это нио чём!? для тех кто не понял - вступление в ЕС означает предварительное принятие закона о реституции, как было в странах прибалтики и Восточной Европы. Принятие этого закона означает, что преждние власники имеет право забрать свою собственность. Это значит, что особенно в западную Украину хлынут толпы за домами, землями. Тысячи людей окажутся на улице. А вы как думали евроинтеграция - добрые дяди накормят, напоят и уму разуму научат? Держи карман шире. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Шеврикука 13 апреля, 07:27 Показательно - образцовый пример, как надо написать много И НИ О ЧЕМ, просто демонстрируя свою "начитанность"!!! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.33
EUR 28.60