Не стріляй!

Сергій Рахманін 21 серпня 2014, 20:50
фото

Читайте також

Напевно, вперше в житті точно розумію, для кого саме пишу. Цей текст адресований і присвячений насамперед колегам. І тим, кому чесно робити свою роботу, всупереч утомі і розчаруванням, так само природно, як дихати. І тим, хто засумнівався у правильності того, що робить. Трохи не по собі від того, що останнім часом тих, хто сумнівається, побільшало. 

Дедалі більше розгубленості в текстах і сюжетах. І дедалі більше злості. 

Дедалі більше серед колег тих, кому важко приборкати емоції. Складно давати собі раду з накопиченою втомою і чимдалі глибшим безсиллям, які змушують сховатися куди-небудь. Породжують бажання заснути й прокинутися, коли все скінчиться. Коли не треба буде щоп'ять хвилин занурюватися в крижану ополонку новинної стрічки. І болісно відокремлювати огидне від невідворотного. Часто нерозрізнюване на перший, нехай навіть натренований, погляд. Ми стомлюємося від щоденної виробничої необхідності пояснювати (по можливості доступно) оточенню те, що самі важко осягаємо. Журналістика війни прирікає нас на щоденний вибір, змушує намічати нову грань між професіоналізмом і патріотизмом, між чесністю і доцільністю, нещирістю і недомовкою.

Дедалі більше тих, кого опановує розпач. Через те, що країна, всупереч очікуванням, не змінюється (за версією одних). Або змінюється надто повільно (за версією інших). 

Дедалі більше тих, кого душить засліплююча й оглушлива лють. Майже звіряча ненависть. Благо, є до кого. 

До вбивць і покровителів убивць. До перефарбованих політичних повій різного калібру. До невитравних хабарників усіх мастей. До високопоставлених винищувачів надій. До камуфльованих ледарів, які не бажали залишати Майдан, і костюмованих ледарів, які не бажають залишати Раду. До генералів, чию недолугість, злодійкуватість і продажність оприявнила війна. Та чи мало до кого? 

Багато знань — багато печалі. Журналістам важче творити собі кумирів і вибирати моральних авторитетів. Вимушену "поблажливість" до деяких "героїв" ми часто (пересилюючи себе і скрегочучи зубами) самі для себе виправдовуємо законами воєнного часу. 

Ми краще обізнані зі сподом життя. Є речі, про які хотілося б не знати, бо вони повільно руйнують твої уявлення про добро і зло, вбивають віру в людей і людяність. Є речі, про які не напишеш. І не тільки тому, що не завжди є документальні докази очевидної підлості або незаперечного злочину. А ще й тому, що не хочеться руйнувати уявлення оточуючих про добро і зло, убивати в них віру в людей і людяність. 

Нам важче надіятися, бо в нас більше приводів розчаровуватися. Чи варто дивуватися, що нині ми частіше сваримося між собою. Це можна пояснити. Але навряд чи це можна виправдати. 

Наш розбрат раніше був менш помітний читачеві, слухачеві й глядачеві. Нині соціальні мережі роблять подібні розбірки загальнодоступними. Дедалі більше запеклих суперечок між тими, хто щойно приїхав "звідти", і тими, хто "там" не був. Між тими, у кого друг згорів у БТРі на Металісті, і в кого родича вбило осколком у Луганську. Між тими, хто переконання видає за знання, і тими, у кого реальні знання породжують ірраціональні страхи. Між тими, хто по-різному розуміє патріотизм і чесність. Між "зайво принциповими" і "надміру розважливими". Між тими, хто "за країну", і тими, хто "за людей", чомусь розділяючи ці поняття. Хоча і тим, і іншим однаково боляче. Майже фізично. 

Люди, які пліч-о-пліч тягали шини й поранених під час Майдану, які здають кров для поранених і гроші на каски для бійців, відмовляються подавати одне одному руку через різне розуміння любові до Батьківщини. Однаково сильної
любові. 

Саме зараз, коли країна потребує нас (упевнений у цьому) більше, ніж до Майдану, нагальніше, ніж під час Майдану, ми уповільнюємо наближення миру своїми маленькими війнами. Країна бачить те, що відбувається, нашими очима. Зараз, коли суспільство тоне в інформації, журналістика смислів має бути затребувана. Але її витісняє журналістика емоцій

Нас почали критикувати частіше, ніж раніше. Нас одночасно примудряються звинувачувати і в блюзнірському розпалюванні війни, і в злочинному угодовстві. І в тому, що ми боягузливо заплющуємо очі, і в тому, що ми нахабно розкриваємо рота. Формені істерики беруться прищеплювати нам об'єктивність, професійні конформісти намагаються вчити нас патріотизму. Нам докоряють і за те, що ми пишемо надто миротворчі "картини олією", і за те, що надміру присмачуємо воєнну "картинку" кров'ю. Часто — ті самі люди. Прикро? Напевно. Але це наш хрест.

Невдоволення пресою вже відчутно дається взнаки у приватних бесідах політиків; спалахує в постах і коментарях різнозаточених юзерів; поступово перетворюється на тренд дискусій на лавочках і в кухнях, у кафе й маршрутках. Коли читач, глядач і слухач розгніваний, адресатом його ненависті зазвичай стає влада. Коли він розгублений, мішенню для роздратованого громадянина слугують ті, хто формує для нього картинку того, що відбувається. Бо бичувати владу він уже або ще не готовий. Або вже остаточно стомився, або досі ще не розігрівся до точки внутрішнього кипіння.

Хаос у головах і кабінетах породжує хаотичний пошук цапів відбувайлів. Журналісти — дуже зручні жертви. Ще й тому, що інколи ми смиренно погоджуємося на роль добровільних помічників наших "катів". Намагаючись вгадати настрої читачів або догодити бажанням власників. Упевнений, що цього разу має бути інакше.

У червні я привітав із професійним святом непристойно мало колег. Бо сам ніколи цю дату "червоним днем календаря" не вважав. Але з радісним подивом виявив, наскільки побільшало останнім часом тих, для кого цей день — справді свято. Точніше, не так: день, коли можна признатися самому собі, що ти, випадково чи свідомо, вибрав найкраще ремесло у світі.

Надзвичайно важливе. Особливо в цей суперечливий час, який щодня ятрить наші звичні уявлення про світоустрій. 

Завжди були огидні ті, у кого першою реакцією на слово "журналістика" була готовність вивергнути словосполучення "друга найдавніша". Давно помітив, що у подібних знавців "давнини", як правило, характерні блудливі очі і звички вишколених шльондр. Майже упевнений, що більшість гнівних викривачів "непрофесіоналізму" й "продажності" журналістів — ті, хто мало чого вміє робити добре і нічого не вміє робити безоплатно. А найнестямніше волають ті "правдолюби", які й раді би продатися кому-небудь, та нікому не цікаві навіть на умовах дешевої "оренди". 

Занадто давно в цій професії, щоб вважати журналістику спільнотою янголів. Тут крила часто обрізають при першій спробі злетіти. А інші позбуваються їх самі, щоб міцно стояти на землі. Яку люблять, і яка їм дорога. Тутешній клімат
сприяє інтенсивному відростанню пазурів та іклів.

Нам доводиться бути сповідниками грішників, які щиро розкаюються, і невиправних гріховодників, які намагаються задешево купити індульгенцію. Психотерапевтами великодержавних клептоманів. Перекладачами. Тлумачами. Добровільними роздавальниками надій. Анестезіологами. Патологоанатомами. Сантехніками. Асенізаторами. Та казна-чим. Причому не з доброї волі.

Плоди наших зусиль неможливо помацати руками. Чесне виконання нашого обов'язку робить країну кращою і чистішою. Повільно, непомітно і неминуче. Чомусь багато хто в цьому зневірився. Я висновую це з розмов з колегами. І я відмовляюся це приймати. І вважаю, що маю право про це сказати. 

Зараз час такий, коли процес пошуку свого місця у мінливому світі часто не полегшують ні досвід, ні інтуїція. Є журналісти, які щиро вважають, що сьогодні стріляти важливіше, ніж писати. Є ті, хто збиранню допомоги для армії, потерпілих і біженців приділяє значно більше часу й зусиль, ніж своєму основному заняттю.

Признаюся: ніколи мене так часто не відвідувало бажання піти з професії. Тому що зараз журналістом бути особливо важко. Але ще ніколи я так чітко не усвідомлював, що не маю такого права. Бо це межувало б зі зрадою. Жодного пафосу. Просто ніколи ще не було настільки твердої впевненості, що ми нарешті побудуємо нормальну країну. Питання в часі і в ціні. 

У мене сформувалися, здавалося б, стійкі уявлення про більшість колег. Тим радісніше було багатьох з них заново відкривати під час Майдану. Багатьма з них я, без найменшого перебільшення, пишався. І тим неприємніше спостерігати, як деякі з них сьогодні перетворюються на механізми чужих брудних війн. І на втому цього не спишеш. Саме зараз угода з власною совістю особливо небезпечна. 

Без нас країна не відчула б себе нарешті країною. А це відбувається. Значною мірою завдяки нам. Ніхто не переконає мене у протилежному. Майдан відкрив у багатьох людях людей. І відкрив цих людей для нас. Ми перед ними відповідальні. 

Журналіст має право на розчарування. І на помилку, Бо він не сапер. 

Але він не має права на публічну істерику. Його розгубленість множить розгубленість суспільства, його істерика пандемує істерію. А журналістських істерик побільшало. І це небезпечно. 

Журналіст не має права на публічне вираження ненависті. Коли неминуча для війни ненависть зводить між громадянами однієї країни все нові циклопічні блок-пости, наше завдання — організовувати гуманітарні коридори для вільного переміщення розумних думок. Тому що політики цього не робитимуть, вони полюбляють зачищати і мінувати. Ненависть має властивість надто швидко розмножуватися. Вона має властивість випалювати все ущент. А нам тут іще жити. Ми не маємо права потурати ницому. Навіть якщо нас душить ненависть. Так, ми теж люди. Але ми особливі люди. Тому що нас читають і слухають. Багато хто нам вірить. Дехто на нас рівняється. Ми не повинні потурати настроям юрби. Якщо ми хочемо дожити до побудови повноцінного суспільства. Якщо ми
вважаємо себе учасниками цього процесу. 

Ми повинні думати про те, як наше слово відгукнеться. Так, деколи недомовка є вимушеним заходом. Але це не звільняє нас від необхідності називати речі своїми іменами. 

Журналіст не має права думати, що він володіє монополією на правду. Ми можемо по-різному дивитися на речі, але точність наших суджень формується завдяки вмінню слухати і чути тих, хто з тобою не згоден. Ми не повинні вчити життю. Ми повинні його показувати. А іноді просто нагадувати, що воно є. 

Журналісти не мають права на публічні сварки. Гризня між колегами (часто заслужено шанованими) у соціальних мережах особисто в мені озивається гострим болем. Але річ не в моїх особистих гризотах. Таким чином руйнується система координат. Твереза й глибока "людина з екрана" у своєму акаунті несподівано перетворюється на озлобленого люмпена. І цінність її розумних слів і зважених оцінок відразу нівелюється для того, хто не тільки дивиться її по телевізору, а й читає в Fb. 

Соціальні мережі штучно нівелювали природну цінність нашої професії. Зараз кожен другий щасливий власник акаунта щиро вважає свої пости в Fb журналістикою, не здогадуючись, що вміння складати слова у словосполучення — ще не все. Наявність домашньої аптечки не робить тебе лікарем. Соціальні мережі штучно скоротили дистанцію між журналістом і обивателем. І ось уже рядові юзери із захватом беруть участь у цькуванні журналістів журналістами… 

До речі, про цькування. Журналіст, чия репутація не викликає сумнівів, який послідовно чесно й відважно боровся з системою, раптом стає мішенню для колег тільки тому, що комусь здалося, що він обслуговує чиїсь інтереси. Що з нами сталося? 

Цей текст, суб'єктивний і рваний, — по суті, відповіді на запитання, які останнім часом мені ставлять дедалі частіше. Ставлять ті, хто не хоче почути "Пливе кача по Тисині" на похороні справжньої журналістики. У момент народження справжньої країни.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
15 коментарів
  • zooloos 27 августа, 15:34 А что в Украине есть ещё журналистика? в более менее официальном работающем медиа - по мойму она осталась только в подполье.... все остальное, это только пропагандистская трескатня, направленная на продолжение зомбирования народа, если бы эта трескотня прекратилась - может бы люди начали думать, или кто-то может быть прислушался к голосу совести, которую не слышно среди этого барабанного боя СМИ Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Тетяна Шкуріна 27 августа, 09:40 Війна на Донбасі залишається "внутрішньою справою України" через злочинну бездіяльність тих, хто відповідає за інформаційну політику, в тому числі, і Стеця. Відповісти Цитувати
  • Panikovski 26 августа, 07:48 Сергей, вот только что попалась свежая инфа относительно пленения российских десантников - военнослужащих РЕГУЛЯРНОЙ армии С ОРУЖИЕМ И ДОКУМЕНТАМИ из Костромской воздушно-десантной дивизии espreso.tv/news/2014/08/25/u_doneckiy_oblasti_syly_ato_likviduvaly_hrupu_rosiyskykh_dyversantiv (ниже текст полностью). Вчера где-то проскочила аналогичная инфа о пленении нескольких росдесантников из Псковской ВД дивизии. Если это не "утки", то почему это никак не используется?!?!?!. Россия ведет полномасштабную инфовойну, выковыривая из носа на ровном, что называется, месте горы лжи, а мы не можем использовать такие явные инфоповоды. И это в то время как на днях Меркель выдала, что не видит пока оснований для ужесточения санкций против России. - Да вот они живые основания. Вам проще наверное, задействуя свои связи, выйти на Стеця, Лысенко, других, кто отвечает за инфоосвещение АТО. Пацаны на фронте гибнут пачками, а эти киевские неповоротливые тюлени не могут в глубоком тылу хотя бы в минимальной степени организовать соответствующий инфорезонанс на материале, который просто просится на массовое тиражирование, - и не только в укрСМИ, а прежде всего насколько это возможно и в закордонных наиболее влиятельных изданиях. - Да собрать, в конце концов, всех кого там смогли отловить из представителей ВС России и водить их, в присутствии как можно большего количества журналистов, предъявляя нужным официальным лицам "фэйс то фэйс", между посольствами России, Германии, Штатов, Франции и далее по списку, чтобы сложнее было им делать вид, что "мы типа не в курсе". У Донецькій області сили АТО ліквідували групу десантників з Костроми Поблизу населеного пункту Дзеркальний Амвросіївського району Донецької області спільна оперативна група ЗС України та СБУ затримала десять військовослужбовців 331 полку 98 свірської дивізії Повітряно-десантних військ Збройних сил РФ Російські військовослужбовці затримані із особистими документами та зброєю повідомили Еспресо.TV у прес-службі СБУ. Вони дали свідчення, що батальйон десантників 23 серпня ц. р. був передислокований залізничним транспортом до Ростовської області РФ, а близько 3 години ночі 24 серпня підрозділ був піднятий по тривозі і отримав наказ здійснити марш у складі колони з кількох десятків БМД. Лише офіцерському складу було повідомлено, що російська техніка вторгнеться на територію України. Слідчими СБУ відкрито кримінальне провадження за фактом незаконного перетину кордону озброєними громадянами російської держави. Тривають невідкладні оперативно-слідчі дії. ЮВМ, также скинул. Відповісти Цитувати
  • Эдуард Кравченко 25 августа, 23:45 Надо полагать, люди плевать уже стали не в сторону журналистов, а в лица? Так продаваться, безоглядно, цинично, С УДОВОЛЬСТВИЕМ как украинские акулы пера, ТВ способны не многие. Тут отбор. Суровее чем в органы. Журналист - это совесть, это, зачастую, последняя надежда. Это ум и мораль. Вы формируете ценности народа, модель поведения. И когда ваш коллега Богдаша Буткевич заявляет, что в Донецкой области 1,5 млн. "лишних людей" - Вы, господин Рахманин не разразились гневной статьей. И Фарион поход в детсад не осудили, и бросане яиц в артистов и многое многое другое. Наоборот, вы разжигали все низменные чувства пипла, то ли по заказу, то ли по собственной подлости и глупости. И нужен ли был Майдан? Да за Януковича, через год НИКТО БЫ НЕ ПРОГОЛОСОВАЛ. Это все опросы показывали. Стоил Майдан Крыма, войны, разрухи? Настоящая страна - какая она - НАСТОЯЩАЯ. Вы уверены, что такова сейчас рождается. Разрывающаяся от ненависти. Видать, у нас с вами разное понимание настоящей страны. Для меня - все люди - братья. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Vadym 24 августа, 18:47 Дякую Вам за статтю. Ви один із небагатьох журналістів, до думки яких я прислухаюся. Відповісти Цитувати
  • Тетяна Шкуріна 24 августа, 15:31 "Ми краще обізнані зі сподом життя. Є речі, про які хотілося б не знати, бо вони повільно руйнують твої уявлення про добро і зло, вбивають віру в людей і людяність. Є речі, про які не напишеш. І не тільки тому, що не завжди є документальні докази очевидної підлості або незаперечного злочину. А ще й тому, що не хочеться руйнувати уявлення оточуючих про добро і зло, убивати в них віру в людей і людяність."-- пише автор. А ми, громадяни, хочемо чути від журналістів правду, якою б вона не була. Все інше: замовчування, недосказаність, завуальованість в угоду чи то комусь чи то самому собі, породжує недовіру до журналістів. "Недомовка є вимушеним заходом"-- так боляче про це чути від самих журналістів. Ви формуєте суспільну думку, тому справжні журналісти, як і справжні політики, справжні патріоти не мають права ні на брехню, ні на напівправду, інакше це вже не є СПРАВЖНЄ. Як мало у нас СПРАВЖНЬОГО! Відповісти Цитувати
  • golovanov19 23 августа, 10:51 Уважаемый Сергей. Эмоционально, чувствуется надрыв, вполне понятный. Но он означает, что не откладывая на далёкое будущее "после Победы", а гораздо раньше, Вам всё-таки лучше всё это перечитать и переосмыслить. Уж больно много на нервах сказано в горячке и спешке. Не буду о многом. Вот это лишь: "Мы должны думать о том, как наше слово отзовется. Да, порою, недосказанность является вынужденной мерой". Здесь сразу заканчивается, как Ваше слово отзовётся, согласны? Недосказанность, это же иной раз, пол-правды, а другой - пол-лжи. Процентное соотношение может меняться, суть - вряд ли. 95% - 5% ещё хуже. По правде, недосказывают чаще всего неприятные вещи, в силу текущего момента, а также соображений целесообразности и тому подобной дряни. А потом противник изо всех сил использует недосказанную неприятность в свою пользу и очень успешно. Вот ведь беда. Может возьмётесь однажды проанализировать на конкретных примерах, когда недосказанность, как вынужденная мера, принесла только или больше пользы, чем вреда, и наоборот? В силу Вашей профессии и опыта примеров должно быть достаточно. Не говорю, на Вашем опыте, не важно, на чьём, если убедительно. Попробуйте, пожалуйста. Когда-нибудь, но поскорее, желательно. Спасибо. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Dmitry 23 августа, 10:28 Все Буде Добре (с) Славко Вакарчук та Океан Ельзи Відповісти Цитувати
  • brodjga 23 августа, 04:38 Свободная и независимая пресса-важнейший проводник и индикатор обратной связи с обществом. Пусть каждый ответит себе на этот вопрос и с учётом этого даст оценку состоянию сегодняшней журналистики в Украине. Соответственно и пламенному манифесту С. Рахманина.О храбрый Сокол .... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Ірина Андрейців 22 августа, 23:34 Пане Сергію, дякую Вам. Просто дякую. Читаю Ваші тексти, і відновлюю любов до улюбленої професії саме тоді, коли в ній розчаровуюсь. Побільше пишіть, такі люди, як Ви - на вагу золота. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.83
EUR 28.98