Роздуми на полях австрійських виборів

Олександр Щерба 9 грудня 2016, 23:03
Александр Ван дер Беллен

Читайте також

Незвідані шляхи Господні. Посеред загального плачу з приводу того, що "світ розпадається на очах", у Європі знайшлася маленька, але горда країна, яка всіх здивувала, — Австрія. 

Виплекана Росією мрія про загальну "консервативну революцію", лавину, яка розвалить ліберальну Європу, спіткнулася об європейського ліберала з російським (а також голландським, естонським і трохи українським) корінням — університетського професора Александра Ван Дер Беллена.

"Ми вибираємо... Нас вибирають..."

Це була затяжна, виснажлива кампанія, під кінець якої обидва кандидати часто згадували "День бабака". На першому її етапі кандидати від двох великих (так званих народних) партій, які правили країною з часів Другої світової, показали низький результат. Настільки низький, що довелося піти у відставку канцлеру Вернеру Файманну. До другого кола вийшли проєвропейський ліберал Александр Ван Дер Беллен і правий євроскептик Норберт Хофер, представник іще недавно нерукоподаваної, а нині трендової Австрійської партії свободи (АПС). З різницею в 0,6% переміг Ван Дер Беллен, але результат було оскаржено в суді і призначено нові вибори. Відтоді минула ціла вічність. Британія вирішила вийти з ЄС. В Америці переміг Трамп. Європейський дім розколовся і перекособочився. Росія ще радісніше згуртувалася навколо ката України. Сповитуха російського фашизму Олександр Дугін, який називав сучасних українців "расою дегенератів", уже шаленів від захвату, що "Вашингтон, Софія і Кишинів — наші", а прийдешня перемога Хофера в Австрії "осушить європейське болото". Та от же ж халепа: саме на Австрії його захоплені вигуки й захлинулися. 

Перемога Ван Дер Беллена. Причини

Усі опитування показували забіг "ніздря-в-ніздрю". Песимісти пророкували подальше сходження консервативної лавини, оптимісти покладали надії на ще один фотофініш. Результату не вгадав ніхто. Фотофініш не знадобився. Ван Дер Беллен переміг з розривом майже у вісім відсотків — один з найкращих результатів за історію країни. Як казав Вуді Аллен, "прогнози будувати важко, особливо щодо майбутнього". Набагато простіше пояснювати те, що вже сталося. Отже, чому Австрія випала з тренду? Схоже, причиною номер один була швидкоплинна (за 8 місяців!) зміна пріоритетів австрійського виборця. Його стурбувало, який престиж матиме країна у світі, і він охолонув до ідеї виходу Австрії з ЄС. Австрія не перестала бути країною жорстких критиків ЄС, але різкі кроки — не в її характері. Одна річ марити про черговий "екзит" і зовсім інша — побачити його навіч. Британія зробила Європі цю сумнівну послугу. Це ніби тебе хтось відшмагав по щоках — і ти прийшов до тями. Причина номер два: пішла на спад паніка з приводу припливу іммігрантів. Не те щоб усі відразу вишикувалися з пальмовими гілками на вокзалах чекаючи сирійців з іракцями — зовсім ні! Однак виборець відчув, що в цьому питанні його почули, безконтрольний доступ у країну був надійно зупинений. Причина номер три: обрання Трампа. Для Австрії воно було шоком. Бренд автентичного борця з істеблішментом не припав аристократичній і витонченій Австрії до смаку (до того ж є щось апріорі не автентичне в тому, щоб спадкувати чужу автентичність). На першому етапі кампанії один австрійський гуморист досить грубо назвав Хофера "ковтачем свічок" — німецький аналог слова "святенник". На останньому Хофер уже кидав в обличчя Ван Дер Беллену слова "брехун!", "шпигун!" і навіть "комуніст!". Не допомогло. А швидше — навіть і зашкодило. При тому, що Хофер — один з найталановитіших у сучасній плеяді австрійських політиків. І ми, безперечно, ще про нього почуємо. 

По кому скрегочуть зуби?

Отже, в епоху, коли кожні вибори — це вотум за або проти єдиної Європи, Австрія випала з тренду і переконливо проголосувала "за". Чи проголосувала вона проти Росії? Звісно, ні. Ван Дер Беллен — хто завгодно, але не антиросійський політик (про це докладніше нижче). Однак у російських ідеологів "консервативної революції" є всі причини скреготати зубами. Адже вони не мають своєї ідеї — їм аби чужу послабити. Ван Дер Беллен — міцний горішок, для якого цінність європейської ідеї не підлягає сумніву. До того ж він викликав значний резонанс, заявивши, що буде проти канцлера від АПС. Як федеральний президент він матиме важелі завадити такому розкладу за результатами парламентських виборів (швидше за все, у першій половині 2018 р.). 

Триматися коріння

Ван Дер Беллен — з російських голландців, що походять від корабельного лікаря Йоганна Абрахама Ван Дер Беллена, одного з "західних спеців", що прибули на російські простори на запрошення Петра І. Потім зрусифікувалися. А потім стали фон дер Белленами. 1919 року втекли від Червоної армії, поневірялися по Європі, знову стали Ван Дер Белленами й осіли в австрійському Тіролі, де і виріс майбутній президент. Батько й дядько його вчилися в одній гімназії з письменником Веніаміном Каверіним — той барвисто писав про них у мемуарах. Дід (теж Александр) був головою перших земських зборів Пскова. Піднявшись на хвилі Лютневої революції 1917 року, ставши на шляху більшовиків, він поплатився за це тридцятирічною втечею. Тож коли Ван Дер Беллен називає себе дитиною біженців, це не перебільшення. І от треба ж такому статися: рівно через сто років сходить зірка онука. Теж непевні часи. Теж якоюсь мірою революція. І на її шляху знову стає Ван Дер Беллен. І знову Александр. Словом, якщо за мотивами історії цієї родини колись знімуть історичний серіал, я не здивуюся. Перше, про що говорять люди, які знають новообраного президента, — це його порядність і непідкупність. Немало для нашого непевного часу. Парадоксально, але він, зі своєю професорською манерою замислюватися над кожною відповіддю, виявився більш автентичним, ніж Хофер, — і виборцям це сподобалося. Він буде думати. Він буде відкритий до аргументів і він — з самого початку! — не став на бік європейського зла. Це теж хоч щось та важить.

Камо грядеши, Європо?

А тепер, як казали "Монті Пайтон", "поговоримо про щось зовсім інше". Чи зупинила Австрія насування на Європу хмари темряви? Навряд чи. Світлий розум нашої епохи Стівен Гокінг пише про нинішні часи як про найбільш небезпечний період у новітній історії людства — через його катастрофічний розкол на касту успішних і більшість забутих. Не схильний до істерик Йошка Фішер передрікає кінець трансатлантичного заходу і занепад Єдиної Європи. Що відбувається? І чому австрійський промінь надії таки не треба скидати з рахунків? Єдина Європа була великим, титанічним кроком. Договором еліт, яким остогидло плисти за течією вікового смертовбивства. За результатами двох світових воєн вони вирішили — ні багато ні мало — кинути вибір історичній неминучості і, по-перше, перетворити Європу на простір миру, а по-друге, об'єднатися перед радянською загрозою. Іншими словами, проект був згуртований зсередини і спресований зовні. Минули роки, зовнішній радянський тиск змінився зовнішнім російським спокушанням, нові покоління перестали жити краще, ніж попередні, чесна праця перестала бути гарантією успіху, а стала лише шансом, ціле море білолицьої молоді заповнило біржі праці. Цілий океан темнолицьої молоді почав штурмувати ЄС у пошуках кращого життя. І тут з'ясувалося, що договір еліт — велика річ, але не без ґанджу. Хороший для хороших часів. Але, як ми бачимо, у погані часи може дати тріщину. Творці проекту Єдиної Європи, і особливо європейські політики 1990-х і 2000-х, бачили його як вічно висхідну математичну криву. Мовляв, якщо велосипед зупиниться, то впаде. Мовляв, відповіддю на проблеми об'єднання має бути ще більше об'єднання. Російські імперці дивилися на це, до речі, з великим розумінням, але зі своєї дзвіниці: мовляв, якщо імперія не розширюється, то вона розсипається.

Гордість і упередженість. І смирення

Як показав час, імовірно, Євросоюз усе ж таки — не зовсім велосипед і вже точно не зовсім імперія. Як і все живе, він повинен пристосовуватися — розширюватися або стискатися, відкриватися й закриватися по зовнішніх кордонах. Зрештою, як і все живе, він може (тьху-тьху-тьху!) і вмерти — якщо проґавить виклики і не зробить висновків з минулих часів. Наприклад — якщо з елітарного проекту не переросте у народний. Коли блідий вершник Брекзиту Найджел Фарраж стояв у липні в Європарламенті і поливав керівництво ЄС добірною політичною лайкою (хто бачив — той не забуде!), його головна теза звучала приблизно так: "Хто ви взагалі такі? Хто вас обрав? Хто дав вам право?" Ці запитання травмуватимуть ЄС, підриватимуть його легітимність, аж доки на чолі Євросоюзу стане всенародно обраний очільник — без перетворення ЄС на Сполучені Штати Європи. І, можливо, його обрання стало б вирішальним кроком "еліти" не тільки назустріч народу, а й назустріч новому підйому. Зрештою — і Австрія це чудово продемонструвала! — щойно у виборця зникає відчуття, що його не чують, у нього змінюється й настрій. Зникає злість — а разом з нею й атавізм мислення, скороспішність рішень. У Європі назріває радикальна ситуація, що вимагає радикальних рішень, реформ, оновлення. У такій ситуації треба перестати вірити в магію політичних заклинань і почати говорити з виборцями як із дорослими людьми. Де треба — дослухатися, а де треба — стояти на своєму. Це теж добре показав Ван Дер Беллен, уперто відмовляючись від популярної в народі ідеї відбирати у місцевих ісламістів австрійське громадянство. Австрійський канцлер Крістіан Керн сформулював так: у нестабільному світі виборець чекає від політика не стільки компромісу, скільки переконань. Теж правильно. У світі немає більшої сили, ніж ідея, і міцнішої скелі, ніж переконання. 

Український контекст — і підтекст

Звичайно, усе це надактуально для України. Йти в ЄС — це добре і правильно, але треба не боятися говорити вголос про проблеми Євросоюзу. А також про те, що в міру того, як ми дозріваємо, ЄС, м'яко кажучи, перезріває. Або про те, що ніяке членство в НАТО й ніяка п'ята стаття Вашингтонського договору практично не гарантують, що за нас хтось буде боротися з Росією. З умовним Тімбукту — будь ласка (не дай Боже, звичайно, бажаю братньому Тімбукту миру й процвітання!), а от з Росією — можуть бути проблеми. Або щиро пояснювати українському виборцеві, що Європа — це набір принципів, серед яких фундаментальні — гуманізм, скасування смертної кари, ідея рівності прав чоловіка і жінки, боротьба з расизмом, антисемітизмом, неонацизмом і гомофобією. І що проголошувати "відхід від Москви", не поділяючи або не сприймаючи всерйоз цих ідей (як це роблять деякі українці), — це все одно, що намагатися помитися в калюжі. Парадоксально, але у світі правди, що розсипається, Україна повинна триматися саме за неї — за правду. Можливо, у цьому наша історична роль: у цей каламутний час не продатися, не осліпнути, не заснути. У світі, де немає місця правді, — немає місця й нам.

Замість епілогу

Мені не йде з голови популярна нині концепція post-truth world. Тобто світу, в якому не знайти правди, бо він переріс правду й загруз у трясовині інтерпретацій, інфантилізму, маніпуляцій. Хитромудрі російські політтехнологи роками наближали цей світ, як могли. Наблизили. Якщо єдина Європа була найбільшим в історії творчим політпроектом, то цей самий post-truth world може виявитися найбільшим в історії руйнівним політпроектом. Бо світ без правди — це світ без Бога, без лінії між добром і злом. Бути чи не бути світу таким? Якимось дивним, невблаганним чином ця апокаліпсична дилема зачепилася за нас, за Україну. Бо якщо десь у цьому світі ллють свою кров за правду, виходить, правда все ж таки є. І якщо десь у цьому світі не злякалися Росії — виходить, не боятися Росії все ж таки можна. Не тільки Україні, а й усім європейцям доброї волі треба триматися за правду — і один за одного. Австрія ж на цих виборах втрималася — спасибі їй за це! 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
6 коментарів
  • Михайло Зелений 12 декабря, 22:55 Типова упереджена стаття в інтересах лібералізму. ЄС і Європа - дві різні речі. Адже Основні документи ЄС засновані на ідеях радикального радикалізму: заперечення поняття народу як кровно-культурної спільноти, натомість наполягається на політичній нації на основі формального підходу до громадянства, відкритій міграційній політиці, у придушенні християнства і закриванні очей на ісламізацію, покарання критиків ліберальної системи згідно антидискримінаційного законодавства, придушення критиків гомосексуалістів, що стали святішими за святих, навіть звільненням з роботи, нав'язування мультикультуралізму і толерантності, гендеру тощо... У столицях Західної Європи існують квартали, куди біла людина зайти не може. І цей расизм підтримується через систему ідеологічного контролю над медіа та ідеологізованим, як в СРСР, законодавством. Наприклад, гендерна рівність - не рівність чоловіків і жінок, а рівність ч, ж, гомосексуалістів, асексуалів, трансгендерів та інших девіантів.
    aetes 13 декабря, 16:17
    Що таке "радикальний радикалізм"? Мабуть, щось інше хотіли написати, через неуважність помилка.
    aetes 14 декабря, 11:32
    Здається, я зрозумів, що таке "радикальний радикалізм". Це не помилка через неуважність і не назва політичної течії. Це така поетична метафора. Я вгадав? Пан Зелений намагається акцентувати увагу на тому, що йому не подобається в Європі. Можна також вгадати політичну платформу пана Зеленого: націоналізм. Вгадую методом виключення: бо всі останні (рашисти, популісти, ліберали, революціонери) не надають проблемі гомосексуалізму такої концентрованої уваги, щоб аж уся Європа через це чорною стала. Приблизно 1% людей народжуються гомосексуалами, це закон природи. Хоч забороняй їх, хоч пропагандуй по всіх каналах, їх не стане ні більше, ні менше. Тому більшості громадян можна заспокоїтись і забути про цю проблему. Роздувають її тільки політики, які намагаються підвищити свій рейтинг шляхом поділу на своїх і чужих. То й розказують байки типу того, що в Європі чоловікам забороняють мочитись стоячи, щоб не порушувати гендерну рівність.
    aetes 14 декабря, 11:33
    Та й крім гомофобії, Вам, пане Зелений, багато чого варто дорікнути. 1) В теорії лібералізму про міграційну й гендерну політики нічого не говориться. Ці питання вирішують уряди країн по-різному, як кому заманеться. Наприклад, в Польщі навіть аборти заборонені. Стаття дійсно написана з точки зору і в інтересах лібералізму, але це не є її недоліком. Націоналісти теж пишуть з точки зору і в інтересах націоналізму, як і всі інші. 2) "заперечення поняття народу як кровно-культурної спільноти" Тобто, Ви вважаєте, що до народу мають бути зараховані особи тільки одного етносу? А всі останні, які народились не від тої матері, що треба, -- це вороги? Невже не бачите, що є багато рашистів з прізвищами "-ко", як і патріотів з прізвищами "-ов". 3) "покарання критиків ліберальної системи згідно антидискримінаційного законодавства" Не пересмикуйте. Законодавство переслідує прояви дискримінації, а не критиків ліберальної системи. Не можна бути толерантиними до противників толерантності.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • aetes 10 декабря, 18:49 Чудова стаття! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Republic 10 декабря, 14:19 «Зрештою — і Австрія це чудово продемонструвала! — щойно у виборця зникає відчуття, що його не чують, у нього змінюється й настрій. Зникає злість — а разом з нею й атавізм мислення, скороспішність рішень» - як же ж хочеться такого бажати виборцям в Україні: «бо світ без правди — це світ без Бога, без лінії між добром і злом». Гарна стаття! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94