Що важливо знати про конфлікт у Сирії

Володимир Кравченко 3 грудня 2016, 00:00
Сирия

Читайте також

Карта Сирії — немов ковдра зі строкатих клаптиків. 

Ось райони, контрольовані урядовими військами. А ось анклави, що їх займає поміркована сирійська опозиція, яка намагається скинути президента Башара Асада. Тут територія прихильників "Ісламської держави", які утворюють квазіхаліфат на засадах шаріату. Там — зона сирійських курдів, які хочуть зміцнити свою автономію на півночі країни. 

Усі воюють проти всіх одночасно на кількох фронтах. А за спинами безпосередніх учасників конфлікту стоять регіональні й глобальні гравці — Росія і Сполучені Штати, Європейський Союз і Туреччина, Іран і Саудівська Аравія, Ізраїль і Катар, "Ісламська держава" і "Хезболла". 

Одні виступають за те, щоб Башар Асад негайно залишив посаду. Інші всіляко намагаються зміцнити позиції сирійського президента, попутно вирішуючи свої зовнішньополітичні завдання. Хтось підтримує Дамаск, а хтось — помірковану опозицію. І коли лунають заклики до збройної інтервенції в Сирію, тут-таки чуємо заяви, що насильство має бути припинене виключно шляхом політичного діалогу протиборчих сторін без втручання ззовні.

У цьому хитросплетінні сирійського конфлікту, де одночасно відбувається кілька війн, і між собою стикаються регіональні амбіції Тегерана, Ер-Ріяда, Дохи, Анкари та геополітичні інтереси Москви, Вашингтона, Брюсселя, нескладно й заплутатися. 

На допомогу читачам DT.UA підготувало короткий огляд причин кризи, головних учасників сирійського конфлікту й складних відносин між ними. Адже події в Сирії безпосередньо позначаються на стабільності в Європі: сирійська криза може призвести до непередбачуваних наслідків у відносинах Росії і Заходу. Серед прогнозів, що звучать, — збройне зіткнення між США і РФ.

Не дивно, що події на Близькому Сході прямо зачіпають Україну. Бо вони не тільки затіняють російсько-українську війну, а й роблять високою ймовірність того, що домовленостей про подолання сирійської кризи буде досягнуто за рахунок поступок Заходу Москві стосовно російсько-українського конфлікту.

Як усе починалося 

Антиурядові виступи в різних сирійських містах почалися на хвилі "арабської весни" у березні 2011 р. Протести швидко переросли у збройне повстання, а воно — у затяжну громадянську війну, яку підживлювали міжетнічні й міжрелігійні протиріччя. Основними вимогами опозиції були відставка президента Башара Асада та його уряду, а також проведення в країні демократичних виборів.

Причини протестів сирійців криються у хронічних проблемах Сирії. Насамперед у сирійців накопичилося невдоволення правлінням авторитарного клану Асада. Його режим вирізняється не тільки жорстким стилем управління, а й домінуванням членів партії Баас і представників нечисленної громади алавітів (відгалуження шиїзму) у владних і військових структурах. Крім того, зростанню протестних настроїв сприяли економічні проблеми, корупція у вищих ешелонах влади Сирії, міжрелігійні та міжетнічні протиріччя тощо. 

Сирійський конфлікт характеризується запеклими бойовими діями, обстрілами населених пунктів, гоніннями релігійних меншин, масовими вбивствами й численними воєнними злочинами проти мирного населення. Сирійський уряд кілька разів застосував проти своїх громадян навіть хімічну зброю. Всього, за словами генсека ООН Пан Гі Муна, з березня 2011 р. по жовтень 2016-го загинуло понад 300 тис. сирійців. 

В очах міжнародного співтовариства — західного й арабського світу — саме масові вбивства мирних жителів, вчинені урядовими військами і силами спецслужб, позбавляють легітимності режим Асада. 

Ще кілька років тому здавалося, що падіння режиму неминуче: озброєна опозиція взяла під контроль кілька великих міст, захопила всі нафтові родовища країни, ключову інфраструктуру. Дамаск оточили повстанці, бої точилися на околицях міста. 

Внутрішньополітичні маневри не схильного до компромісів сирійського президента — скасування надзвичайного стану, проведення виборів на багатопартійній основі у травні 2012 р., заклик до діалогу й амністія політв'язнів — не дали результату. Башар Асад втратив підтримку набожного середнього класу, крамарів і торговців великих міст, і нечисленні вірні йому війська контролювали лише незначну частину країни. 

Дамаск опинився і в міжнародній ізоляції. У травні 2011 р. Євросоюз уперше запровадив пакет санкцій проти Сирії. Він передбачав заборону на ввезення у країну зброї для того, щоб "змусити сирійський уряд відмовитися від силового придушення невдоволення громадян і провести справжні демократичні перетворення". Згодом ембарго посилили.

Санкції проти Сирії запровадили не тільки США і ЄС, а й Ліга арабських держав. Торговельне ембарго ліги виявилося досить болісним для Дамаска: до початку конфлікту майже 60% сирійського експорту йшло в арабські країни і 25% імпорту надходило звідти. Втім, арабські країни не обмежилися цим жестом: вони надавали противникам Асада також фінансову і військову допомогу. Це саме робили й європейські країни, що ввійшли в 2012 р. до "Групи друзів Сирії".

Та зовнішні гравці допомогли Асаду утриматися при владі. В 2013 р. для підтримки урядових військ було відправлено іранських "добровольців" з Корпусу стражів ісламської революції, бойовиків ліванської "Хезболли" і загони шиїтів-іракців. Остаточно зміцнити позиції сирійському уряду вдалося лише восени 2015 р., коли Москва відправила йому на допомогу літаки і засоби ППО. 

Нині урядові війська контролюють центри всіх основних міст — Дамаска, Латакії, Тартуса, Хомса, Хами, Дейр-ез-Зора. А от Алеппо й Дара тільки частково.

Проводячи агресивну регіональну політику, Башар Асад налаштував проти себе монархії Перської затоки. Крім того, багато сунітських країн убачають для себе загрозу в союзі Дамаска і Тегерана: шиїтський Іран претендує на регіональне лідерство, що викликає побоювання в сунітських Саудівської Аравії, Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів. 

Сьогодні найсерйозніший противник сирійських урядових сил — ісламські радикальні організації "Ісламська держава" і "Джебхат ан-Нусра" (з липня 2016 р. остання називається "Джебхат Фатх аш-Шам"). Попри це, не вони основна ціль сирійського президента, а поміркована опозиція.

За оцінками Amnesty International і UNICEF, у Сирії гуманітарна катастрофа: близько 900 тис. жителів обложених урядовими військами міст не вистачає води, їжі, медикаментів. Сирійські ж солдати не пропускають колони з продовольством. Багато сирійців залишилися без даху над головою, а медики не мають змоги лікувати хворих і поранених. 

Нині увага світової громадськості прикута до Алеппо, по-варварськи зруйнованого російськими літаками. Вигляд цього міста, за словами очевидців, може слугувати ілюстрацією до Апокаліпсису.

За даними ООН, біженцями стали 5 млн сирійців. Ще 6,6 млн були змушені покинути свої домівки, але поки що залишаються на території Сирії. Коментуючи ситуацію, Антоніу Гутерреш — тоді ще верховний комісар ООН у справах біженців — заявив, що "це найбільший контингент біженців з вогнища одного конфлікту за все останнє покоління". 

Багато біженців гинуть по дорозі до безпечної домівки. Трирічний Айлан і його п'ятирічний брат, які потонули разом із матір'ю біля берегів Греції, — одні з багатьох жертв цієї війни. 

Під час сирійського конфлікту руйнуються міста й інфраструктура. Туристичний сектор, що приносив країні до 6 млрд дол., практично зник. Загалом же збиток, якого зазнала сирійська економіка за роки збройного протистояння, Економічна і соціальна комісія ООН для Західної Азії оцінює у 259 млрд дол. Ця сума тільки зростатиме в міру тривання конфлікту, кінця якому не видно.

Знищуються й пам'ятки всесвітньої історії. У травні 2015 р. прихильники "Ісламської держави" захопили Пальміру — місто з руїнами прекрасних споруд давньоримської архітектури. Багато пам'яток висадили в повітря — "Лев Аллат", храм Баалшаміна, храм Бела й інші об'єкти, що входили до Всесвітньої культурної спадщини.

Як зазначає директор "Центру зі встановлення діалогів: Ісламський світ — США — Захід" Мустафа Тлілі, "тієї Сирії, яку ми знали, більше немає. Її не відродити. Навряд чи хтось тепер визнає право Асада керувати всією країною, бо консенсус, який забезпечував єдність усіх складників сирійського суспільства і пом'якшував розбіжності в релігійних питаннях, зруйновано".

Рядові громадянської війни 

У Сирії немає єдиного фронту, а учасників громадянської війни — безліч. 

Тимчасові союзи змінюються збройними зіткненнями між колишніми партнерами по альянсу, а замість коаліцій, що розпалися, з'являються нові "групи за інтересами". Стимулом до об'єднання противників режиму Асада є заяви з боку представників Заходу про надання опозиції військової допомоги у разі, якщо вона зможе сформувати єдиний фронт.

Спочатку бойові дії велися між урядовою армією і загонами "Вільної сирійської армії" (ВСА). Сама ж сирійська опозиція об'єдналася в 2011 р. у Сирійську національну раду (СНР). Пізніше в цьому об'єднанні стався розкол. Спочатку з СНР вийшли курди, а потім — радикальні ісламістські угруповання. 

У 2012 р. було створено Національну коаліцію сирійських революційних та опозиційних сил (НКСРОС). До неї ввійшли і ВСА, і СНР. НКСРОС вважає своїми збройними силами "Вільну сирійську армію".

У грудні 2014 р. Сирійська національна рада вийшла з Національної коаліції на знак протесту проти її переговорів з режимом Асада. За рік до цього низка ісламістських організацій вийшла з ВСА і порвала з НКСРОС, створивши власний військовий альянс — "Ісламський фронт" (нині він фактично розпався).

У листопаді 2012 р. міністри закордонних справ ЄС оголосили про визнання НКСРОС "законними представниками сподівань сирійського народу". У березні 2013-го Національна коаліція стала представляти інтереси Сирії в Лізі арабських держав. 

Серед антиасадівської збройної опозиції можна виділити три основні групи — помірковану світську (представлену "Вільною сирійською армією"), радикальну ісламську ("Джебхат ан-Нусра" та ін.), а також етнічну (курдські "Загони національної самооборони"). Протиріччя між курдами, радикальною ісламською і поміркованою частинами опозиції часто призводять до збройних зіткнень. Утім, загони з однієї групи нерідко переходили до іншої. 

"Вільну сирійську армію" створила у квітні 2011 р. група колишніх сирійських офіцерів, які вирішили розпочати збройну боротьбу проти режиму Асада. Назва "Вільна сирійська армія" часто використовується як узагальнююча для всієї збройної опозиції. На ділі вона є альянсом понад 60 повстанських угруповань, що налічують до 50 тис. людей.

ВСА підтримують Захід, Туреччина й арабські країни — Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Лівія. "Вільна сирійська армія" то вступає в союз із радикальною організацією "Джебхат ан-Нусра", то веде з нею збройну боротьбу. Вона також воює з загонами "Ісламської держави". Крім того, ВСА разом із турецькою армією бере участь в операції на півночі Сирії проти сирійських курдів.

Найбільш агресивна і впливова серед радикальних ісламських організацій — створена в 2012 р. "Джебхат ан-Нусра". Це сирійське крило "Аль-Каїди". З липня 2016 р. вона провела ребрендинг і стала називатися "Джебхат Фатх аш-Шам". Її мета — створити в Сирії державу на засадах шаріату.

В 2012—2014 рр. США, Австралія, Велика Британія, Росія, а також ООН визнали "Джебхат ан-Нусру" терористичною організацією. Але в жовтні 2016 р. офіційний представник американського держдепартаменту Джон Кірбі заявив, що "воєнні дії США і коаліції в Сирії мають своєю ціллю виключно ІДІЛ. Ми не боремося з "Джебхат ан-Нусрою", це угруповання не є головною ціллю".

Одні з найбільш боєздатних учасників конфлікту курди роблять усе, щоб досягти своєї проміжної мети: створити автономний регіон на півночі Сирії — Рожаву. Для захисту територій, населених курдами, було сформовано Загони національної самооборони (близько 50 тис. людей), а для управління регіоном — Вищу курдську раду, що складається з представників двох провідних партій — Демократичного союзу і Курдської національної ради. 

Сирійських курдів підтримують США й інші західні країни. Своєрідні відносини вибудувані з сирійським урядом, з яким у них збройний нейтралітет: в очах Дамаска сирійські курди — вимушені союзники у боротьбі з "Вільною сирійською армією" та радикальними ісламістами. А от Анкара розглядає сирійських курдів як загрозу безпеці Туреччини.

Річ у тому, що турецька влада вважає: сирійські курди пов'язані з турецькою Робітничою партією Курдистану (РПК), і поява Рожави стане новою базою для "апочистів". Щоб не допустити цього, з серпня 2016 р. турецькі військові за підтримки "Сирійської вільної армії" проводять на півночі Сирії операцію "Щит Євфрату". Головна вимога Анкари — сирійські курди повинні відступити за Євфрат.

Головна вимога Анкари — сирійські курди повинні відступити за Євфрат. За словами турецького віце-прем'єра Нумана Куртулмуша, одна з цілей операції — "завадити створенню курдами коридора від Іраку до Середземного моря". Втім, у листопаді президент Туреччини Реджеп Ердоган уже заявив, що турецькі військові розпочали свою операцію в Сирії, щоб покласти край правлінню Башара Асада.

Регіональні гравці 

У внутрішньосирійський конфлікт швидко втрутилися зовнішні гравці, намагаючись максимально використати кризу у своїх інтересах. 

"Світ холодної війни був поділений навпіл: країни прислухалися або до Вашингтона, або до Москви, червоні лінії були чіткі для обох сторін. Світ, у якому живемо ми, більш складний і непередбачуваний. Це видно на Близькому Сході, де регіональні діячі більше не рівняються виключно на Москву чи Вашингтон, але переслідують і власні інтереси", — зазначив днями міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр.

Серед регіональних гравців слід назвати Туреччину, Іран, Ізраїль, ліванську "Хезболлу", "Ісламську державу", країни Перської затоки — Саудівську Аравію, Катар та ін.

Туреччина — один з ключових гравців сирійського конфлікту. Як зазначають експерти, з нею "має рахуватися кожен, хто хоче досягти своїх цілей у Сирії". 

Цілі Анкари незмінні. По-перше, встановити в Дамаску поміркований ісламістський режим, близький до Ердоганової Партії справедливості й розвитку. По-друге, не допустити домінування Тегерана в цьому регіоні: турецький істеблішмент розглядає Іран як країну, яка може загрожувати інтересам Туреччини. Це протистояння триває ще з часів Оттоманської і Перської імперій. По-третє, Туреччина намагається не дозволити курдам створити на півночі Сирії автономний регіон і базу для РПК.

Щоб досягти своїх цілей, Анкара підтримує "Вільну сирійську армію" фінансовими, політичними й військовими засобами. У серпні 2016 р. турецькі військові розпочали проти сирійських курдів операцію "Щит Євфрату". Крім того, турки через спецслужби й підконтрольні їм радикальні ісламські організації заграють з "Ісламською державою".

Зворотним боком залучення Туреччини в сирійський конфлікт стала величезна кількість сирійських біженців. За даними МВС Туреччини, загальна кількість зареєстрованих біженців з Сирії становила 2 млн 730 тис. Їх утримання стає обтяжливим для турецького бюджету: Реджеп Ердоган заявив, що витрати країни на облаштування біженців становили понад 12 млрд дол. Правда, Євросоюз у рамках укладеної з Туреччиною угоди щодо мігрантів пообіцяв Анкарі 3 млрд євро на облаштування сирійців.

Іран розглядає битву за Сирію як "вирішальний чинник у створенні нового порядку". На думку експерта московського Центру Карнегі Миколи Кожанова, "хоча сирійська війна для Ірану дуже витратна і за фінансами, і за людськими ресурсами, в Тегерані можливу втрату позицій у Сирії вважають загрозою для свого виживання".

Метою Ірану завжди було зберегти режим Башара Асада: Тегеран практично не має союзників у регіоні, за винятком асадівської Сирії, ліванської "Хезболли" та іракських шиїтів. 

Присутність у Сирії надає Ірану стратегічні позиції у протистоянні з Ізраїлем і дозволяє мати безпечний канал для постачання зброєю та грішми клієнтської "Хезболли". Як заявив у грудні 2015 р. радник верховного лідера з питань зовнішньої політики Алі Акбар Велаяті, Сирія — це важливий міст, що пов'язує Іран з Ліваном і Палестиною.

Описуючи іранські стратегічні інтереси, політолог Мохсен Мілані в Foreign Policy зазначає: "Для Тегерана битва за Сирію — це ще й центральний епізод його регіонального суперництва з Саудівською Аравією, яка підтримує противників Асада… Тегеран вважає, що падіння Асада послабить "Хезболлу" в Лівані й уряд Іраку, в якому домінують шиїти. У цьому разі Іран втратить більшу частину свого впливу на Близькому Сході, а Саудівська Аравія, яку підтримують США, зможе стати регіональним гегемоном".

Якщо сирійський президент втратить владу, то немає жодних гарантій, що в майбутньому Дамаск почне враховувати інтереси Ірану у своїй політиці. Тому в Тегерані не схильні до компромісів стосовно Асада і щосили намагаються врятувати його режим. А коли під сирійським президентом захиталося крісло, іранська влада вирішила відправити на допомогу Асаду "обмежений контингент" з Корпусу вартових ісламської революції.

Щоб урятувати президента Асада, Тегеран виступає в союзі з Москвою. Цей російсько-іранський тандем відіграє в сирійській кризі одну з ключових ролей. 

Ліванська проіранська шиїтська партія "Хезболла" позиціює себе в ролі борця зі зростаючою регіональною загрозою, яку, на її думку, представляють джихадисти-суніти. "Ми брали участь у запобіганні розвалу Сирії та її падінню в руки "Ісламської держави" і "Джебхат ан-Нусра", — заявляє лідер організації Хасан Насралла. "Ми запобігли поширенню кризи на Ліван, і це основне досягнення", — вторує йому шейх Наїм Кассем. 

Утім, остаточне рішення про участь бойовиків ухвалювалося не так у Бейруті, як у Тегерані.

Участь "Хезболли" у громадянській війні в Сирії — особливий предмет занепокоєння Ізраїлю

Ізраїльські офіційні особи неодноразово публічно зазначали, що Тель-Авів не втручається в громадянську війну в сусідній Сирії і не збирається робити цього в майбутньому. Якщо, звичайно, Башар Асад утримається від ворожих дій щодо Ізраїлю. І все ж таки Тель-Авів — активний учасник сирійського конфлікту, оскільки безпеці Ізраїлю загрожують союзники Асада — Іран і "Хезболла". Саме вони і є головними противниками ізраїльтян у Сирії.

Проти ліванських бойовиків ізраїльтяни й проводять переважно точкові воєнні операції в Сирії.

Створена в 2006 р. на базі іракського підрозділу "Аль-Каїди", "Ісламська держава" за кілька років змогла стати однією з головних загроз регіональній безпеці. Її метою є створення сунітської ісламської держави на території Іраку і Леванту (Сирії, Лівану, Ізраїлю, Палестини). Не випадково однією з перших назв організації було ІДІЛ — "Ісламська держава Іраку і Леванту".

"Ісламська держава" має у своєму розпорядженні серйозні фінансові та людські ресурси, і до складу її бойовиків (загальною чисельністю 250—400 тис.) входять багато легіонерів з Європи і США. ІД контролює близько 35—40% сирійської території. Однак здебільшого — це пустеля. Штаб-квартира розташована в сирійському місті Ер-Ракка. 

У відповідь на успіхи, досягнуті "Ісламською державою" влітку 2014 р. в Іраку та Сирії, Сполучені Штати створили коаліцію країн-партнерів (яка включає Німеччину, Францію, Велику Британію, Австралію та ін.) для боротьби з ІД і розпочали операцію "Непохитна рішучість". Боротьбою проти ІД пояснювала своє військове втручання в сирійський конфлікт 30 вересня 2015 р. і Москва. 

Скориставшись "арабською весною", монархії Перської затоки — Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати і Катар — спробували на свій смак перебудувати "близькосхідну архітектуру" — змінити розміщення сил у регіоні. У тому числі й у Сирії: арабські монархії не могла не дратувати влада світського режиму баасиста Асада, який активно розвивав відносини з Тегераном і спонсорував антимонархічні рухи в арабському світі.

Регіональні амбіції шиїтського Ірану, який підтримує союзницькі відносини з асадівською Сирією, стали ще одним фактором, який сприяв втягненню монархій Затоки в сирійську кризу: Ер-Ріяд і Тегеран, які розірвали дипломатичні відносини, ведуть військове та політичне протистояння на всьому просторі Дар аль-Іслам. 

У Дохи свій інтерес у падінні режиму Асада: Сирія стала зоною перетину конфліктуючих газових амбіцій Катару та Ірану, які конкурують за європейський ринок. 

Емірат має підтверджені запаси природного газу в 25 трлн кубометрів. Однак на шляху труб з Катару в Європу стоїть Сирія. Тегеран же у свою чергу намагається прорватися на європейський ринок споживачів газу. Але Дамаск не давав згоди на прокладання газопроводу з Катару через свою територію в Туреччину і на своє середземноморське узбережжя для подальшого транзиту в Європу.

Не дивно, що одними з перших, хто підтримав повсталих сирійців грошима та зброєю, були катарці. Адже в разі падіння режиму Асада і приходу до влади сунітів Доха отримає реальний шанс вийти на газовий ринок ЄС і стати стратегічним постачальником палива для Євросоюзу.

Королівства Затоки всіляко допомагають противникам Асада. Насамперед тим, хто пов'язаний з "Братами-мусульманами". Утім, не забувають і про ВСА. Навесні 2012 р. тодішній голова МЗС Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал, закликавши озброювати повсталих у Сирії, підкреслив, що "посилання на суверенітет чи міжнародне право не повинні завадити міжнародному співтовариству захистити народ, який щодня піддається геноциду". 

Актори "великої гри". Ось уже шостий рік до берегів країн Європейського Союзу прямують сотні човнів, нелегально перевозячи тисячі сирійських біженців, які рятуються від жахіть війни. Не всі вони досягають своєї мети: старі, переповнені суденця тонуть у Середземному морі, ховаючи жінок, дітей, старих. 

Європейський Союз, куди ринули тисячі сирійських біженців (так само як і мігранти з Північної Африки), виявився не готовим до цього випробування. Ні фінансово, ні політично, ні психологічно. Нині замість єдності ЄС ми спостерігаємо його роз'єднаність. Міграційна криза поставила під сумнів один з основних принципів, на яких будується Євросоюз, — свободу пересування: знову заговорили про кордони всередині цього об'єднання. 

Криза з біженцями змушує Європейський Союз упритул зайнятися сирійським конфліктом. Промоутерами цієї політики виступають Франція і Німеччина — країни, куди в основному прямують біженці з Сирії. 

Європейські країни ввійшли до створеної Сполученими Штатами коаліції проти "Ісламської держави", надавши свої літаки. Та хоча в Старому Світі й вважають, що Асад після вбивства своїх співгромадян втратив право надалі управляти країною, і зброєю підтримують його противників, ніхто на Заході не готовий воювати в Сирії. Євросоюз у цілому сконцентрувався на дипломатичних зусиллях з урегулювання конфлікту. 

Щоб знайти вихід з сирійської кризи, деякі країни ЄС готові піти на ослаблення санкцій проти Росії, запроваджені через її агресію проти України. Однак після нещодавнього авіаудару російських літаків по гумконвою ООН, який прямував до заблокованого урядовими військами Алеппо, низка країн ЄС заговорила про нові санкції проти Росії через її політику в Сирії. 

Такою є, наприклад, позиція канцлера Німеччини Ангели Меркель, котра розкритикувала російські авіаудари по Алеппо. Очільниця німецького уряду заявила, що її "вжахнули людські страждання внаслідок бомбардувань, зокрема і з російської сторони".

Утім, Франція, Німеччина і Велика Британія на останньому саміті ЄС не зуміли розширити санкції проти Росії через її дії в Сирії, бо наразилися на внутрішньоєесівську опозицію на чолі з Італією. На думку італійського прем'єра Маттео Ренці, санкції проти Росії через сирійську проблему не можуть сприяти встановленню миру в Сирії.

Непослідовні в урегулюванні сирійського конфлікту й Сполучені Штати

В очах Вашингтона сирійський режим, винний у підтримці тероризму, уже не перший рік серед членів "осі зла". Однак адміністрація Барака Обами, вірна доктрині "не роби очевидних дурниць", не бажає вплутуватися в сирійський конфлікт і прагне уникнути застосування американської військової сили в Сирії. Обама не зважився застосувати силу навіть тоді, коли Асад переступив "червону лінію", встановлену Білим домом, і застосував проти своїх співгромадян хімічну зброю.

У жовтні прес-секретар Білого дому Джош Ернест ще раз підтвердив: Барак Обама не вважає, що США зможуть домогтися своїх цілей у Сирії — зокрема врегулювати ситуацію в Алеппо — воєнними методами. Подібна політика викликає не просто здивування і роздратування давнього союзника Вашингтона в Близькосхідному регіоні — Саудівської Аравії, а й веде до ослаблення американських позицій на Близькому Сході.

Утім, Вашингтон різними засобами підтримує противників режиму Асада. (Критики Обами кажуть, що ця допомога неістотна, оскільки Білий дім побоюється, що зброя може опинитися в руках джихадистів). Проте офіційно головна ціль США — "Ісламська держава", проти якого Вашингтон сформував у 2014 р. коаліцію більш ніж із 40 країн.

В американському суспільстві на адресу Барака Обами лунає критика й за відсутність реакції на початок воєнної операції Росії в Сирії. Очевидно, що з приходом у Білий дім Дональда Трампа політика США на Близькому Сході зазнає змін.

У своєму першому в ролі новообраного президента інтерв'ю The Wall Street Journal Д.Трамп, подякувавши В.Путіну за його "чудовий" лист, заявив, що припинить надавати підтримку повстанцям у Сирії, і зазначив, що Сполучені Штати повинні "загострити увагу на боротьбі з "Ісламською державою", а не на витісненні сирійського президента Башара Асада". Д.Трамп вважає, що буде "добре", якщо РФ і США зможуть разом боротися з ІД.

На думку заступника директора українського Центру близькосхідних досліджень Сергія Данилова, це не остаточна позиція Дональда Трампа: "Побачимо, що скажуть в адміністрації. Однак це дає можливість Асаду та його союзникам-шиїтам — Ірану й "Хезболлі" — активізувати свої дії проти опозиції". 

Нинішня позиція новообраного президента щодо сирійської кризи вже викликала стурбованість у союзників Вашингтона. 

Як зазначає The Telegraph, у найближчі два місяці Лондон спробує переконати Д.Трампа у важливості відсторонення Башара Асада від влади. Чиновники МЗС Великої Британії вважають, що це буде неймовірно важко, однак Лондон своєї позиції щодо цього питання не змінить. "Ми цілком ясно розуміємо, що в Асада немає місця в майбутньому Сирії. На його руках — кров 400 тисяч людей", — заявив представник британського МЗС.

Саме ж рішення Кремля відправити восени 2015 р. до Сирії літаки та ЗРК С-300 і С-400 різко підвищили ставки в сирійському конфлікті. Завдяки російським бомбардувальникам, спецназу та приватним військовим компаніям режиму Асада вдалося зміцнити свої політичні та військові позиції в конфлікті і, розпочавши воєнні операції, повернути під свій контроль кілька стратегічно важливих територій.

Домігшись зміни перебігу війни та зміцнивши позиції правлячого режиму, Москва опинилася перед неприємною перспективою загрузання в Сирії за афганським або іракським сценарієм: нині можна з упевненістю казати, що швидкий вихід з сирійської війни для Росії вже неможливий. Чому ж, попри цей ризик, у Кремлі зважилися на авантюрний крок і застосували військову силу далеко за межами російської території? 

Річ не тільки в Башарі Асаді, найбільш вірному союзникові Росії на Близькому Сході. Хоча свою роль відіграє й те, що пункт матеріально-технічного забезпечення ВМФ у сирійському Тартусі — єдине місце російської військово-морської присутності в Середземному морі. 

Однак у Кремлі неодноразово були готові з легкістю пожертвувати сирійським президентом. Як зазначає російський експерт Володимир Фролов, "операція в Сирії стала ще одним прикладом застосування Росією військової сили для досягнення зовнішньополітичних цілей". 

Публічно заявлена мета — надання допомоги сирійському уряду в боротьбі з терористичними організаціями. Насамперед з "Ісламською державою". Однак найменше російські бомбардувальники атакували позиції радикальних ісламістів з ІД. 

Головною ціллю російських пілотів були позиції переважно бійців з "Сирійської вільної армії", курдських Загонів національної самооборони, будинки мирних сирійців у містах, зайнятих противниками режиму Башара Асада. Це врятувало сирійський уряд від воєнної поразки. А розгортання засобів ППО унеможливило створення західними державами безпольотної зони в Сирії.

Свою роль в ухваленні рішення про воєнну операцію в Сирії відіграв і енергетичний фактор. "Газпрому" конкуренти в Європі не потрібні. Хаотизацією Сирії Росія вирішує питання довгострокового блокування потенційних конкурентних маршрутів, навіть якщо вони існують тільки на папері", — вважає президент українського Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" Михайло Гончар. 

Колишній начальник Головного управління міжнародного військового співробітництва Міноборони РФ, а нині президент Академії геополітичних проблем генерал-полковник Леонід Івашов на початку жовтня відверто говорив про енергетичні мотиви втручання Москви в сирійський конфлікт. За його словами, Іран і Росія хотіли завадити прокладанню газопроводу з Катару через територію Сирії, що різко скоротило б їхню частку на європейському ринку газу.

"Якби Росія не ввійшла туди й не утримала  режим Башара Асада, то вже сьогодні дуже гостро стояло би питання виживання російського бюджету. Бо воюють там три газові труби. Катар — відкрито найбільші запаси газу у світі… Перший маршрут, який почали прокладати, — це в Європу. Через територію Сирії до Туреччини, де Туреччина ставала оператором постачання газу. Але для цього треба було Росію видавлювати…" — сказав Леонід Івашов на федеральному каналі "Росія 1".

Та головна зовнішньополітична мета російського керівництва — діями в Сирії примусити Захід — США і ЄС — до обговорення питань, які цікавлять Москву: зміна існуючих до останнього часу правил гри в системі міжнародних відносин і визнання російської зони впливу на пострадянському просторі. Воєнні операції "проти міжнародного тероризму" в Сирії мали продемонструвати, що без Москви не можна вирішити жодне питання, і увиразнити статус Росії як гравця "прем'єр-ліги". Нарешті, сирійська операція мала привести до відновлення G7 в G8 і зняття політичних та економічних санкцій з Росії, запроваджених проти неї внаслідок її агресії проти України. 

Цієї стратегічної мети Кремля досягнуто лише частково. На Заході згодні: без Москви не можна врегулювати сирійську кризу. Однак Сирією взаємодія й була обмежена, а вийти на "геополітичний паритет" зі США і ЄС з найбільш значимих для Росії питань не вийшло. 

Санкції не були скасовані. Не відбулося й розміну участі Москви у вирішенні сирійської кризи на визнання входження України до російської зони впливу. Утім, як припускає колишній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, з приходом у Білий дім Дональда Трампа така загроза зберігається, оскільки пріоритетом США завжди був Близький Схід.

Підписаний же Росією у вересні 2016 р. зі Сполученими Штатами пакет угод щодо "зниження напруги в Сирії" не проіснував і кількох тижнів: росіяни продовжили обстріл Алеппо й атакували гуманітарний конвой ООН. А наступ сил Башара Асада за підтримки Росії у вересні ц.р., на думку агентства Reuters, "залишив від політики Вашингтона клаптики". 

Битва за Алеппо

Битва за Алеппо, східну частину якого утримує поміркована опозиція, призвела не тільки до гуманітарної катастрофи, а й до загострення відносин між Заходом і Росією. Сьогодні Москва і Вашингтон припинили співробітництво щодо Сирії: за словами держсекретаря Джона Керрі, Росія ускладнює пошук мирного шляху врегулювання сирійського конфлікту. 

Подібна ситуація означає не просто поглиблення конфронтації, коли сторони звинувачують одна одну в ескалації конфлікту. Сьогодні дуже високі шанси прямого збройного зіткнення між США і РФ. Цей сценарій може стати реальністю, наприклад, у разі створення Сполученими Штатами безпольотної зони в Сирії.

Дії Кремля, які перетворюють Алеппо на Грозний, викликали роздратування й у Європі: думка, що Росія, яка підтримує режим президента Сирії Башара Асада, стала співучасницею його злочинів, набуває дедалі більшого поширення в Європі. Очільник британського МЗС Борис Джонсон заявляє, що Москва ризикує стати країною-ізгоєм, якщо і далі бомбуватиме цивільні об'єкти в Сирії.

І навіть у Франції, де завжди були сильні проросійські сантименти, не виключають звернення до Міжнародного кримінального суду з метою розслідування воєнних злочинів. 

Попри трагедію Алеппо, нині в сирійській кризі зберігається статус-кво: з падінням міста не завершиться громадянська війна. Наразі не видно виходу зі збройного протистояння: жодна зі сторін конфлікту не має військової переваги. Немає й політичного рішення в переговірному процесі. 

Однак таке становище, хоча й протриває довго, не зберігатиметься вічно. "Патова ситуація провокує зовнішніх гравців нарощувати свою присутність у Сирії", — вважає заступник директора українського Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов.

У сценаріях постасадівської Сирії, які розглядають політики й експерти-близькосхідники, дедалі частіше йдеться про розпад країни і появу на її уламках нових утворень. Майбутня "фрагментація" Сирії — найбільш імовірний сценарій завершення громадянської війни, яка "завдяки" зусиллям Москви протриває ще не один рік. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Republic 3 декабря, 14:46 «У цьому хитросплетінні сирійського конфлікту, де одночасно відбувається кілька війн, і між собою стикаються регіональні амбіції Тегерана, Ер-Ріяда, Дохи, Анкари та геополітичні інтереси Москви, Вашингтона, Брюсселя, нескладно й заплутатися» - якщо уявити собі Близький Схід без підземних газових та нафтових «ісламських скарбів», то відразу будуть зрозумілими причини усіх страждань, кровопролиття у цьому регіоні та «шкурних газпромівських інтересів» Московського Кремля: ЄС потребує енергоносіїв й платитеме за них щедро. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.91
EUR 28.45