"Плівки Глазьєва", джерела конфлікту на Донбасі та Мінські угоди

Андреас Умланд 12 листопада, 00:00
2014

Читайте також

Ще в серпні 2016 р. генеральний прокурор України оприлюднив відеозапис, що містить ілюстровані й анотовані аудіозаписи низки розмов між Сергієм Глазьєвим, радником президента Росії (що є офіційною посадою в АП РФ) та кількома російськими й українськими прокремлівськими активістами, які живуть або перебувають у Південній та Східній Україні.

Ці діалоги було записано наприкінці лютого — на початку березня 2014 р. Вони емпірично доводять підтримку Москвою антиурядових протестів у російськомовних регіонах України після перемоги Революції Гідності 21 лютого 2014 р. Плівки розкривають участь або самої російської держави, або формально неурядової російської групи під керівництвом Кремля в ініціюванні, координації та фінансуванні сепаратистських мітингів, демонстрацій, пікетів та інших аналогічних заходів у Криму, а також у різних регіональних центрах материкової Східної і Південної України.

Минуло більше двох місяців, однак інформація так і не стала об'єктом уваги західних видань та аналітичних центрів. Плівки спричинили бурхливі дискусії в українських ЗМІ, викликали гнівну реакцію в Москві і лише побіжно були згадані в деяких статтях про Україну європейських і американських журналістів та дослідників. Хоча їх швидко переклав з російської англійською мовою й анотував додатковою інформацією український аналітичний портал UA Position, лише незначна кількість іноземних спостерігачів побудувала на них тему своїх дискусій і досліджень початку російської гібридної війни проти України. Це може бути почасти пов'язано з тим, що українська Генеральна прокуратура досі не опублікувала необроблені записи, з яких було складено анотовані плівки для громадськості. Окремі експерти з питань України, можливо, підозрюють, що опубліковані документи підроблені або/і що вони дають неповну історію подій. Однак підробка цих записів — малоймовірна. Опубліковані розмови — інтерактивні й велися співрозмовниками, чиї голоси можуть бути легко ідентифіковані на підставі різних відеозаяв цих осіб в інших роликах. Крім того, Кремль би вже давно спростував плівки й опублікував докази якихось маніпуляцій, якби вони були. 

Така міжнародна неуважність до "плівок Глазьєва" дивує. Якщо вони дійсно справжні, аудіозаписи розмов Глазьєва мають змінити бачення Заходом походження та характеру російсько-українського конфлікту. Найважливіший аспект плівок Глазьєва — навіть не їх зміст. Найпримітніше в них — час запису цих розмов: лютий—березень 2014 р., тобто за кілька тижнів до того, як постєвромайданний громадянський конфлікт у Східній Україні перетворився на псевдогромадянську війну на Донбасі.

До публікації "плівок Глазьєва" головна інтерпретація коріння російсько-української війни полягала в тому, що Москва втрутилася — спочатку воєнізованими угрупованнями, а потім регулярними військовими силами — у вже ескаловане протистояння між прокиївськими та промосковськими громадянами України, які мешкають на території Донецького басейну. Безумовно, більшість серйозних спостерігачів ніколи не сумнівалися у вирішальній ролі Кремля в перетворенні цих спочатку неозброєних (хоча вже частково насильницьких) конфронтацій на вулицях міст Донбасу в нібито "громадянську" війну. Проте серед українських і закордонних спостерігачів гаряче дебатується характер промосковських акцій протесту, що передували ескалації збройного насильства. 

Навіть "російськоцентричні" тлумачі протистояння на Донбасі визнавали, що традиційні культурно-регіональні відмінності та напруженість між російськомовними сходом і півднем України, з одного боку, та україномовним заходом і двомовним центром, з іншого, стали головною причиною протистоянь у Харкові, Луганську, Донецьку чи Одесі відразу після Євромайдану. Післяреволюційна антикиївська протестна діяльність промосковських жителів у Східній Україні — така була історична версія донедавна — призвела до ескалації їх конфронтації з новим прозахідним і національно орієнтованим керівництвом, яке прийшло до влади на хвилі Революції Гідності. Місцева напруга, як здавалося, призвела до конфлікту на Донбасі, внаслідок чого Кремль скористався зручною нагодою для збройної інтервенції.

Зрозуміло, докази, які містяться у "плівках Глазьєва", не зводять нанівець чинник української міжрегіональної напруги (далеко не унікальна особливість України) у виникненні донбаського конфлікту. Насправді опубліковані розмови стосуються не Донбасу, а інших російськомовних регіонів Східної та Південної України. Із цих записів можна зробити всього лише висновок, що сепаратистські заходи, підтримувані Москвою, проводилися також і на Донбасі і що вже документально підтверджене російське втручання в Україні — тільки вершина значно більшого айсберга. Понад те, "плівки Глазьєва" можна якраз і розглядати як такі, що підтримують аргумент про значущість регіональних відмінностей всередині російськомовної України. Вони свідчать, що Москві вдалося спровокувати псевдогромадянську війну тільки на Донбасі, але не в інших російськомовних регіонах України, у яких Глазьєв зі своїми місцевими партнерами, як доводять плівки, активно сприяв сепаратистським тенденціям. 

Проте час запису й задокументована глибина залучення Глазьєва в тодішні українські події також підтверджують інший наратив цих подій. Зміст зазначених плівок доводить, що Росія — аж ніяк не додатковий третій актор або пізніший чинник, який втрутився в події лише тоді, коли спочатку неозброєні протести переросли в насильницькі конфлікти і призвели до перших збройних сутичок у квітні 2014 р. "Плівки Глазьєва" показують, що Москва вже була значною мірою причетна до всіх ще беззбройних протестів у Східній та Південній Україні зразу ж після перемоги Євромайдану наприкінці лютого — на початку березня 2014-го. Кремль стояв за (щонайменше) певною частиною сепаратистської діяльності за кілька тижнів до початку самої війни. Однак таємні довоєнні дії Москви в Україні наприкінці лютого й на початку березня залишалися тоді ще на диво невдалими на материковій частині України. Українська держава, навіть уражена й ослаблена недавньою повномасштабною революцією, мала на початку березня 2014-го ще вдосталь сили, аби протистояти підпільному й поки що невоєнному зазіханню Росії на суверенітет і цілісність України.

Генеалогія російсько-українського конфлікту після публікацій "плівок Глазьєва" постає в трохи іншому світлі, ніж до їх публікації. Ситуація тепер виглядає так, що Москва, або принаймні частина російського керівництва, наприкінці лютого 2014-го розпочала комплексну спробу формально чи неформально анексувати не тільки Крим, а й більшу частину материкової Південної і Східної України, тобто створити "Новоросію" відразу ж після перемоги Євромайдану. Але для того, щоб цей план задіяти, місцеві проросійські активісти мали спочатку дати певний юридичний і/або політичний привід для російської воєнної інтервенції. Офіційне використання російських військ за кордоном президент Путін, як відомо, легалізував спеціальною постановою Ради Федерації 1 березня (до червня) 2014 р. Проте для російської публіки й міжнародної аудиторії все ще було потрібне вагоме публічне обґрунтування насильницької російської територіальної експансії в Україну. А для цього у відповідному українському регіоні, що підлягає захопленню, спочатку мав бути прийнятий якийсь офіційний документ або мала відбутися якась скандальна політична подія, здатна послугувати паливом для пропагандистської машини Кремля. Відповідно оброблений російськими ЗМІ локальний інцидент в Україні зміг би забезпечити достатню легітимність для підготовки та проведення збройної "гуманітарної" інтервенції Москви на території України, що, зрештою, дозволило б анексувати окуповану область. 

Цей сценарій було втілено у Криму. Розмови Глазьєва з російським імперіалістичним політиком Костянтином Затуліним і кримським проросійським сепаратистом Сергієм Аксьоновим, що містяться на плівках, ілюструють деякі деталі. Проте навіть у Сімферополі вирішальне засідання парламенту Автономної республіки, яким було ініційоване від'єднання Криму, мало бути зібране і примушене голосувати з допомогою воєнізованих підрозділів, створених Москвою, як згодом визнав в інтерв'ю горезвісний Ігор Гіркін ("Стрєлков"). 

Схожий план, як демонструють "плівки Глазьєва", Москва мала намір втілити в життя також у Харкові, Одесі та інших містах. Але, всупереч активному підбурюванню та втручанню Кремля, упродовж перших тижнів після перемоги Євромайдану Москва не дочекалася інших українських закликів на допомогу, на які вона, очевидно, покладала надії. "Громадянська війна" на Донбасі, що почалася тільки більш ніж через місяць після опублікованих розмов Глазьєва, очевидно, була всього лише "планом Б" Москви. Можливо, ці пізніші події стали наслідком розвитку імпровізованого, а не запланованого сценарію, який виник стихійно зі спочатку беззбройного, але невдалого підриву української держави з боку керованих з Росії промосковських активістів наприкінці лютого — на початку березня 2014-го. Знадобляться дальші викриття, свідчення й дослідження, щоб перевірити, деталізувати й повністю документувати перебіг цих подій.

Проте "плівки Глазьєва" вже тепер дають перший прямий доказ того, на що раніше вказували емпіричні дослідження, серед інших — Миколи Митрохіна й Антона Шеховцова: російське керівництво в цілому або ж важливе угруповання в Кремлі активно роздмухували східно-український громадянський конфлікт до того, як йому на зміну прийшло приховане російське збройне вторгнення на Донбас у квітні 2014-го. Тоді як як Митрохін і Шеховцов підкреслювали ультранаціоналістичні ідеологічні мотиви російських або тих, які підтримували Росію, активістів у Східній Україні, "плівки Глазьєва" ілюструють фінансову винагороду, яку Кремль або ж група під його керівництвом надавали промосковським т.зв. "антифашистам".

Звісно, щось схоже можна було підозрювати ще до опублікування "плівок Глазьєва", оскільки завжди існували дві явні суперечності в "україноцентричних" версіях походження конфлікту на Донбасі. По-перше, ранні порівняльні регіональні дослідження України акцентували деякі своєрідно "негромадянські" риси суспільства на українському Донбасі. Найбільш східна частина населення України характеризувалася як прорадянська, атомізована й патріархальна, на відміну від жителів інших регіонів України. Після проголошення Україною незалежності в 1991-му головні соціальні, політичні та економічні структури Донбасу, до того ж, захопили переважно напівкримінальний донецький клан і його політичне крило, т.зв. Партія регіонів. На цьому тлі було дивно, як добре й несподівано найбільш ностальгуючим за радянським минулим верствам донбаського суспільства вдалося навесні
2014-го організувати великий антиурядовий рух протесту без значної (офіційної) допомоги з боку домінуючого в регіоні донецького клану. Ще до появи "плівок Глазьєва" ця безпосередня передісторія російсько-українського конфлікту мала вигляд, щонайменше, неповний.

По-друге, тоді як доконфліктний український Донбас характеризувався певними соціально-культурними патологіями, у нього, звісно, було функціонуюче й структуроване соціальне життя. Як і в будь-якому іншому сучасному населеному регіоні світу, на Донбасі було (до негласного втручання Росії) безліч самостійних і взаємозалежних політичних, промислових, освітніх, культурних та інших установ із офіційними керівниками й неформальними лідерами, відомими чималій частині населення Донецького басейну. Проте, коли навесні 2014 р. розпочалося донбаське "повстання", здається, жоден широко відомий місцевий сановник не взяв у ньому помітної участі, не кажучи вже про те, щоб його очолити. Хоча Донбас (як і будь-яке інше регіональне суспільство) мав видатних політиків, журналістів, лікарів, підприємців, письменників тощо, очевидно, жоден або дуже мало хто зі знаменитостей Луганської і Донецької областей наважився стати коли не лідером, то принаймні офіційним учасником т.зв. "русской весны" 2014-го. 

Єдиний широко відомий український політик, який був офіційно пов'язаний із псевдоповстанням на Донбасі, — це Олег Царьов, депутат Верховної Ради України до Євромайдану (під час народного повстання взимку 2013—2014 рр. він намагався депортувати близько трьох десятків іноземців, у тому числі й мене, з України). Царьов був упродовж певного часу спікером об'єднаного, але нині вже почилого в бозі парламенту "Новоросії" Луганської і Донецької т.зв. "народних республік". Однак Царьов — виходець не з Донбасу, а з сусідньої Дніпропетровської області — мабуть, найбільш проукраїнського російськомовного регіону країни. Інші ж лідери нібито повстання Донбасу і "народних республік" виявилися або російськими громадянами, як, наприклад, російські ультранаціоналісти "Стрєлков" і Олександр Бородай, або досі невідомими чи маловідомими представниками Донбасу. Серед них, наприклад, перший донецький "народний губернатор" Павло Губарєв, що був членом неонацистської організації "Русское национальное единство".

Хоча "плівки Глазьєва" не стосуються безпосередньо Донбасу, вони сприяють з'ясуванню причин цих суперечностей. Несправжнє народне повстання у Східній і Південній Україні, швидше за все, вже з самого початку — тобто з кінця лютого 2014 р. — скеровувалося й підтримувалося з Москви. Таким чином, "русской весне" на Донбасі не знадобилося активне місцеве громадянське суспільство, яке б могло організувати таке повстання. Оскільки політичне керівництво й ресурси для мобілізації та координації протестувальників, найпевніше, надавалися Москвою, залучення регіональних знаменитостей Донбасу або їх перетворення на лідерів цих протестів також не було потрібне для проведення і відносного успіху цього мнимого повстання. 

"Плівки Глазьєва", таким чином, мають не тільки змінити історичний наратив і політологічні інтерпретації "української кризи", а й вплинути на західний підхід до Мінських угод. Зокрема, Захід має переглянути свою наполегливу вимогу до України якнайшвидше виконати політичні частини Мінських угод. Україна, як відомо, мусила піти на величезні політичні поступки Москві під час переговорів та підписання цих угод у вересні 2014-го і лютому 2015-го на тлі одночасних кривавих російських воєнних операцій в Іловайську та Дебальцевому.

"Плівки Глазьєва" також ілюструють, що, очевидно, немає достатнього локального соціального обґрунтування для особливих політичних привілеїв Донбасу (які загрожують серйозними наслідками), передбачених у Мінських угодах, і для значного зменшення суверенітету України на окупованих територіях. Популярна на Заході ідея доцільності київських політичних поступок сепаратистам у цих угодах базується на уявленні, що повстанський рух був, щонайменше, ініційований самим Донбасом і що цей "факт" мав бути відображений і в майбутньому статусі регіону. Але, як демонструють "плівки Глазьєва", південно- і східно-українське повстання з самого початку було менш народним феноменом, ніж це раніше здавалося. Якщо визнати значущість участі Росії у виникненні вже перших і ще неозброєних демонстрацій, вагомих імперських, а не тільки локальних джерел конфлікту, то стає очевидно, що політичну частину Мінських угод необхідно переглянути. 

Мінський компроміс не може й далі розглядатися як результат обачного і збалансованого взяття до уваги деяких особливостей Донбасу, що буцім проявилися у виникненні місцевого т.зв. ополчення 2014-го. Швидше, майбутній особливий статус нині окупованих територій, передбачений Мінськими угодами, виглядає, після публікації "плівок Глазьєва", як винагорода за частковий успіх Росії в розпалюванні до того слабких сепаратистських тенденцій у Східній Україні після перемоги Євромайдану. Мінські угоди вже не можна представляти як таку собі угоду на користь специфічних регіональних інтересів Донбасу, а треба розглядати як наслідки втілення багатогранної (військової, дипломатичної, психологічної, політичної і т.д.) російської стратегії з підриву української держави. Успішна комбінація різних кремлівських відкритих і таємних інструментів "нелінійної війни" проти України відбилася в парадоксальних текстах двох договорів між українським урядом і сепаратистськими псевдореспубліками. Тому Захід повинен, визначаючи як свою санкційну політику щодо Росії, так і своє майбутнє ставлення до України, заново відповісти на запитання, коли, яким чином і чи варто взагалі Києву виконувати внутрішньополітичні статті Мінських угод.

 

Андреас Умланд, кандидат історичних наук (Dr. phil., FU Berlin), кандидат політичних наук (Ph. D., Cambridge), старший науковий співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва в Києві та головний редактор англо-російсько-німецької книжкової серії Soviet and Post-Soviet Politics and Society ("Радянські і пострадянські політика та суспільство") видавництва "Ібідем" у Штутгарті.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
18 коментарів
  • ObserverSerge1 17 ноября, 13:34 Как коренной житель Донецка и многолетний наблюдатель за темой "автономизации" Донбасса могу добавить к статье, что не только никто из видных персон нашего региона, но даже такие известнейшие политические деятели Донбасса 1990-х годов, как народные депутаты Виктор Гончаров, Александр Чародеев, Юрий Болдырев и т.п., активно поднимавшие тему особой идентичности региона и пытавшиеся "отторговать" для него особые привилегии, НИКАК НЕ ПРОЯВИЛИ СВОЕГО УЧАСТИЯ в событиях 2014-2016 годов. Никто из известных "сепаратистов" прошлого не вошел в нынешнее движение по отделению Донбасса от Украины. Связь прошлых "сепаратистов" с нынешними оказалась оборванной. Первые оказались неготовыми к совершенно дикому сценарию вооруженного отделения от Украины, а вторые - стали ситуативными участниками стихийного процесса, вызванного аннексией Крыма и надеждой на "лучшую жизнь" в составе России. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 13 ноября, 18:18
    zxcvb Сегодня, 17:40 «Усіх українців хвилюють наслідки агресії Путіна, і це їм не уявляється "ядерними ножицями" для половини Європи, не гіпотетичний її розстріл путінскими ракетами з ядерними боєголовками (у майбутньому, якщо Захід не припинить божевілля Росії, теж цілком можливий), а, насамперед, теперішня гібридна війна з метою руйнування державності України, яка є стратегією сучасної Росії. Гібридна війна "без оголошення війни", це нинішні методи руйнування України Росією, а Фінляндії СРСР відкрито оголосив війну, чому ви провели аналогію, порівняння нападів на Україну і Фінляндію я не знаю, мета була однакова -поневолення народів і повернення їх до імперського стійла, методи різні. Вас хвилюють наслідки агресії Путіна проти України, мене вони теж хвилюють, при чому тут Фінляндія я так і не зрозумів.»
    «…наслідки агресії Путіна проти України, мене вони теж хвилюють, при чому тут Фінляндія я так і не зрозумів» - Фінляндія для мене, особисто, є історичним прикладом того, як за будь-яких обставин належить боротися за свою суверенність: 1) фіни НЕ!!! злякалися «монстра», а українці – ЗЛЯКАЛИСЯ!!! й підкорилися «мінським вимогам»; 2) фіни втратили частину своєї території, але ЗБЕРЕГЛИ!!! «обличчя нації», а українці «збережуть» Донбас, але ВТРАТЯТЬ!!! «обличчя нації»; 3) агресія СРСР ЗГУРТУВАЛА!!! фінів, тоді як агресія Росії - стимулює українських олігархів-злодіїв «руками» Державної Влади грабувати й «розколювати» українське суспільство; 4) сьогодні Фінляндія демонструє світові досягнення суспільної згуртованості та наполегливості у вирішенні державних завдань, а що «демонструватиметься» Україною, після виконання «мінських вимог»?
    zxcvb 13 ноября, 18:45
    Я не з усім згодний 1) Українці не злякалися, вони стали чинити опір агресії, звинувачення у боягузтві, це образа 2,5-3 тисяч чоловік, що загинули, захищаючи її, і гинуть й тепер кожний день. Мінську угоду підписав Клімкін з Порошенком, можете їх звинуватити, і не лише у боягузтві. 2) Україна не втрачала обличчя (його втратив Порошенко, але він нездатний це усвідомити, тому байдуже). Україна, після розвалу Орди, через 20-30-40 років поверне і Донбас і Крим, але на своїх умовах, і тим більше не збирається зараз визнати "збереження" Донбасу на умовах Путіна, здається навіть Порошенко відмовився від нереалістичної думки поламати парламент, щоб продавити таке визнання, у нього здається частково минув початковий переляк і усвідомлення, що ні він, ніхто інший після нього, ніколи не набере конституційної більшості у ВР, щоб так змінити Конституцію. 3) Консервація при владі хабарників і крадіїв та їх религітимізація після втечі Януковича серйозний виклик Україні, але Україна пережила
    zxcvb 13 ноября, 19:04
    Януковича, який майже знищив на догоду Путіну незалежність України, перетворивши її на підвладну сатрапію Кремля, тому я думаю, український народ впорається і з олігархами, оскільки наш народ кращий ніж українська влада, тільки жаль втраченого часу. І буде непросто, тому що гібридна війна, це зубожіння народу, путінські "шатуни", некомпетентність урядовців. Головне, чого не розуміють росіяни, українці (більшість) за будь-яких умов не хочуть втрати своєї державності, маргіналів недостатньо, і значна їх частина залишилася на окупованій території (яка мусить повертатися виключно на умовах України, довготривале покарання учасників НЗФ, які стріляли по українських солдатах, "міліціонерів", представників усіх владних ланок бандформувань і т.п., мораторій на участь в виборах Президента і ВР). 4) Стосовно "світових досягнень", сподіваюся це на даному етапі несерйозно? Наш народ загалом трудівник, навіть радянська влада його не змогла зіпсувати, але загалом, незважаючи на спробу Росії знищити
    zxcvb 13 ноября, 19:07
    Україну, яка загальмувала політичні перетворення в Україні, незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні обставини, незважаючи на трампів та їх попередників, які роззброювали Україну, і не надали практично ніякої допомоги, коли на нас напали, я на майбутнє дивлюся як оптиміст
    Republic 13 ноября, 20:31
    Ваш «оптимізм» грунтується на ВІРІ!!! в те, що все «якось і кимось» все ж таки уладнається й без свідомої участі пересічних громадян України, які й надалі БАЙДУЖЕ!!! ставитимуться до Виборів усіх рівнів. Вам не подобається моє посилання на історію Фінляндії, то візьмемо Польщу: чи наважиться Росія вчинити з Польщею так, як це було зроблено з Україною? Звичайно ж - НІ!!!, бо Польща від 25 травня 1997 р. (прийняття Конституції шляхом всенародного референдуму) є СУВЕРЕННОЮ!!! Державою, яка у 2004-му, за волею 77,5% поляків (на референдумі), вступила до Європейської Спільноти. І це при тому, що у 1991 році Україна ВИПЕРЕДЖАЛА!!! Польщу «за показниками розвинутості». В Польщі НЕМАЄ!!! «олігархів-злодіїв». Польща, як і Фінляндія, «демонструє світові досягнення суспільної згуртованості та наполегливості у вирішенні державних завдань». Маючи такі ПЕРЕКОНЛИВІ!!! «приклади відповідностей цивілізованності», ми 25 років «вперто котимося у прірву». То ЩО!!! з нами «не так»?
    zxcvb 14 ноября, 05:33
    Ваша зневіра теж грунтується на вірі, тільки навпаки. Все це не аргументи, та й не варто дискутувати про позитивні чи негативні риси українського народу під статтею, де доводиться думка, що спецоперація Путіна по розвалу України повинна дістати належне висвітлення на Заході для адекватнішої реакції і належної оцінки так званих Мінських угод
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • zxcvb 13 ноября, 06:57 Статья хорошая. Но ее размещение здесь мне напомнило анекдот времен СССР о поручении экспедитору продать подгнившые перцы в Болгарии. Для Украины очевидна агрессия Путина. Есть реальная жизнь, реальные соцопросы, реальное общественное мнение, которое не может игнорировать даже такое трусливое существо, как Порошенко, который, нарушив Конституцию, подписал в Минске соглашения, навязанные Москвой, чтобы разрушить Украину изнутри, если не удалось путем необъявленной войны. Естественно, что преступник Путин, который начал вторжение, выводить ордынцев из Донбасса изначально не собирался. Франция и Германия использовались им, чтобы продолжить, то что курировал "академик НАНУ" Глазьев (флаг в руки Патону). Такие статьи нужно печатать на Западе, может быть тогда там более адекватно воспринимали бы то, что произошло в Украине. Но теперь, когда у двух "недомачо", Трампа и Путина, "медовый месяц", есть подозрение, что преступления Орды в Украине, на Западе будут стараться не замечать. Не удивлюсь
    zxcvb 13 ноября, 07:17
    если Трамп, объявит об очередной "перезагрузке" отношений с кремлевским дегенератом, как это сделал Обама, на совести которого агрессия карлика против Украины и Грузии, ублажающего имперские комплексы своего ущербного народонаселения, готового жить хуже, лишь бы порабощать другие народы, а за отпор порабощению называть их "фашистами" и безнаказанно убивать. Странно, что Орда не любит США. Орда устроила Голодомор, уничтожив миллионы украинцев, а Рузвельт поощрил его за этот геноцид, установив со Сталиным дипломатические отношения. Буш-старший визжал в 1991 году в украинском парламенте, чтобы Украина не смела разрушать СССР (помню как ему хлопали коммунисты), Клинтон разоружил Украину, дав ей липовые Будапештские гарантии безопасности, Обама "перезагрузил" отношения с очередным "скрепнутым" дегенератом, а Трамп еще раз их "перезагрузит". Непостижимо, но и после этого Орда не любит США, своих лучших друзей, которые, за исключением Трумена и Рейгана, всегда потворствовали их преступлениям.
    Republic 13 ноября, 11:59
    «Есть реальная жизнь, реальные соцопросы, реальное общественное мнение, которое не может игнорировать даже такое трусливое существо, как Порошенко, который, нарушив Конституцию, подписал в Минске соглашения, навязанные Москвой, чтобы разрушить Украину изнутри, если не удалось путем необъявленной войны» - збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією у період від 30 11.1939 р. до 13.03.1940 р., який виник за ініціативою СРСР, на підставі «воєнної необхідності» віддалення від Ленінграду кардону з Фінляндією, мав наслідком підписання 12 березня радянсько-фінського «мирного договіру», за умовами якого Фінляндія втратила півострів Ганко, весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзьку затоку з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера, півострів Рибальський на півночі. В Україні маємо аналогію, за виключенням: народ Фінляндії РЕАЛЬНО!!! (без поразок) громив війська СРСР.
    zxcvb 13 ноября, 12:38
    Аналогія не дуже вдала, СРСР вчинив обстріл власної прикордонної застави в Майнілі (в даному випадку Сталін вивчив провокацію влаштовану в Гляйвіці Гітлером для нападу на Польщу), потім СРСР пред'явив ультиматум Фінляндії, а потім радянські війська напали на Фінляндію, тобто напад не приховувався, СРСР був виключений з ЛІги Націй, єдина схожість з гібридною війною та, що в обозі радянської армії в ФІнляндії везли фінського комуніста Куусінена, який мав проголосити Фінляндію радянською республікою. Домовлялися про умови виходу з війни (яка припинилася 13 березня) Фінляндія і СРСР. Але можете Ви уявити ситуацію, щоб, наприклад, у Стокгольмі, за посередництва Німеччини, Франції і СРСР укладався б Стокгольм-1 і Стокгольм-2 про припинення війни у Фінляндії, де гарантами припинення агресії радянських війск "радянських добровольців з трактористів і бойових бурятів і чеченців", що допомагають радянському уряду Куусінена у боротьбі з "фінськими фашистами", виступав би СРСР
    Republic 13 ноября, 13:44
    «Аналогія не дуже вдала» - чому ж: Росії від 1991 року був потрібен «КРИМ!!! - як потужня ВМБ Росії у Середземноморському регіоні», що є аналогією «воєнної необхідності відсунення кордону Фінляндії від Ленінграду та забезпечення вільного доступу до Мурманську»: сьогдні «Іскандерами» в Калінінградській області (північ) та в Криму (південь), Росія «взяла в ядерні тактичні ножиці» Східну й Центральну Європу, одночасно «накривши» своєю тактичною ядерною зброєю Грузію, Вірменію, Турцію, Сирію, а також Північний Ірак, аж до Каспійського моря. Анексія Криму – це СТРАТЕГІЧНИЙ!!! план Росії від 1991 року, тоді як «громадянський конфлікт» на Сході України – це ВІДВОЛІКАЮЧИЙ!!! (від анексії Криму) маневр - «за рахунок недолугих українців».
    zxcvb 13 ноября, 12:42
    А умовою припинення притоку "трактористів, бойових бурятів і чеченців" на територію Фінляндії та постачання зброї на окуповану територію Фінляндії було б проведення виборів на окупованій території під контролем "трактористів, бойових бурятів і чеченців", тобто під контролем СРСР.
    zxcvb 13 ноября, 15:39
    Йдеться не про мету Кремля, що він хотів раніше, чи хоче тепер, а про методи досягнення мети. З цього боку агресії Росії і СРСР проти України і Фінляндії відрізняються. Росія окупувала Крим і таємно веде війну проти України на сході, але при цьому нахабно претендує на роль у врегулюванні війни (до якої вона ніби не має стосунку), а Франція і Німеччина не менш нахабно вдають, що Росія його врегульовує і пропонують Україні легітимізувати російську окупацію в ОРДіЛО на основі виборів проведених російською окупаційною владою на окупованій території і взяти окуповану Росією територію на своє утримання та впустити в український політичний простір. Українців саме це хвилює, особливо, коли президентом України в умовах війни стала непідготовлена до політичної діяльності випадкова людина, що займалася "сірим" бізнесом, а не якісь "ножниці".
    Republic 13 ноября, 16:16
    «Йдеться не про мету Кремля, що він хотів раніше, чи хоче тепер, а про методи досягнення мети» - мене - УКРАЇНЦЯ!!! - цікавлять виключно НАСЛІДКИ!!! агресії як СРСР, так і сучасної Росії, а «методи досягнення мети» - то «прерогати́ва» фахівців військової справи, які в Україні демонструють свою повну професійну НІКЧЕМНІСТЬ!!! – разом із своїм «головнокомандувачем»: МЕРЗОТНА!!! Державна Влада в Україні усіма своїми «вчинками» ДОПОМОГАЄ!!! Росії реалізувати Її агресію. Обурює те, що впродовж 25 років громадяни України «обирають» в Державну Владу саме таких, за яких я категорично НЕ!!! голосую.
    zxcvb 13 ноября, 17:40
    Усіх українців хвилюють наслідки агресії Путіна, і це їм не уявляється "ядерними ножицями" для половини Європи, не гіпотетичний її розстріл путінскими ракетами з ядерними боєголовками (у майбутньому, якщо Захід не припинить божевілля Росії, теж цілком можливий), а, насамперед, теперішня гібридна війна з метою руйнування державності України, яка є стратегією сучасної Росії. Гібридна війна "без оголошення війни", це нинішні методи руйнування України Росією, а Фінляндії СРСР відкрито оголосив війну, чому ви провели аналогію, порівняння нападів на Україну і Фінляндію я не знаю, мета була однакова -поневолення народів і повернення їх до імперського стійла, методи різні. Вас хвилюють наслідки агресії Путіна проти України, мене вони теж хвилюють, при чому тут Фінляндія я так і не зрозумів.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 12 ноября, 17:36 «Місцева напруга, як здавалося, призвела до конфлікту на Донбасі, внаслідок чого Кремль скористався зручною нагодою для збройної інтервенції» - сьогодні нам - пересічним громадянам України, вже є ОЧЕВИДНИМ!!! факт виключно «КРЕМЛІВСЬКОЇ!!! зручної нагоди для збройної інтервенції», але ж чинна Державна Влада в Україні так й не надала нам ОФІЦІЙНОГО!!! роз’яснення суті ПРИЧИНИ!!! «місцевої напруги, яка призвела до конфлікту на Донбасі». Своєчасна прозора державна АНАЛІТИКА!!! усе розставила б на свої місця і сьогодні на Донбасі не вбивали б одні одних громадяни України з ОБОХ!!! сторін «громадянського» конфлікту. Так, у відношенні до України, Росія виявила свої потаємні НАЙГІРШІ!!! риси, але ж це – ЗОВНІШНІЙ!!! ворог, тоді, як чинна Державна Влада в Україні виявилася ВНУТРІШНІМ!!! ворогом для своїх же виборців - пересічних громадян України. Висновок: маємо ДУМАТИ!!!, йдучи на чергові Вибори. Відповісти Цитувати
  • Kritik 12 ноября, 16:31 Толковый анализ. Убедительная логика, которой пока ещё не поняли (или не хотят понимать некоторые "полезные идиоты"). В то же время, вопрос "особого статуса" трактуется традиционно как неприемлемый для Украины, хотя, если свести воедино "особость" и "временную оккупацию", то это и может быть выходом из ситуации. Хотели особого статуса - нате вам - "особый временно оккупированный регион Украины", где права граждан Украины и обязанности оккупанта-России определяются международными конвенциями о статусе оккупированной территории. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56