Київське самоврядування — самоправність чи самообман

Володимир Олійник 1 листопада 2013, 00:00
Киевское самоуправление

Читайте також

"Можна заперечувати багато рис наших політичних недоростків, але одного хисту в них не можна відняти: хисту влаштовувати політичні скандали..." Ці слова, написані журналістом газети "Кіевлянинъ" 1906 р., дуже точно характеризують ситуацію, що склалася в сучасному столичному політикумі. З одного боку, провладна більшість Київради не бажає складати свої повноваження, які закінчились у червні 2013 р., і, прикриваючись "благими намірами" соціального добродіяння й загонами ЗМОПу, продовжує "освоювати" міську нерухомість, землі й усе те, що ще не "роздерибанили". З іншого — опозиція якось мляво протестує проти очевидного свавілля, влаштовуючи лише бійки біля дверей міської адміністрації...

Та вибори рано чи пізно відбудуться. А скандали, що давно стали невід'ємною частиною виборчих кампаній, на руку обом командам. Але якщо перші мають від "безголової" ради конкретний матеріальний зиск, опозиціонери, відтерті від муніципального "корита" спритнішими опонентами, продовжують тихо "зливати" свої політичні позиції. Важко пояснити пасивність київських фрондерів — чи то бракує харизматичних лідерів і коштів, чи то ще не визначилися з кандидатами?..

Утім, журналістові ХIХ ст. "така холодність [була] цілком зрозуміла, якщо згадати, що в кожній думі [раді] є партія, що складається з осіб, які служать місту за наймом, і кількох осіб гласних [депутатів], зацікавлених у тому, щоб міське господарство велося в бажаному для них напрямку. Для опозиції... потрібне згуртування решти гласних, потрібна енергія, а головне — розуміння справи, на що мало здатні чи, ліпше сказати, зовсім не здатні особи, що потрапили до складу гласних у силу якихось нехитрих спонук на кшталт... безмовного стирчання на думському кріслі, з правом спати на ньому скільки завгодно, низькопоклонства з боку думського швейцара й можливості за всякої зручної нагоди голосно заявити, що ось, мовляв, і я громадський діяч. Припустимо, що такі спонуки занадто дешевенького ґатунку, але річ у тім, що завдяки їм люди нерідко вдаються до дуже негідних дій на кшталт підкупу виборців, обпоювання їх і потім, добившись усякими темними шляхами до думського крісла, спати на ньому сном праведника або ж спокійно дивитися, як партія думських ділків... витрачає громадські суми на різні дуті операції, обіцяючи журавля в небі, не даючи потім і синиці в руки" ("Кіевлянинъ", 1879, №24). Сказано витіювато, але влучно.

Київське самоврядування

Указом Миколи I від 23 грудня 1834 р. Магдебурзьке право для Києва було ліквідовано остаточно й назавжди. Для управління міським господарством тим самим указом, "за прикладом інших міст імперії", цар заснував міську думу в складі голови й шістьох гласних — представників станів: домовласників, купців, ремісників, іногородніх та іноземців, іменитих громадян, посадських людей. У народі, а пізніше й в офіційних документах цю думу називали "шестигласною".

16 червня 1870 р., уже за прикладом європейських держав, Олександр II "дарував" своїм вірнопідданим "Городовое положение", яке надало містам (зокрема й Києву) широкі права: самоврядування, вибирати гласних незважаючи на стани, змінювати гласних, що не виправдали довіри... Крім того, новим органам самоврядування ставилося в обов'язок проводити засідання публічно, оприлюднювати свої рішення в місцевих ЗМІ, а міським управам (виконавчим органам самоврядування) — повідомляти для загального відома річні фінансові звіти, які обговорювалися виборцями й підлягали затвердженню урядовими структурами. Але найголовніше — міста отримали можливість мати незалежний бюджет із власним майном, сформованим із податків на приватну нерухомість (оцінний збір), плати за торговельні, підприємницькі й інші свідоцтва, різних мит, зборів та акцизів, доходів від оренди й експлуатації міського майна. У разі потреби міська влада мала право використати облігаційну цільову позику під заставу міської нерухомості.

Виборцем міг стати "всякий міський обиватель" чоловічої статі старший за 25 років, який має російське підданство і який "володіє в міських межах на праві власності нерухомим майном... або утримує торговельний чи промисловий заклад... або ж, проживши в місті протягом двох років поспіль, ... сплачує на користь міста встановлений збір зі свідоцтв: купецького або промислового, ... або прикащицького 1-го розряду, або з квитків на утримання промислових закладів... і якщо на ньому не значиться недоїмок з міських зборів". Виборець не повинен бути судимий, звільнений з посади або перебувати під слідством.

За розміром сплачуваного податку виборці ділилися на три виборчі зібрання (розряди): до першого і другого належали "ті, ... хто вносить вищі розміри зборів, сплачують разом одну третину всіх зборів, ... до третього — решта виборців".

У гласні міських дум міг обиратися "кожен, що має право голосу". Дума обиралася на чотири роки й складалася з 72 гласних (по 24 від кожного розряду). Кількість гласних "із нехристиян не повинна перевищувати однієї третини загальної кількості гласних". Особи молодші за
25 років або жінки, чиє майно відповідало виборчому цензу, могли передавати право голосу іншим.

Після нової міської реформи 1892 р. у губернських містах із населенням понад мільйон кількість гласних збільшилася до 80 осіб. Крім того, в думу ввійшли по одному представникові (минаючи вибори) від місцевої повітової земської управи й духовного відомства. Також було конкретизовано майновий ценз виборців. У Києві "правом участі у виборах гласних [могли бути] особи, що володіють не менш одного року нерухомим майном, яке коштує за оцінкою не менш як 1500 руб.". Також було вилучено зі списків виборців прикажчиків, що ще більше скоротило кількість виборців і частку в них "іновірців".

Наприкінці жовтня 1870 р. київські газети опублікували списки виборців, до яких увійшло 3222 особи (за даними статистичного звіту 1869 р., у Києві проживало 87318 людей обох статей). І в списках кияни несподівано відкрили дивне (для тієї епохи) явище: виборче право іноді надавалося особам, що давно закінчили своє земне домоволодіння. Важко списати такий "недогляд" на неуважність писарів, коли серед виборців значився, наприклад, колишній міністр освіти Царства Польского, письменник М.Грабовський, який помер 1864 р., а в кампанії 1894 р. у "виборці з того світу" потрапив відомий засновник садівничої фірми В.Крістер (1812—1890). Дозволимо собі риторичне запитання: скільки ж було пропущено живих і внесено до виборчих списків "насельників" київських кладовищ за всю історію виборів аж до наших днів?

Після розгляду нечисленних претензій, запрошення на вибори одержали: у першому розряді — 96 виборців, що платили в бюджет міста не менше ніж 260 руб., у другому — 336, від 261 до 71 руб., у третьому — 2790, від 70 руб. до 90 коп. Із них: 1078 — міщани; 826 — чиновники, медики-службовці, поміщики й викладачі, а також особи, що мають будь-який чин і залишили службу; 363 — купці; 333 — військові нижні чини; 161 дворянин, що не перебуває на службі, й особи вільних професій (лікарі-приватники, літератори, художники, артисти та ін.); 116 селян, козаків і однодворців; 90 осіб духовного звання й 235 осіб без звання. Крім того, 20 голосів отримали монастирі, церкви й інші громадські установи.

Виборам передувала широка роз'яснювальна робота серед населення, не обмежена "сходками", нарадами й друкованими закликами. Передвиборна агітація була істотно посилена публічними лекціями професора М.Ренненкампфа, який закликав "навіть обивательок... перейнятися міською справою з допомогою журналів і газет".

На початку січня 1871 року в Контрактовому домі відбулися перші "всенародні" київські вибори. Відбувалися вони "закритою подачею голосів шляхом балотування кулями". Але кияни залишилися до виборів байдужими: виборці найчисленнішого третього розряду, серед яких переважали небагаті купці й міщани, вибори проігнорували — їх з'явилося на "виборчі збори" лише 11%, тоді як у першому розряді у виборах брали участь 59%, у другому — 49%.

У результаті "волеизжелания" обивателів до складу нової думи ввійшло: сорок троє дворян (зокрема 19 професорів), 27 купців, 2 протоієреїв і жодного міщанина. Зауважимо, що й наступні вибори (1875-го, 1894-го, 1898 рр. і т.д.) мало змінили склад думи — "професорсько-купецький елемент завжди панував у київській думі".

Міські голови

Відповідно до нового "Городового положения", міський голова був "вищим представником міського суспільства й вищою владою міського громадського управління". Саме через нього органи міського самоврядування здійснювали "зносини з губернським начальством", у разі рівності голосів голос голови був вирішальним. Голова мав право припиняти дію рішення більшості, якщо воно суперечило закону. Він один із усього міського самоврядування входив до складу Губернського у міських справах присутствія (орган влади, в якому губернатор був тільки головою, а всі рішення ухвалювали простою більшістю голосів) і ніс усю відповідальність перед міським суспільством за затвердження або відхилення присутствієм рішень органів самоврядування. Водночас міський голова міг постати перед судом "не інакше, як за рішенням 1-го департаменту сенату".

Починаючи з 1871 р. і до
8 серпня 1917-го, коли було
обрано останнього "дореволюційного" голову думи Є.Рябцова, у Києві змінилося 10 міських голів. Першого міського
голову було обрано 31 січня 1871 р. Ним став камер-юнкер Двору Його Імператорської Величності П.Демидов — "людина геть чужа Києву" ("Заря", 1882, №75).

Походив новообраний голова з відомого роду уральських промисловців. Народився в Німеччині. Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету (1860 р.) освіту продовжив у Парижі. Певний час працював у державній канцелярії. 1863 р. перевівся до міністерства закордонних справ і був направлений на дипломатичну роботу за кордон. Овдовівши, Демидов повернувся до Росії, де 1869 р. був прийнятий на службу в Подільське губернське правління. До Києва переїхав у жовтні 1870 р., коли придбав садибу на Бібіковському бульварі, 12 (нині Національний музей Тараса Шевченка).

Також Демидов володів родовим маєтком "Нижньотагільські гірничі заводи", золотими й платиновими копальнями, мідними й залізними руднями, землею в Ялті, нерухомістю в Петербурзі й Москві, цукровим заводом у Липовецькому повіті... Не дивно, що кияни пов'язували добробут міста з новим багатим головою. Анонімний кореспондент "Кіевлянина"
6 лютого 1871 р. писав: "Скрізь чутно очікування, на виконання яких навряд чи стане майна навіть кількох таких капіталістів, як новообраний голова: одні очікують, що він вимостить за свій кошт гранітом вулиці... інші додають до цього будівництво казарм для звільнення домовласників від усякого постою. На нього ж розраховують ті, за ким значаться... недоїмки... під опіку його віддають усіх убогих і жебраків... Ми обмежуємося одним скромним... очікуванням: ми чекаємо встановлення по можливості розумного й чесного ведення міського господарства. Виконання цього очікування багато в чому залежатиме від серйозного ставлення голови до свого покликання й схильності його до особистої праці".

І новий голова сподівання електорату певною мірою виправдав. Під час свого перебування в Києві Демидов пожертвував 70 тис. руб. Першому реальному училищу, сприяв зведенню нового будинку міської думи. З його ім'ям пов'язують відкриття Олександрівського ремісничого училища (1874 р.), жіночої (1872 р.) і чоловічої (1874 р.) гімназій на Подолі, лікарні цесаревича Олександра... 1 березня 1871 р. Демидов перевів у власний будинок міську управу, відмовився від жалування міського голови
(4200 руб. на рік) на користь незаможних. Утім, у ті далекі часи доброчинність була в пошані, та й посада зобов'язувала. Меценатами були всі без винятку київські міські голови.

У липні 1872 р. Демидов успадкував титул князя й віллу Сан-Донато поблизу Флоренції. Але право на князівство набирало чинності тільки в Італії. 12 вересня 1872 р., не встигнувши зазнати всіх принад нового суспільного становища, Демидов від посади відмовився. На його місце обрали професора Г.Ейсмана. Але й він керував думою недовго: смерть дочки й самогубство зятя змусили Ейсмана у квітні 1873 р. покинути кермо міського правління. У липні 1873 р. дума знову віддала крісло міського голови Демидову, який і залишався на цій посаді до нових виборів 1875 р.

Справедливість вимагає зазначити, що в перші чотири роки післяреформеної думи фактичним головою був "старший член міської управи" М.Ренненкампф. Із думських протоколів випливає, що до відмови Демидова від посади дума засідала 48 разів, з яких Демидов головував на 23 засіданнях, а Ренненкампф на 25. А з часу відмови Ейсмана і до 1875 р. дума провела 29 засідань, із них під головуванням Демидова лише 13. Утім, старання Ренненкампфа не залишилися не поміченими, і
наступної каденції (1875—1879 рр.) гласні обрали його своїм головою.

У січні 1875 р. Демидова знову обрали гласним київської думи, але 1876 р. "через втрату майнового цензу" він був позбавлений цього звання. Виявилося, що в лютому 1875 р. Демидов продав свою київську садибу цукрозаводчику Н.Терещенку і, відповідно, не сплачував оцінного податку. В
1879 р. кияни знову висловили довіру екс-голові, обравши його гласним у виборчих зборах за гільдійським свідоцтвом. Однак 27 березня 1880 р. дума вкотре виключила Демидова зі свого складу "як такого, що не брав на 1880 р. ані торговельного, ані промислового свідоцтва й на користь міста жодного податку не сплачував". Після цього перший київський голова назавжди покинув Київ. Помер Демидов у Флоренції 1885 р., похований у Нижньому Тагілі.

Депутатські пустощі

За всіх часів, від зародження класового суспільства й до створення демократичних держав, чиновницька братія завжди й скрізь, як модно нині казати, зловживала службовим становищем. А простіше — крала, брала хабарі, лобіювала чиїсь інтереси... І ступінь бюрократичної розгнузданості прямо залежав від суворості покарання. Коли за хабар страчували або в найліпшому разі відрубували руку, зловживань меншало. Щойно каральні заходи попускали, злочинність зростала. Не була винятком і київська післяреформена дума. А "витівки" гласних тих часів так подібні до злочинів "недалеких" депутатів, що коментувати їх немає жодного резону.

Звичайно, гласним не дозволяли, ігноруючи закони й своїх виборців, залишатися в депутатських кріслах після закінчення повноважень. Були губернатор, суд, сенат, цар, нарешті, ослухавшись яких можна було втратити ВСЕ! Лише тричі з найвищого повеління переносили вибори в київську думу: напередодні ухвалення нового "Городового положения" 1892 р., у непевні часи 1905—1906 рр. і під час Першої світової війни. Скажете: тепер не ті суди, немає царя... Так, царя немає, і не тільки на владному олімпі. Насамперед немає царя в головах сучасних можновладців. Утім, у багатьох інших "дрібних пустощах" народні обранці схожі, попри сторічну прірву. Наприклад, київські гласні, використовуючи юридичні лазівки й надумані причини, нерідко позбавляли неугодних думських повноважень. Так, у різні каденції було виключено зі складу думи: головного інженера ремонту колії Управління Південно-Західних залізниць М.Альохіна, адвоката Л.Куперника, викладача Володимирської Київської військової гімназії В.Беренштама, київського казенного рабина О.Цукермана та інших.

"Самоврядування без гласності й контролю суспільства ще скоріше перетворюється на самоправність, ніж безконтрольне бюрократичне управління", писав 1879 р. в "Кіевлянине" якийсь В.Т-гъ, протестуючи проти "видалення публіки з зали засідань і переведення її на хори думи... залишивши в залі тільки репортерів". До цього будь-який обиватель міг бути присутнім безпосередньо на засіданнях, "бо присутність публіки в залі засідань — це контроль за безсторонністю ухвалення рішень" ("Заря", 1882, №78). Коли на засіданні київської думи 19 вересня 1872 р. головуючий видалив "без вагомих на те причин публіку, тобто справжню хазяйку міста, із зали засідань", відомий громадський діяч, приснопам'ятний М.Юзефович звернувся зі сторінок газет із відкритою скаргою "за образу" і на знак протесту подав прохання про звільнення його від звання гласного.

Як уже зазначалося, в думі завжди чисельно переважали власники нерухомості — так звані домовласники. Спроби поповнити міську скарбницю за рахунок збільшення "оцінного збору" щоразу наражалися на жорсткий опір більшості, й бюджетну недоїмку доводилося перекривати за рахунок збільшення торговельних податків. Коли ж 1880 р. провели ревізію міської нерухомості, виявилося, що оцінну вартість багатьох будинків було занижено, а деякі садиби не ввійшли в оцінну відомість, тобто їх буцім не існувало. Ревізори "все пояснили помилкою... не бажаючи псувати оцінну відомість... вирішили щасливих домовласників не чіпати, а внести їхні садиби у відомості наступного року".

Практикували гласні й самозахоплення міських земель. Яскравий приклад — справа Т.Кибальчича. Дворянин, відомий археолог-аматор самовільно зайняв земельну ділянку між Кмитовим яром та В.Дорогожицькою вулицею і цинічно назвав її "Раймістечко". Міська управа подала на нього до суду. Попри це, спритний ділок не тільки зумів залишитися власником захопленої землі, а й завдяки земельному цензу 1887 р. став гласним міської думи. Потім "Раймістечко" кілька разів перепродавалося, а на початку ХХ ст. його вже цілком легально розділили на ділянки між кількома власниками. Судовий позов до Кибальчича канув у лету.

1884 р. київським головою обрали Івана Толлі — грека за походженням, спадкового почесного громадянина, комерції радника. Про нього сучасник писав, що відсутність належної освіти "замінялася видатним практичним розумом". І часто Толлі свої природні здібності застосовував із негожою метою. А запам'ятався киянам Іван Андрійович не тільки як громадський діяч, а й у зв'язку з гучною судовою справою. 1872 р. "скромний" гласний київської думи, купець 1-ї гільдії І.Толлі придбав за 270 тис. руб. колишній маєток Яреми Вишневецького, що продавався з молотка за борги його власника графа фон Плятера. Невдовзі з'ясувалося, що Волинське губернське правління "забуло" включити в опис понад 6,5 тис. га лісу, мінералогічну колекцію, бібліотеку на 20 тисяч томів, картинну галерею, антикварне начиння. Плятер подав скаргу до сенату, який визнав торги недійсними. Але Толлі оскаржив це рішення в Державній раді. І коли здавалося, що колишній власник замку змирився з програшем, стало відомо, що 1885 р. Толлі продав ліс "під сокиру" за 900 тис. руб. (майже вчетверо дорожче від вартості маєтку). Плятер знову вчинив позов. Віддуватися за витівки батька довелося вже дітям — 1887 р. І.Толлі раптово помер, а 1889 р. його син Володимир відшкодував графові Плятеру 700 тис. руб. за ліс, але маєток відстояв. 1892 р. 28 картин з Вишневецького замку родина Толлі безплатно подарувала Києву.

Замість післямови

"Суспільна вакханалія, що називається виборами, або інакше — школа суспільної аморальності... переконала всіх у цілковитій неспроможності принципу міського самоврядування. Збирання доручень, споювання, дармове частування виборців, умовляння, наклеп практикується найбільш ницими, хижацькими елементами — пройдисвітами, що беруть гору над усім чесним та інтелігентним і потрапляють у громадські діячі. Це і є тим, що в насмішку називають громадським самоврядуванням... У гласні потрапляють зазвичай пройдисвіти, тому гласних повинен призначати начальник губернії..." (О.Цитович, "Кіевское слово", 1887, №55). 

Чи щось змінилося, шановні читачі?..

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Алексей 2 ноября, 16:13 Городом должны управлять те кто тут живет. Плохо или хорошо на самом деле не так важно. Ведь и отдельным человеком возможно лучше управляло бы "начальство", определяя все его шаги и действия. Но согласится на такое может только раб. То же и с городом, он принадлежит горожанам, лучше президенту и правительству сюда не соваться. Відповісти Цитувати
Реклама
Останні новини
USD 27.15
EUR 29.57