"Чорна діра": нескінченний тупик урегулювання

Володимир Горбулін 28 серпня 2015, 22:02
Донбасс разрушения

Читайте також

 

Війна на Донбасі, що тягнеться понад рік, уже досить давно перейшла в затяжну фазу, коли основна частина її учасників вичерпала свої ресурси та домашні заготовки.

Фізики й астрономи широко використовують поняття  "чорна діра". У ній сила тяжіння така велика, що не дозволяє покинути її навіть об'єктам, котрі рухаються зі швидкістю світла, тобто фотонам, або квантам світла.

Донбас (не так територія, як узагальнена назва конфлікту і всіх його складових) стає справжньою "чорною дірою", сила тяжіння якої не відпускає навіть потужні кванти — суб'єкти геополітики.

Що ця "чорна діра" створена на території України одним із таких "квантів" — історія відома. Показово інше — деякі "кванти" (включно з тим, котрий ініціював усе це) визнали себе вищими за закони фізики й вирішили, що саме їх діра не затягне. Затягнула й триматиме далі, причому досить чіпко і жорстко. 

Не треба помилятися й нарікати тільки на свою українську "чорну діру". Таких місць на нашій Землі чимало. Гадаю, не варто їх перелічувати. Тому повернімося у свій трикутник Росія—ЄС—Україна.

Росія: "помираю, але не здаюся"?

Для Росії потенційна "маленька переможна війна" вже обернулася на справжній геостратегічний кошмар нової холодної війни і похідну зовнішньополітичну шизофренію, а також міжнародно-політичну (напів)ізоляцію. Ба більше, як правильно зазначають навіть російські оглядачі, військова агресія Росії проти України продемонструвала діаметрально протилежне тому, чого б хотіло російське керівництво: це явний показник слабкості, а не сили Росії, як країни загалом, так і кремлівських еліт, зокрема. 

Гібридний метод ведення війни, успішно випробуваний у Криму, дав такий жахливо безуспішний результат у Донбасі, що російські еліти ще навіть не наблизилися до реального усвідомлення цього, хоча відчуття близької катастрофи вже є.

Економічна блокада Україною окупованих територій, навіть попри всю її умовність і напівпрозорість, дає результати, — відповідальність (насамперед економічну) за території все більше несе Росія. Безумовно, і раніше, і тепер ці "республіки" жили за рахунок Росії, однак до певного моменту вони, користуючись своїм двоїстим станом, витягували ресурси і з України. Економічна блокада поставила як самих бойовиків-"ополченців", так і їхніх кремлівських хазяїв у доволі складне становище. "Взірцево-показові" гуманітарні конвої з красивої картинки несподівано перетворилися на реальну потребу, — і населення на окупованих територіях почало практично вимагати нової "гуманітарної допомоги". 

Ватажки "ДНР/ЛНР" виявилися настільки непристосованими бодай до якогось системного управління контрольованими ними територіями, що це стало постійним головним болем Кремля. Москва змушена тримати там перманентний контингент не тільки своїх "воєнспеців", а й навіть управлінців-адміністраторів. А самих лідерів "ДНР/ЛНР" інструктувати, як на шкільних зборах, — поетапно, роз'яснюючи й контролюючи кожен крок. Взагалі-то, це й не дивно, — традиційна неперебірливість Москви в засобах і людях дає свої гіркі плоди. Важко вимагати ефективного управління цілими регіонами від колишніх власників ларьків, працівників автозаправок або охоронців супермаркетів.

Крім того, проти Росії грає виплекана, зокрема й російськими медіа (насамперед телебаченням як головним "зомбоящиком"), глибоко патерналістська модель поведінки жителів Донбасу. Ця поведінкова модель тісно пов'язана з глибоким переконанням, що всіх нагодує й одягне такий собі трансцендентний "батько рідний", в образі якого постійно перебуває В.Путін. Головне — "добре поводитися" і слухатися його речей. При цьому всі, хто підтримав створення "ДНР/ЛНР", щиро вважають, що поводилися "добре", і дуже агресивно вимагатимуть від "батька-батюшки" виконання його частини неформального договору.

Однак це лише контурні штрихи на тлі інших складнощів Кремля. Скажімо, що робити з усіма тими російськими "добровольцями" (мнимими й реальними), які зараз воюють на території України? Період благосного ставлення до них вочевидь закінчується, про що свідчить одна з вимог, які Москви системно висуває до керівництва "ДНР/ЛНР", а саме — створення ними своїх прикордонних військ. І зовсім не для контролю лінії розмежування з Україною, а для внутрішнього контролю за "своїм" кордоном із Росією. Основне завдання — не допускати повернення "ветеранів" у Росію. Що робити з усіма цими бойовиками, в Росії вочевидь не знають, — поки що прилаштувати їх не вдається. А люди, котрі ще вчора стріляли в інших людей і раптом опинилися без діла, можуть почати думати в несприятливому для російського керівництва напрямі (про що свідчать навіть виступи Стрєлкова—Гіркіна). Розраховувати, що вони вчинять збройний заколот, звісно ж, не доводиться. Однак імовірність погіршення ними ситуації у сфері жорсткого криміналу та міжетнічних відносин більш ніж висока.

Цьому сприятиме й те, що акцентування російського керівництва на українській кризі та пошуку виходу із зовнішньополітичного цугцвангу, хай і частково, але послаблює увагу до низки внутрішньоросійських проблем. До них належить насамперед проблема Північного Кавказу. 

У попередні роки Кремль усілякі спірні проблеми намагався вирішувати передусім за рахунок вливання додаткових коштів, що з'являлися від надприбуткової торгівлі енергоносіями. Тепер ця ситуація істотно погіршилася, що є вже прямим наслідком подій у Криму та Донбасі.

Запроваджені Заходом проти Росії економічні санкції дієві, хоч би як хотіла Москва переконати своїх співвітчизників, та й усіх, хто готовий слухати, у протилежному. Ускладнення доступу до дешевих кредитів, різке падіння курсу рубля, економічна криза в самій РФ — це лише перші наслідки дій Заходу проти нецивілізованої поведінки РФ на міжнародній арені загалом і проти її вторгнення на нашу територію, зокрема. Тим часом ці проблеми ставатимуть дедалі серйознішими. Адже російська економіка без істотної модернізації (чого не спостерігається, а розмови про "імпортозаміщення" виявляються ще одним "потьомкінським селом") і далі лише експлуатуватиме природні багатства країни й залежати від украй непостійної зовнішньоторговельної кон'юнктури та падаючих цін на енергоресурси. Впродовж останніх місяців торговий оборот Росії з ЄС (її головним торговим партнером) зменшився на третину. Спроби Путіна повернути в країну гроші російських олігархів провалилися, — у 2014 р. відплив капіталу з Росії становив рекордну суму —
150 млрд дол. 

І саме тому Росія докладає стільки зусиль до зняття з себе санкцій, для чого намагається знайти й використати будь-яку лазівку. 

Загалом же, це підводить до іншої макропроблеми Росії — її відносин із Заходом. Схоже, російське керівництво справді увірувало в те, що енергоресурси Росії, ядерна зброя та важлива роль у вирішенні низки міжнародних проблем і криз (в Ірані, Сирії, Лівії) роблять її гравцем, недосяжним для загроз і тиску з боку Європи та США. Реальність виявилася більш ніж прозаїчною, — і це особливо болісно переживає пихата російська еліта. Відносини із Заходом зіпсовано так капітально, що навіть російські експерти говорять про вимушене існування в цій новій зовнішньополітичній реальності як про довгострокову перспективу без видимого прогресу. Точніше, доти, доки не буде вирішено хоча б проблему Донбасу. 

Експерти Російської ради з міжнародних справ відзначають, що "найпростіше" для Росії вирішення донбаської проблеми (пряма військова інтервенція для прискорення розвитку подій) матиме катастрофічні зовнішньополітичні наслідки, оскільки призведе до остаточного руйнування зв'язків між Заходом і Росією. Тому для Росії конфронтаційний сценарій — найбільш ризикований з усього, що можна вибрати.

Слід враховувати й те, що практичні результати спроб Росії швидко переорієнтуватися з відносин із Заходом на Схід (насамперед — на Китай) виявилися далекими від оптимістичних очікувань. Китай уміло й дедалі повніше користується слабкістю Росії та відсутністю в неї простору для маневру, нав'язуючи свої умови на всіх фронтах. Особливо показові торги навколо енерготранзитного проекту "Сила Сибіру", де з кожною наступною заявою "Газпрому" стає очевиднішою жорсткість Пекіна в переговорах з явно ослабленим партнером. Газовий чинник взагалі дедалі більше втрачає свою однозначність. Послідовне скорочення Україною і Європою закупівель газу, бажання Китаю (який розвиває свої технології видобутку сланцевого газу, що й знижує загальний рівень імпорту енергоресурсів) зіграти на цьому може призвести до того, що Росії доведеться переглядати свої геостратегічні доктрини, у яких, фактично, закріплена роль енергоресурсів як принципового інструмента зовнішньополітичного тиску.

Однак усе вище перелічене не означає, що Росія готова повністю відмовитися від своєї політики у Донбасі. Допустити воєнну поразку "ДНР/ЛНР" Кремль дозволити собі не може, оскільки це означатиме найпотужнішу (явну/видиму) поразку Москви на пострадянському просторі, що принципово ставить під питання всі подальші реінтеграційні плани і проекти Кремля на євразійському напрямку. 

"ДНР/ЛНР", на думку Кремля, — це довгостроковий дестабілізуючий чинником, який, у синергії з іншими чинниками, повинен розхитати і зруйнувати Україну зсередини. Наприклад, очевидне завдання гарматного м'яса (чим вважають "ополчення Новоросії" російські військові стратеги) — завдавати втрат (насамперед серед особового складу) ЗС України, що послаблює нашу армію та її бойовий дух і до того ж загострює внутрішньополітичну обстановку та соціальну напругу в Україні загалом. 

Утім, хоча Росія продовжує концентрувати на кордонах контрольованого нею двоєдиного сепаратистського анклаву "ДНР/ЛНР" чималі військові сили, малоймовірно, що вона ризикне розрубати донбаський гордіїв вузол стрімким "кавалерійським наскоком". Бо, як ми вже зазначали вище, перспективи такої "кавалерійської атаки" неоднозначні не тільки у воєнному сенсі, а й у наслідках зовнішньополітичних. Загалом, Росія вже досить давно втратила темп, кураж і драйв у провокуванні збройної кризи на території України, перейшовши до затяжної гри навколо статус-кво. І, швидше за все, як і в усьому іншому, тут можна очікувати неординарних рішень, що претендуватимуть на тактичну успішність. Однак такі рішення побічно, але традиційно ведуть до стратегічного ослаблення Росії, — це вічна проблема низької стратегічної культури, характерної і для позавчорашньої царської Росії, і для вчорашнього Радянського Союзу, і для нинішньої Російської Федерації.

Європейський Союз(ник): перезавантаження мислення?

Не тільки Росія відчуває на собі вплив "чорної діри" Донбасу, — він притягнув до себе і ЄС, що так само змушений рефлексувати свої дії в цьому конфлікті.

Ключове — донбаський конфлікт вирвав європейців зі статечного процесу саморозвитку. Крим і Донбас занурили їх в ірраціональний (на їхній погляд) конфлікт, примусили відмовитися від традиційної політики лавірування на користь однозначних позицій та нейтральних оцінок. І, слід сказати, тут є певний прогрес. Важко не згадати події минулих весни-літа з постійними "занепокоєннями" та "стурбованостями" європейського політичного бомонду. Сьогодні риторика істотно змінилася, — і європейці більше не бояться публічності термінів "російська агресія", "пропаганда Кремля", "анексія", "трибунал".

Хай там як, конфлікт у Донбасі породив для ЄС і цілу низку внутрішніх та зовнішніх складнощів, які можуть вплинути як на власне Євросоюз, так і на окремі його країни-члени.

"…за винятком кількох країн, уряди європейських столиць не думають і не діють стратегічно. Звідки в такому разі взятися амбіціям формувати зовнішню політику, особливо на рівні ЄС?" — поставимо проблему разом із Джуді Демпсі, старшим науковим співробітником європейського Центру Карнегі і головним редактором блогу "Стратегічна Європа": "…замість вироблення загального стратегічного бачення зовнішньої політики ЄС, країни-члени пішли прямо протилежним шляхом. Якщо в європейських держав і є зовнішньополітичні цілі, то вони базуються на їхньому внутрішньому баченні, вузьких інтересах і короткострокових завданнях. Ці амбіції мало поєднуються із захистом сили Європейського союзу, хоча це саме те, чим вони повинні займатися"1.

"Завдяки" українській кризі дедалі чіткіше стали проявлятися внутрішні конфлікти в самому ЄС. Лише після подій 2014 р. та спроб Кремля вплинути на східноєвропейську політику Брюсселя стали зрозумілі всі масштаби проникнення Москви в політикум ЄС, особливо на рівень його окремих країн (від Греції чи Чехії до Франції та Німеччини). Безумовно, тією або іншою мірою симпатики Кремля були відомі й раніше, однак ніхто не міг уявити, яких масштабів це набуває. 

Образно кажучи, Росія вибудувала новий "Комінтерн" загальноєвропейського масштабу (аналогічний сталінському Комінтерну 1930–1940 рр.), який істотно впливає як на політику окремих європейських країн, так і на Євросоюз у цілому. Як не згадати максиму шановного В.Черномирдіна про те, що "Росія з часом має стати єврочленом". Виявляється, Росія ним, хай і непрямо, але все-таки стала...

Не тільки депутати Європарламенту, а цілі політичні сили окремих країн (на кшталт "Національного фронту" у Франції чи "СІРІЗА" у Греції) опиняються під щільною опікою Москви, яка пробує таким чином зруйнувати європейську єдність. Брюссель поки що намагається вдавати, що масштаби цього неістотні, але рано чи пізно (а, з огляду на затяжний характер конфлікту на Донбасі, це станеться обов'язково) зі згаданою проблемою доведеться зіштовхнутися всерйоз.

Донбас — це ще й економічний і соціальний виклик для Євросоюзу, який разом зі Сполученими Штатами взяв на себе своєрідну відповідальність за Україну. Масштабний конфлікт, що переходить у хронічну стадію, підточує економічний потенціал Києва, вимагаючи регулярних вливань в українську економіку все нових і нових траншів та кредитів. Крім того, очевидно: чим довше триває конфлікт, тим вища ціна потенційної реінтеграції окупованих територій до складу України. У нас немає серйозних "вільних коштів" на відновлення дуже проблемного регіону — і їх не передбачається навіть у середньостроковій перспективі. Росія ж, взагалі, ніколи не була зацікавлена в розвитку Донбасу, що чітко продемонструвала в перші ж місяці конфлікту масштабним розкраданням та вивезенням на територію Росії технопарку всіх більш-менш цікавих і перспективних підприємств регіону, затопленням шахт, руйнуванням інфраструктури тощо. 

Ще одна проблема — внутрішні суперечності в рамках ЄС, які регулярно виникають на тлі перспектив продовження та/чи посилення санкцій Євросоюзу проти Росії. Окремі країни-члени, економіки яких дуже залежать від торгівлі з Росією, майже відкрито заявляють про небажання і далі брати участь у цьому форматі тиску, оскільки він здійснюється і за їхній рахунок.

При цьому, як зазначають європейські аналітики, санкції не повинні бути "барометром" російської поведінки в Україні: "стійкість і твердість санкцій набагато важливіші, ніж їх інтенсивність у кожній із заданих точок". Їх мета — навіть не змінити режим у Москві (оскільки це навряд чи приведе до характеру переосмислення себе перманентно імперсько-мислячою Росією), а показати, що Захід незадоволений поведінкою Росії, і, як наслідок, для неї зменшують простір для маневру.

Україна: спогади про майбутнє

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

Григорій Сковорода

По-своєму парадоксально, але шанс достойно вийти з ситуації, що склалася, є насамперед у самої України. Тепер ми справді можемо констатувати, що військового вирішення для України ця проблема не має, або практично не має. Втім, це не означає, що Україні слід ігнорувати постійну воєнну загрозу з боку Росії. Ця загроза — дуже довгострокова реалія нашого буття, від усвідомлення якої залежатиме виживання країни загалом. А тим більше з урахуванням оголошеної багатомільярдної модернізації ЗС РФ у прив'язці до прийнятої наприкінці грудня 2014 р. Військової доктрини РФ.

Російська агресія висмикнула Україну й наші еліти з комфортного стану "самодостатності", який характеризується набором таких собі ілюзорних, трохи ідеалістичних уявлень про світову політику, і жорстко підштовхнула до усвідомлення себе в термінах практично класичних теорій реалізму та практик "реалполітик". 

"Майбутнє — це ретельно знешкоджене нинішнє", — писали брати Стругацькі. З української політики — зовнішньої, внутрішньої, військової політики — досить жорстко видушується неусвідомлена ірраціональність "минулого" і приходить усвідомлена раціональність "майбутнього". Наприклад, вибір НАТО — це вже не тема ідеологічного дискурсу для України; це дедалі глибше усвідомлювана, з огляду на реальний стан військово-політичної ситуації, необхідність безпеки. Так само Україна буде раціонально, усвідомлено підходити й до питання вирішення конфлікту на Сході України — з позицій жорсткого прагматизму. 

Не буде перебільшенням сказати, що саме цей несподіваний прагматизм та зважена жорсткість і стали найбільшим шоком — причому не тільки для російського керівництва, а й для наших західних партнерів. Але якщо останні приймають це, то Росія все ще чіпляється за образ України як такої собі потішної "недокраїни" (як висловився колись В.Путін). І чим довше вона це робитиме, тим гірше для неї.

Звідси й абсолютно чітка та зрозуміла позиція України: стратегічно не йти на повідці в Кремля й тактично не грати з ним у Донбаській проблемі за його сценарієм. Уже зрозуміло, що "повернення за будь-яку ціну" — безперспективна для України позиція. Безумовно, альтернативні радикальні сценарії на кшталт "хай ідуть взагалі" також далекі від конструктиву. Однак реінтеграції Донбасу до складу України на умовах Росії однозначно не буде.

"Донбаський синдром": національний катарсис?

Слід сказати відверто: окуповані території, з виключно економічного погляду, перестали становити істотний інтерес для України. Фактично, ми вже навчилася (хоча й не завжди просто) так чи інакше обходитися без них і будувати свої економічні стратегії та реалізовувати торгово-економічні й валютно-фінансові проекти без їхнього ресурсного потенціалу. 

Донбаський конфлікт побічно справив і серйозний психотерапевтичний вплив (своєрідний трансрегіональний "катарсис"): довго плеканий регіональними елітами і леліяний населенням, котре їм вірило, міф про те, "хто кого годує", був зруйнований жорстким зіткненням із суворою реальністю. Причому це дедалі глибше розуміють насамперед самі жителі окупованих територій.

"Донбаський синдром" як проблема загальнонаціонального/загальнодержавного масштабу сьогодні — це не тільки й не так прикладне питання припинення вогню; що, звісно, є найважливішим завданням в ім'я збереження людських життів. Рік війни принципово змінив цей регіон, і насамперед той його територіальний сегмент, який силою чужої зброї контролюють бойовики. Важко навіть приблизно сформулювати весь перелік проблем, із якими цей регіон — і, майже неминуче, решта України, зважаючи на досить примарну розмежувальну лінію, — зіштовхнуться вже найближчим часом. І якщо Україна як така ще якось намагатиметься вирішувати нагромаджувані проблеми, то хто це робитиме на "окремих територіях Донецької та Луганської областей", ускладнених "особливим статусом", — на жаль, незрозуміло. Не бойовики, звичайно, — але й не Росія: адже вона сама переживає цілий комплекс проблем, породжених Кримом та Донбасом (про що трохи нижче).

До породжених "донбаським синдромом" викликів і загроз насамперед слід зарахувати істотний перерозподіл соціальних ролей та соціальної значимості й статусності професій. Довгі роки в українському суспільстві панувало неоднозначне ставлення, наприклад, до військових. З початком агресії та похідного процесу формування реальної і боєздатної армії це питання практично зникло з порядку денного. Зате, з огляду на практично повне припинення (внаслідок бойових дій) роботи багатьох підприємств і навіть галузей, на Україну чекає дуже серйозна соціально-класова інмутація. Наприклад, це вже починає стосуватися соціально-економічної ролі й економіко-соціальної значущості "шахтарства" в Україні, що так чи інакше всі роки незалежності було чинником, у тому числі й політичного, життя країни. Явно можуть постраждати представники так званого креативного класу, чий матеріальний успіх і соціальне становище тісно корелюють із загальною економічною ситуацією в країні та чиї послуги й потенціал найбільше затребувані в економіці, що розвивається. 

Сюди ж можна зарахувати і проблеми, пов'язані з вимушеними переселенцями. Йдеться навіть не про соціально-економічні проблеми їхньої облаштованості "на місцях", а насамперед про суто соціально-психологічну адаптацію як самих переселенців, так і зустрічну адаптацію жителів тих місць, куди переселенці прибувають. Тертя на цьому ґрунті періодично виникають — і це багато в чому природно, коли великі маси людей, висмикнуті зі звичних для них "місць проживання" й традиційних форм існування, опиняються в нових умовах, що потребують нового "становлення себе".

Важко не відзначити (правда, здебільшого це стосується регіону, охопленого конфліктом) і проблем людей похилого віку — з одного боку, і зростання кількості сиріт та безпритульних (що, з огляду на зруйновану систему роботи з ними, може сприяти зростанню злочинності) — з іншого. Чинником, що загострює цю двоєдину проблему, є також цілий комплекс питань, пов'язаних із соціалізацією молоді та ресоціалізацією тих, хто пройшов крізь суворе "горнило війни" (інвалідів та ін.).

Ще одна проблема, про яку не можна не сказати, — проблема комунікації. Насамперед між "Великою Україною" та тими проукраїнськими громадянами, які залишилися на окупованих територіях. І хоча на вільних від окупації територіях побутує думка, що "всі, хто був за Україну, вже виїхали", однак це тільки зручна для оберігання власної психіки конструкція, котра дозволяє не помічати очевидного: там залишилося багато людей, які щиро люблять свою країну і не хочуть жити при "захарченках" і "плотницьких". Там усе ще дуже багато людей думаючих, із критичним мисленням (учителів, учених, діячів культури та багатьох інших), із якими не просто можна, а й треба підтримувати контакт — бодай для того, аби вони не відчували, що їхня країна їх залишила. Ми не можемо дозволити собі "розкидатися" своїми громадянами, як і не можемо дозволити "дарувати" території безпринципному сусідові-агресору. 

Однак усе це проблеми України. Проте ні Росії, ні Заходу (насамперед нашим європейським партнерам) не вдасться обійти по краю цю "чорну діру", — вона може стати моментом істини для всіх. 

У нескінченному пошуку себе (замість висновків)

Ми опиняємося на надскладному роздоріжжі, де інтереси учасників часто розходяться майже діаметрально, причому на кожного з них тиснуть внутрішні проблеми, породжені все тією ж "чорною дірою" Донбасу й інколи, хоч як дивно, самими перспективами вирішення цієї проблеми. 

Україна в цьому питанні дотримується, мабуть, найпослідовнішої позиції. Мінські угоди (які б вони не були), якщо їх повноцінно виконувати, можуть відкрити шлях до політичного врегулювання кризи як такої. Проблема в тому, що наші опоненти в таборі бойовиків і в Москві мають намір виконувати їх у довільному порядку і тільки так, як їм зручно. Ми вже зробили величезний внесок у мирне розв'язання кризи, коли погодилися розпочати дискусію в політичній групі. Але це не означає, що забуті початкові пункти Мінських домовленостей, згідно з якими спочатку мають бути припинені обстріли, відведене важке озброєння, а з територій Донецької і Луганської областей мають бути виведені іноземні найманці та війська.

Без цього шанси на те, що нам справді вдасться знайти мирний шлях, досить туманні й примарні. І, звісно, ніяких виборів без виконання цих умов там теж бути не може.

У стратегічному сенсі, Україна вже розглядає окуповані території і свою політику щодо них зі значно більш реалістичних позицій, ніж це було раніше. Безперечно, ми не маємо наміру відмовлятися від них і до кінця обстоюватимемо цілісність України, але це не означає, що ми готові грати за чужими правилами. 

І тут явно не місце дискусії про горезвісний "особливий статус", яким так переймаються бойовики-сепаратисти, — може йтися лише про певні особливості місцевого самоврядування. Якщо в Москві сподіваються, що, прикриваючись розмовами про "особливий шлях" та "особливий статус", їм вдасться звалити на Київ усі економічні наслідки відновлення Донбасу, тоді як політичні дії визначатиме Москва, — то це ще більша й серйозніша помилка Кремля, ніж оцінювання України та її потенціалу з позицій 2013 р., а не сьогодення. 

У цьому Україна буде готова йти за найжорсткішими сценаріями, аж до сценаріїв "Стіни", де сепаратисти й Кремль залишаться сам на сам. Саме на недопущення такого сценарію розвитку подій сьогодні і спрямовані вся політика й пропаганда Москви. Адже навіть якби завтра Україна провела відповідний референдум (для чого, правда, знадобилися б дуже істотні зміни не тільки в національному законодавстві, а й на міжнародному політико-правовому рівні), першою з протестом виступила б саме Москва. Адже прийняти "ДНР/ЛНР" на своє повне утримання (забезпечення і взяти на себе відповідальність за відновлення їхніх територій — це економічне самогубство Росії. Навіть Крим, анексований Росією у значно сприятливіших умовах, майже без єдиного пострілу і без жодних руйнувань, вона "витягнути" не в змозі: дотації Криму регулярно зменшуються, а незадоволених там стає дедалі більше (не рятує навіть традиційна мантра про те, що "зате у вас не як у Донбасі").

Однак, крім України і Росії, в цьому конфлікті глибоко задіяні й інші держави, відносини між якими, а також їхні стратегічні завдання так само впливають, врешті-решт, на врегулювання кризи. 

Ми безмежно вдячні країнам ЄС за їхню єдину позицію щодо українського питання і добре розуміємо, як важко їм це часто дається. Однак усе ж таки помітно, що ЄС відчуває дискомфорт від санкційного протистояння і шукає шляхи для деескалації в цьому питанні, у тому числі — прив'язуючи його до Мінського процесу та поступок із боку Києва. Проте зрушення тут все одно неможливі доти, доки Росія не відмовиться від конфронтаційної риторики й підтримки сепаратистів і не почне процес реального мирного врегулювання. Тим часом Росія, навіть якби хотіла піти цим шляхом, зажадає в обмін гарантії щодо Криму, яких Європа (та й увесь цивілізований світ) їй дати не може. 

"Один раз збрехавши, хто тобі повірить". Один раз заплющивши очі на очевидне порушення ключових міжнародних принципів, важко розраховувати, що їх хтось (насамперед — та ж Росія, яка неодноразово проявляла свої неоімперські амбіції територіального характеру) дотримуватиметься надалі. А отже, серйозний порушник (у даному разі — Росія) має бути серйозно покараний. Ця суперечність між егоїстичним бажанням ЄС урегулювати відносини з Росією, та при цьому неможливістю відмовитися від нормативної позиції, пов'язаної з Кримом і Донбасом, ставить не тільки Брюссель, а й багато європейських столиць у складне становище. 

Значною мірою звідси й поступове зростання тиску ЄС на Київ у питанні здійснення нами постійних односторонніх "авансових" кроків у Мінському процесі, навіть якщо ці кроки жодним чином не пов'язані з симетричними кроками опонентів. Те, що в процесі виконання цих домовленостей (особливо в односторонньому порядку) Україна може бути на десятиліття втягнена у всеосяжну кризу різного рівня інтенсивності, ЄС хвилює значно менше. 

Однак і тут істотного прогресу ЄС досягти не вдалося, насамперед — через бажання Москви все ж таки нав'язати європейцям свою гру й домогтися повних поступок з усіх ключових для Кремля питань. Власне, це традиційна тактика радянської і російської дипломатії, що зводиться до вибору безкомпромісної позиції і обстоювання її до останнього2. (Згадаймо хоча б пріснопам'ятного радянського міністра А.Громика — горезвісного "містера Ні", якого американські дипломати порівнювали з бормашиною.)

Мета такої "безкомпромісної позиції" — спонукати протилежну сторону самій знайти обґрунтування пропозиції, яку більшість візаві Росії вважали спочатку неприйнятною.

Однак ця тактика сьогодні веде лише до посилення конфронтації Росії із Заходом, а отже, нова холодна війна стає дедалі реальнішою.

Говорячи про останню, слід розуміти, що обидві сторони (Захід і Росія) підходять із різним баченням свого успіху в нинішній холодній війні — і з різним ресурсом. Російські еліти не роблять із цього великої проблеми (як мінімум — на тактичному рівні), сподіваючись на загальний геостратегічний реванш3. При цьому вони вважають, що нова холодна війна розвиватиметься за законами старої холодної війни, а себе Росія вважає повним аналогом СРСР, який узяв належні уроки й опрацював ключові помилки. Однак це у принципі неправильно. Росія набагато слабша від Радянського Союзу (насамперед ресурсно й територіально), її залежність від світової економіки ще більша, ніж була в СРСР, — тому кроки Заходу з економічного тиску на Росію ще ефективніші. До того ж російське керівництво випускає з уваги найголовніше: СРСР, незважаючи на весь приписуваний йому велетенський потенціал, програв цю війну. І багато в чому "добила" його саме гонка озброєнь. Тобто саме те, на що нині намагається зробити ставку сама Росія.

Показово, що єдина загроза, яку змогла протиставити Росія економічно розвиненому Заходу, — це регрес до методів ХІХ—ХХ ст.ст. тобто до банального "бряжчання зброєю". Тим часом як розвинені країни розв'язують свої конфлікти й суперечності в інших просторах (економічному, культурному, інформаційному, гуманітарному), Росія змогла протиставити всьому цьому лише мертвонароджену ідею "русского мира" (що в рафінованому вигляді може виродитися лише в православний панслов'янський фундаменталізм і на певному етапі взагалі заборонений у розвинених країнах, як і нацистська ідеологія) — з одного боку, та погрозу все перетворити на "ядерний попіл", скочуючись до риторики Північної Кореї, — з іншого.

У підсумку, все це знову впирається у вирішення проблеми "чорної діри" Донбасу та пошук шляхів виходу з неї для всіх основних суб'єктів. Однак тут головною проблемою є небажання сторін постаратися подивитися на ситуацію збоку. 

Ситуація не те щоб зайшла в глухий кут, але дуже близька до цього. Системне небажання Москви та її підопічних — бойовиків-сепаратистів "ДНР/ЛНР" — вести розумний діалог щодо мирного врегулювання створює патову ситуацію "нескінченного тупика", з якого практично не видно виходу. Проблема ще й у тому, що це загострює ситуацію не тільки в зоні проведення АТО, а й на загальному геостратегічному рівні — розгортання нової холодної війни з неясними перспективами для всіх її учасників. Європа досі намагається вірити в те, що ситуацію можна повернути до "як було", але це неможливо — за минулі півтора року Україна надто багато пережила й надто дорогою ціною здобула цей урок "реалполітик", щоб повернутися до старого. 

Багатьох сьогодні турбує, що буде 1 січня 2016 р., оскільки Мінські угоди були розраховані саме до цього періоду, а за ними — вакуум політичних домовленостей. І нам справді потрібен розумний план дій на цю перспективу. Чіткий, реальний і взаємоприйнятий.

На жаль, традиційна практика державного управління в Україні — вдавати, що або проблем завтрашнього дня не існує, або вони настільки далекі, що думати про них просто нічого. Тим часом ці проблеми можна й треба вирішувати вже сьогодні. "Неправда пригнічує і протидіє, — як зазначав Григорій Сковорода, — але тим більше бажання боротися з нею". І нам сьогодні це необхідно робити задля самого виживання країни, навіть більше — задля того, щоб було навіщо вижити й жити далі.

 

1 Dempsey J. Europe's Pathetic Lack of Foreign Policy Ambition () Judy Dempsey's Strategic Europe, August 7, 2015

2 Див. Шерр Дж. Жесткая дипломатия и мягкое принуждение: российское влияние за рубежом.
Пер. с английского ( Королевский институт международных отношений Chatham House, Центр Разумкова. — К.: Заповіт, 2013, — с.69.

3 Див. Горбулін В. П. "Гібридна війна" як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу ()
Стратегічні пріоритети. — 2014. — №4. — С.5—12.

 

 

 

 

 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
51 коментар
  • Валентин Коген 4 сентября, 14:02 Олигархия выполняет свой план, уничтожая ресурсы страны: сырьевые, материальные, энергетические, трудовые, интеллектуальные, высасывая из них чистую прибыль, сегодня на уровне 60% от валовой (добавленная стоимость), благодаря отсутствию контроля налоговой системы за распределением валовой прибыли в пользу модернизации и социалки. Отсюда истощение ресурсов страны, рост бедности и ощущения безнадежности. На страже ресурсов страны должен стоять здоровый государственный национализм, экономический национализм, как в успешном мире, где на модернизацию и социалку (восполнение ресурсов) крупный бизнес направляет до 60% своей валовой прибыли. Відповісти Цитувати
  • Flutter 3 сентября, 11:13 «На жаль, традиційна практика державного управління в Україні — вдавати, що або проблем завтрашнього дня не існує, або вони настільки далекі, що думати про них просто нічого» - від часів Ющенка олігархат розпочав реалізацію свого стратегічного плану, а саме – прибрати до рук головне БАГАТСТВО!!! України – ЗЕМЛЮ!!!. Порошенко не міг, змінивши Ющенка, ввести префектів: потрібна була реальна війна, яку мав породити сепаратизм «новоросії», який Царьовим пропагувався у зв'язку із революційним, тобто «нелегітимним», звільненням народом України з поста Президента двічі судимого Януковича, який УМИСНО!!! діяв з відвертим цинізмом, тобто так, як це спланував олігархат України РАЗОМ!!! із олігархатом Росії, яку стратегічний план визначив ГОЛОВНИМ!!! знаряддям тиску на народ України. Реалізували, як запланували, але спрацював принцип СПРАВЕДЛИВОСТІ!!!: невідворотня еволюція людської цивілізації заперечує підступну стратегію ХІХ сторіччя. Зруйнуйте мою «логіку», будь ласка.
    Flutter 3 сентября, 11:14
    Якщо «порошенківські» префекти ЗНИЩАТЬ!!! в Україні поняття «комунальна власність», то народ України стане міжнародним БОМЖЕМ!!!: відчуваю в собі народження НЕНАВИСТІІ!!! до чинного Президента України.
    Відповісти Цитувати
  • anatolii 3 сентября, 00:13 ...Пикейные жилеты поднимали плечи. Они не отрицали, что Чемберлен тоже голова. Но больше всего утешал их Бриан. -- Бриан! -- говорили они с жаром. -- Вот это голова! Он со своим проектом пан-Европы... -- Скажу вам откровенно, мосье Фунт, -- шептал Валиадис, -- все в порядке. Бенеш уже согласился на пан-Европу, но знаете, при каком условии? Пикейные жилеты собрались поближе и вытянули куриные шеи. -- При условии, что Черноморск будет объявлен вольным городом. Бенеш-это голова. Ведь им же нужно сбывать кому-нибудь свои сельскохозяйственные орудия? Вот мы и будем покупать. При этом сообщении глаза стариков блеснули. Им уже много лет хотелось покупать и продавать, -- Бриан-это голова! - сказали они вздыхая. - Бенеш -- тоже голова... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Александр Логачев 1 сентября, 23:24 Возьмите Корейскую войну1948-1950г. Кремлевско- китайский Кимерсен, а в дальнейшем как водится его сынок , и ... Территории отбитые с помощью США.. И что сегодня? через65 лет!" Великая Северная Корея с уродливым московским лицом времен так любимым россиянами Сталином и южная Корея дочь Англосаксонского гос . менеджмента - успешная страна самсунгов , кораблестроения , автопрома итд . Какие еще примеры российскому населению нужны чтобы они поняли ( да и нашим лугандонам и укрсовкам ) что так называемый особый российский путь просто- дорога в никуда , в Северную Корею!!
    Prorok 2 сентября, 14:19
    Александр! Война в Корее была с 1950 по 1953 г.г. Мелочь, а все же неточность. Вот из таких мелких и, вроде бы, малозначащих неточностей, недоговоренностей, умалчиваний нюансов строится современная внутренняя и внешняя политика Украины. В результате - катастрофическое падение экономики, жизненного уровня населения, коррупция в органах государственной власти, неправда, дезинформация народа о событиях на востоке страны.
    Flutter 2 сентября, 16:19
    «Война в Корее была с 1950 по 1953 г.г. Мелочь, а все же неточность. Вот из таких мелких и, вроде бы, малозначащих неточностей, недоговоренностей, умалчиваний нюансов строится современная внутренняя и внешняя политика Украины» - Prorok, ваши «глубокомысленные поучения» почему-то вызывают ощущение «déjà vu»: вы «воскрешаете» советского партийного и государственного деятеля Николая Ивановича Ежова. Интересный феномен.
    Prorok 3 сентября, 18:29
    Уважаемый Flutter! Мне не совсем понятно, вы, что выступаете против правды, справедливости, точности в датах и формулировках?! А, вообще-то, при чем здесь Николай Иванович? Разве только при нем пытались докопаться до истины, и вам все равно, что кто-то фальсифицирует факты, даже в малом?
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Maluta 1 сентября, 15:36 В то время как развитые страны решают свои конфликты и противоречия в других пространствах (экономическом, культурном, информационном, гуманитарном) Назовите мне хоть один конфликт в мире за последние 25 лет, который США и их европейские вассалы решили не военным, а "экономическим, культурным, информационным и гуманитарным путем. Панама, Афганистан, Югославия, Ирак, Ливия, Сирия и т.д - яркие примеры культурного решения проблем. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • anri480 1 сентября, 11:52 Про руину многое актуально,про РФ много глупостей и штампов.Про ЕС то же не всё так плохо.На самом деле кирдык именно Украине и кирдык лет на 30-40,в остальном (учитывая что писал бывший украинский чиновник)на троечку с плюсом. Відповісти Цитувати
  • Александр Логачев 1 сентября, 00:22 Православные христианские каноны- очень трогательно и торжественно как всегда и как всегда сплошное резонерство. Нет в мире ничего важнее христианских заповедей! Люди в миру называют это моралью! Но это совсем не тождественно агрессивному русскому раболепному православию, где всегда " чего изволите" от имени Бога на потребу сиюминутной выгоде властей. У России был шанс поступательно интегрироваться в общемировое пространство , мощным клином вместе с Украиной, но куцее мировозрение кагебешника решило что лучше самому наворовать и друзьям дать пофеодалить, фу как стыдно! Извините если несколько прямолинейно. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Svetlana Gorbacheva 31 августа, 16:51 Владимир Павлович! К сожалению, Вы неправильно перевели известное изречение Сковороды "Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо": Будущим мы грезим, а современным гордимся... В корне искажена мысль великого философа! Гордувати - это не гордиться, а высокомерно отвергать! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Георгий Рязанцев 31 августа, 09:50 "Многих сегодня беспокоит, что будет 1 января 2016 года, поскольку Минские соглашения были рассчитаны именно до этого периода, а за ними — вакуум политических договоренностей." - вот это серьезно, т.к. далее следует полная потеря Украиной Донецка и Луганска. Получение российских паспортов и присоединение к России после соответствующего референдума поставит окончательную точку в этой проблеме! Нынешняя политика Киева неизбежно ведет к этому финалу, если не будет кардинальных дипломатических решений, т.к. военного решения просто НЕТ!
    Michael Alekseenko 31 августа, 14:01
    Уже раздали паспорта российские в Абхазии. Без всякого "референдума". И что? Сухуми и Батуми наглядно показывают результат. Мне кажется, что в так называемых ДНР и ЛНР достаточно образованных людей чтобы этому воспротивиться. Пока все идет в вялотекущем режиме они сидят, когда нужно будет решать одними полоумными бабками референдум не проведет даже россия.
    Відповісти Цитувати
  • spragly 30 августа, 22:29 "Дєло ясноє що дєло тьомноє" як кажуть в Одесі. Я б не відкидав можливість Росії піти на неприховане вторгнення та окупацію. Робили вони це і в Угорщині, і в Чехії, і зовсім безкарно. Фетишизація агресії становить хребет новітньої нації росіян з 1918 року. Міжнародна гра "руская рулєтка" (яка зображена наприклад в The Deer Hunter, де Де Ніро та Вокен грають російських емігрантів, яких в'єтнамці примушують в неї грати) не вимагає "високої стратегічної культури". Традиційне вирішення пост-колоніяльних питань Заходом - давати незалежність всім хто вимагає. Але то Мандела сказав "прощати то перестати сподіватися знайти ліпше минуле". Ніхто з москалів так не скаже. Ну і що, стаття вкотре зупинилася за крок до "що робити?" Щоб "знешкодити сучасне" як процитував пан Горбулін...
    anatolii 30 августа, 23:29
    Але ж слова Мандели мав би сказати хтось з нас, українців, а не з москалів, якщо дотримуватись вашої логіки. Тим більше, що наші трембіти не гірші їхніх узузел. А всі ми вже майже як вони. А ось Лукашенко, здається, сказав щось подібне до сказаного Манделою (принаймні своїми діями, як не вербально), хоча у білорусів ні трембіт, ні узузел.
    spragly 31 августа, 03:02
    Ми вже сказали таке полякам, а вони нам. Бо поляки розуміють наш культурний код і нашу мову. А москалі визнають тільки вєлічіє своїх злочинів. Вони називають це місією вартою жертв. По суті їхнє православство (марнославство) вимагає буквальних людських жертв, але вони ріжуть та підривають цих офірників трохи осторонь храмів. А почалося з святого Йосафата. Десь в Білорусі, до речі.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.92
EUR 29.13