Чому Україна повинна, нарешті, стати членом Міжнародного кримінального суду

суд

Читайте також

З початком вторгнення Російської Федерації в Україну в київському політичному дискурсі дедалі популярнішою стає ідея звернення до Міжнародного кримінального суду (МКС) в Гаазі для покарання винних за анексію Криму й агресію в Донбасі. 

Цей феномен демонструє готовність багатьох українців до активнішої ролі міжнародних структур у внутрішньополітичному житті країни. Ситуація в Україні контрастує з усе більш дуалістичним підходом Кремля до іноземних договорів і його політикою розмежування міжнародного й національного права. Попри відносно моністичний характер російської конституції, коли мається на увазі, що міжнародне й внутрішньодержавне право є складниками єдиного правопорядку в державі і що міжнародне право вище за національне, Росія чимдалі різкіше розмежовує внутрішню правову сферу і міжнародні угоди. Кремль більше не вважає, що дво- чи багатосторонні договірні зобов'язання Росії або взята на себе відповідальність у рамках міжнародних інститутів безпосередньо стосується внутрішніх справ РФ.

Київ, навпаки, керується дедалі більш моністичним підходом у своїй зовнішній і внутрішній політиці. Попри свою відносно дуалістичну Конституцію, Україна частіше й частіше висловлює готовність прийняти втручання у свої внутрішні справи з боку таких міжнародних інститутів як, наприклад, Європейський Союз, Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) і Міжнародний кримінальний суд. Що стосується МКС, то Київ сподівається, що цей суд допоможе Україні покарати Росію за її воєнні дії в Криму й Донбасі, а відтак стримати подальшу агресію з боку північного сусіда в майбутньому.

Водночас в Україні багатьом бракує глибокого розуміння специфіки Міжнародного кримінального суду і того, як саме він працює. Політичні лідери, включаючи президента Порошенка, регулярно згадують ефемерний "Гаазький трибунал" як вищу судову інстанцію, що здатна притягти до кримінальної відповідальності російське керівництво, лідерів сепаратистів, а також винних у вбивствах під час Євромайдану. Але вони часто перебільшують юридичні й практичні можливості суду.

Почнемо з того, що МКС не замінює національних судів у переслідуванні за вчинення міжнародних злочинів — проти людяності, воєнних, агресії і геноциду. МКС може втрутитися у випадку, якщо держава не бажає або неспроможна вжити правових заходів. Однак в Україні набуло поширення хибне уявлення, що МКС візьме на себе роботу української національної влади з розслідування міжнародних злочинів, вчинених на українській території, а також з переслідування винних у цих злочинах. 

Але діяльність МКС зазвичай націлена на покарання тільки високопосадовців, які вчинили злочини проти міжнародного права. Суд не має у своєму розпорядженні ресурсів, необхідних для розгляду величезної кількості злочинів, вчинених представниками середньої і нижньої ланки на українській території. Суд розглядає тільки персональну вину окремих злочинців і не є інстанцією для встановлення відповідальності держав за злочини. Крім того, попри те що громадськість України прагне швидкого правосуддя, судовий процес у МКС є тривалим і дорогим. 

Однак найбільш суперечливий аспект київських сподівань щодо МКС полягає в тому, що Україна досі не є повноправним членом Міжнародного кримінального суду, бо не ратифікувала Римського статуту, попри те що його ратифікація була однією з умов укладання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. Римський статут — основоположний документ МКС, що визначає його функції, юрисдикцію і структуру. Тільки держави, які ратифікували його (на сьогодні 124 країни) є повноправними членами МКС. Український уряд підписав Римський статут у 2000 р., однак рік по тому Конституційний суд ухвалив, що документ не відповідає Основному Закону України і його ратифікація можлива тільки після внесення змін до Конституції. Нещодавно український парламент відклав ратифікацію на три роки, проголосувавши за пакет змін до Конституції щодо правосуддя.

Як же Україна нині взаємодіє з Міжнародним кримінальним судом, не будучи його учасником? Український уряд надав МКС спеціальну юрисдикцію стосовно всіх міжнародних злочинів, вчинених на території України з 21 листопада 2013 р. (тобто з початку Євромайдану), на підставі двох декларацій, ухвалених Верховною Радою в 2014-му і 2015 рр. 

Однак часткове прийняття Україною юрисдикції МКС не означає, що суд готовий автоматично розпочати розслідування злочинів, таких як насильство під час подій Євромайдану чи анексія Криму, — а таке розслідування надто важливе для України. Наприклад, попереднім аналізом, опублікованим Управлінням прокурора МКС у листопаді 2015 р., встановлено, що критерії, описані в Римському статуті для початку розслідування, є незастосовними до актів насильства, вчинених під час Євромайдану в Києві. Це означає, що до отримання нових доказів систематичності й поширеності злочинів офіційне розслідування подій Майдану не розпочнеться. Однак прокурор МКС як і раніше має намір вивчити злочини, що вчинені в інших районах України, зокрема під час воєнних дій у Донбасі.

Попри численні заклики громадянського суспільства України і міжнародного співтовариства, Київ і далі відкладає ратифікацію Римського статуту. Натомість воліє звертатися до МКС вибірково, коли бачить можливість використати суд у пропагандистській війні з Російською Федерацією. Заяви членів Блоку Петра Порошенка й РНБОУ демонструють не тільки відсутність політичної волі, а й погане розуміння механізмів міжнародного кримінального правосуддя. Ця критика стосується не тільки представників виконавчої влади і правлячих партій, а й політиків опозиції. 

Візьмімо, наприклад, публічну скаргу депутата Віталія Купрія (УКРОП) з приводу блокування проекту закону про ратифікацію Римського статуту парламентським комітетом з питань правової політики і правосуддя на чолі з Русланом Князевичем з БПП. Купрій стверджував, що президент не зацікавлений у ратифікації статуту, бо боїться відповідальності за загибель українських солдатів унаслідок його можливої некомпетентності як головнокомандувача. Такі припущення і можливі побоювання української політичної еліти, однак, не мають під собою достатніх підстав. Ті злочини, якими займається МКС, характеризуються систематичністю і часто мають статус державної політики. Але в Україні на державному рівні, на відміну від Югославії 1990-х, не підтримуються вбивства мирного населення, етнічні чистки, катування чи грабежі (хоча такі дії українських військ, можливо, й мали місце на фронті). 

Офіційна і більш імовірна причина небажання Києва стати членом Міжнародного кримінального суду — те, що Україна нібито дуже багато чим ризикує, ставши повноправним членом МКС під час воєнного конфлікту. Київ, очевидно, побоюється, що ратифікація Римського статуту наразить українських військових на юридичні атаки з боку РФ. Можливо, ці побоювання виникли з огляду на грузинський досвід. 

Справді, після російсько-грузинської війни 2008 р. РФ завалила МКС документами, що нібито свідчать про вчинені грузинською стороною міжнародні злочини. Деякі українські правозахисники в цьому зв'язку в особистих бесідах кажуть, що саме грузинські консультанти Петра Порошенка вплинули на його стримане ставлення до ратифікації Римського статуту. Однак реальних негативних наслідків ратифікації Грузією Римського статуту для Тбілісі у підсумку не було. Хоча російська сторона й надала величезну кількість "доказів", суд не прийняв російської версії подій війни з Грузією. 

Новий генеральний прокурор України Юрій Луценко раніше заявляв, що ратифікація можлива тільки після закінчення воєнних дій. За його словами, зараз потрібно боротися з ворогом, а "не йти в суд і збирати докази". Однак українські правозахисники вбачають у такому підході відсутність розуміння, наскільки важливим є вчасне і належне документування державними органами міжнародних злочинів. Україна ризикує повторити помилки грузинської влади: вона залишила збір доказів неурядовим організаціям. І хоча Генпрокуратура України співпрацює з МКС, кількість і якість інформації, яку вона надає суду, поступається доказам, наданим українськими й іноземними НУО.

Інша ймовірна причина небажання Києва ратифікувати Римський статут — український уряд боїться реакції націоналістичних груп в Україні на можливе переслідування українських військовослужбовців у Гаазі. Напруженість у відносинах між українськими державними органами і добровольчими загонами під командуванням осіб, що сповідують праві погляди, може (як припускає дехто в Києві) поставити під загрозу мирний процес в Україні і дестабілізувати й без того нестабільну ситуацію в країні. 

Хай там як, але Україна не може невизначено довго просити одноразову допомогу від МКС без ратифікації Римського статуту. Ще дивніше те, що після ухвалення Україною двох згаданих декларацій МКС уже має повну юрисдикцію щодо будь-яких міжнародних злочинів, вчинених в Україні після 21 листопада 2013 р. Однак без ратифікації Римського статуту Україна не має права користуватися всіма привілеями, які надає членство в МКС, — наприклад голосувати на Асамблеї держав-учасників за переслідування за вчинення актів агресії. 

Подальше відкладання ратифікації Римського статуту не захистить українську армію від розслідувань. Суд і без того вже має можливість висувати обвинувачення проти українських військовослужбовців відповідно до умов визнання Україною його юрисдикції. Небажання нарешті врегулювати це досі відкрите питання тільки грає на руку противникам України, створюючи враження, що їй є що приховувати. Тому Україні необхідно вчинити відповідно до свого ж традиційно моністичного підходу до міжнародного права і ратифікувати Римський статут якнайшвидше.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75