Валютна лібералізація по-українськи: втеча від реформ

Сергій Кораблін 7 квітня, 18:53
обмен
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

За останні 25 років спливло чимало води. І не тільки весняної. За цей час багато наших сусідів зуміли не лише стати членами ЄС і скасувати валютне регулювання, а й відмовитися від своїх національних валют на користь євро (Словенія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва). Там же, де з цим кроком, як у Польщі з Чехією, не поспішають, про валютні заборони теж давно забули — їх скасували у зв'язку із вступом у Євросоюз.

Китай хоча й зберіг валютні обмеження, однак зміг забезпечити своєму юаню членство в елітному клубі резервних валют. У цьому сенсі він став рівним не тільки японській єні й британському фунту, але також євро й американському долару. Україна тепер з радістю позичає у Піднебесної — її кредити тим привабливіші, чим важче їх одержати у сусідів-європейців.

Наше валютне життя на цьому тлі застигло в образах 20-річної давності: усе ті самі валютні дефіцити, той самий страх неминучої девальвації, перегони цін, випаровувані заощадження й пенсії, обмеження на купівлю/вивезення валюти, ліміти на її перекази за кордок, терміни повернення валютної виручки й норми її обов'язкового продажу. Ясно, що всі ці заборони неабияк набридли. І бажання позбутися їх цілком зрозуміле.

Однак тоді резонно постає питання про наші успіхи, які дозволили б мати повноцінні гроші, а не довгий список інструкцій з їхнього використання. Питання це тим доречніше, що голосніші заклики легалізувати виведення з країни українського капіталу й що довше ми стоїмо з простягнутою рукою перед МВФ, як жебрак під церквою.

Як це працює у них

Може здатися дивним, однак підручники говорять не так уже й багато про валютне регулювання. Якщо взагалі згадують. Причина такої неуважності до болючого для нас питання досить проста — ми користуємося переважно аналогами або перекладами західних (зазвичай американських) посібників. А їм цікава не Україна, а практика своїх власних країн. Тому не дивно, що про Велику депресію в США (1929–1933 рр.) наші студенти часом знають більше, ніж про вітчизняні кризи в 1998–1999, 2008–2009 і 2014–2016 рр.

Не варто також забувати, що лідери світової економіки — власники твердої валюти. А їй регулятивні підпірки не потрібні, чого не скажеш про грошові знаки менш успішних країн.

"Твердість" вільно конвертованих валют (ВКВ), безумовно, залежить від багатьох причин. Проте в їхньому переліку можна виокремити кілька ключових аспектів. Насамперед ВКВ, як правило, — це валюти індустріальних країн, що володіють потужною промисловою базою. Тому останні є власниками унікальних виробництв і не менш унікальних технологій. Якщо ж ті й переносять за кордон, то часто для зниження витрат, що не применшує конкурентних переваг промислових валют.

У силу цього світовий попит на долар визначається не кольором і розміром його купюр, а тією продукцією, яку за них можна купити. А виробляють її, серед інших, Boeing, Apple, Microsoft, General Electric тощо. Аналогічно, за євро стоять такі гіганти, як Airbus, VW, Electrolux, Siemens; єною — Toyota, Sony, Mitsubishi; британським фунтом — British Aerospace, Rolls-Royce, Land Rover тощо. Що стосується юаня, то він сьогодні представляє найбільшу комп'ютерну компанію світу (Lenovo) і чимало іншої промислової продукції.

Гостру потребу у валютному регулюванні також знімають глибокі ринки цінних паперів. Річ у тім, що ці папери виконують функцію застави при одержанні банківських кредитів, ресурсів фондового ринку й рефінансування центральних банків. Причому високорейтингові папери відкривають доступ до місцевих позик не гірше за золотий ключик.

Така можливість зумовлена не тільки якістю кредитованих компаній, але й надійністю самих цінних паперів: суворістю контролю над правилами їх випуску, обліку, котирувань. Ця надійність гарантується як учасниками фондового ринку, так і його наглядовими органами.

Щодо цього не можна не згадати всесвітньо відомі аудиторські компанії (PricewaterhouseCoopers, Deloitte, Ernst&Young, KPMG) і рейтингові агентства (Moody's, Standard&Poor's, Fitch), що оцінюють якість окремих позичальників, емітентів та їхніх цінних паперів. Велика рецесія показала, що їхня робота не ідеальна. Водночас безславний кінець Arthur Andersen ( 2002 р.) — наочний приклад того, що загрожує шахраєві, навіть якщо він входить до першої п'ятірки аудиторських компаній світу.

Цінні папери — ключовий інструмент монетарної політики. Коли, наприклад, ФРС США хоче збільшити грошову пропозицію, вона може купити цінні папери або надати під них рефінансування банкам. Обидві операції ведуть до випуску в обіг додаткової доларової маси.

Іноземна валюта в цих цілях використовується, швидше, як виняток. По-перше провідні економіки настільки великі, що їм просто не вистачить чужої валюти — тільки на США й країни зони євро припадає близько 40% світового ВВП і глобальної грошової маси. По-друге, валюта менш розвинених країн не така надійна, як цінні папери індустріальних економік. Тому прив'язуватися до неї тим самим Штатам — собі на шкоду. Нарешті, найбільші економіки не настільки залежні від імпорту, як інші країни: якщо його середнє відношення до ВВП становить у світі 29% ( 2015 р.), то в США — близько 15%, а Японії — 18%. Власне ж їхнє виробництво, як зазначалося, прекрасно кредитується під місцеві цінні папери.

Виходить, самодостатній світ — індустріальних технологій, цінних паперів і національного кредиту. Іноземна валюта йому не дуже й потрібна: відношення міжнародних резервів до грошової маси в США становить лише 2,4% (2015 р.), Австралії й Великої Британії — 3,2–3,3%. Натомість середньосвітовий рівень цього показника досягає 40%. Пояснити цю відмінність можна по-різному. Один із можливих варіантів такий: великі індустріальні економіки менше залежать від іноземних валют і курсових коливань. Відповідно, їхня потреба у валютних підпірках (включаючи міжнародні резерви) може бути в десятки разів нижчою, ніж в інших країнах.

Чому це не працює у нас

Показати валютний контраст між нами й індустріальним світом можна на прикладі рейдерства. У них це — недружнє скуповування акцій з метою примусового поглинання чужої компанії (у рамках закону). У нас — молодики з битами, проломлені голови й вигнані за ворота власники підприємств.

У 1999 р. другий банк Франції Banque Nationale de Paris (BNP) почав недружнє поглинання одразу двох конкурентів — найбільшого банку країни Societe Generale (SG) і Paribas, які подумували про своє злиття. SG завдав BNP відповідного удару на фондовому ринку. Paribas виявився менш активним, і BNP зумів придбати його контрольний пакет. Банківська комісія Франції визнала це поглинання, але позбавила BNP пакета акцій банку Societe Generale (37%).

У вітчизняних реаліях подібний конфлікт, швидше за все, вирішувала б не національна комісія, а група "невстановлених" впливових осіб. До речі, небоязкий BNP Paribas спіткнувся-таки на цих самих реаліях. Куплений ним український Укрсиббанк так, схоже, й не зумів стягнути 100 млн дол. кредитної заборгованості з компанії-боржника, за якою стояли два депутати-регіонали. Банку не допомогли звернення ні до тодішнього президента України (січень 2014 р.), ні до посла Франції, ні до ЄБРР, ні до представника ЄС в Україні. Не допомогло й наше постмайданне правосуддя.

Коли права кредитора й інвестора гарантує не закон, а місце в політичному партері, інвесторів — раз, два, та й кінець. Не дивно, що в Україні валове накопичення основного капіталу впало до феноменально низького рівня — 13,3% ВВП (2015 р.) проти середньосвітових 23,2% і 28–29% у Грузії, Білорусі, Азербайджані, Марокко, не кажучи вже про 44% у Китаї.

Також ясно, що якщо ціну акцій визначає не економічна кон'юнктура, а політична, у їхню надійність не вірять навіть національні гаранти. Недарма вони ведуть свій бізнес з офшорів, а вартість торгованих в Україні акцій (0,09% ВВП, 2014 р.) не порівнянна не тільки з середнім рівнем ЄС (50,6%), а навіть… В'єтнаму (11,7% ВВП).

За відсутності надійного ринку цінних паперів найбільш ліквідним фінансовим інструментом виявляється іноземна валюта. Але тільки-но виникає її дефіцит, Національний банк опиняється на роздоріжжі: або зупинити випуск грошей, тому що немає валюти під свіжу гривню, або випускати гривню сумнівної якості — таке її забезпечення у вигляді українських облігацій.

У першому випадку чекай банкрутств банків і підприємств, у другому — девальвації та зростання цін. Що робити? Вибір невеликий — посилюються адміністративні заборони, включаючи валютні.

Ще недавно стверджували, що виходом є вільно плаваючий курс гривні. Спробували. Але після того, як у січні-лютому 2015-го він злетів з 16 до 30–40 грн/дол., риторика різко змінилася: стало зрозумілло, що саме по собі вільне плавання зазначеної дилеми не вирішує, а лише породжує її гібридну форму.

Тепер Нацбанк уже не приховує, що треба тримати курс гривні. Згідно з програмою EFF, у найближчі чотири роки він не має перевищити 28,4 грн/дол. І без валютних обмежень, виявляється, ніяк не обійтися. Усі розмови про протилежне вщухають, тільки-но "дерегулятори" займають крісла в НБУ: з'ясовується, що в них немає твердої опори ні в урядовому блоці, ні на фондовому ринку, ні в судах, щоб притягнути до відповіді недбайливих боржників. Залишається одна надія — на зовнішні кредити та систему заборон, впроваджених законом НБУ. От і виходить, є в країні чистий приплив іноземної валюти — його регуляторна політика пом'якшується, немає — посилюється.

Безумовно, ситуацію виправило б різке збільшення валютних надходжень. Однак це потребує радикального відновлення експортного виробництва й технологій. Але хто на це піде, коли політики виводять свій капітал на Кіпр і в Панаму, а в країні панує розгул молодиків у балаклавах?

У таких умовах йдеться не стільки про промисловий ренесанс, як про деградацію. Адже хоч як перебільшено це звучить, але в епоху смартфонів і супутникової телекомунікації Україна примудрилася стати світовим виробником… гороху. Електроніку ж ми тепер імпортуємо з… В'єтнаму! Тоді як наші власні аерокосмічні потужності вмирають у всіх на очах.

Не дивно, що приплив валюти в країну після 2013 р. упав майже втричі. При цьому він дедалі більше залежить від сировинної кон'юнктури на зовнішніх ринках. Але навіть її підвищення не вирішує питання докорінно, тому що сировинний бізнес — благодатний ґрунт для бідності й корупції, які він щедро живить.

Доларизація

Доларизація відображає здатність різних валют виконувати функції грошей. Єдиного вимірника у неї немає. Але для оцінки часто використовується вага іноземної валюти в місцевих кредитах і депозитах. У нас цей показник перевищує 45%, що рівносильне визнанню того, що майже в половині випадків гривня не справляється з функціями засобу заощаджень і платежу. Однак у реальності ситуація ще складніша, тому що в структурі готівки вага гривні значно менша.

Так, відповідно до міжнародної інвестиційної позиції України, у 2014 р. на руках населення й бізнесу перебувало близько 89 млрд дол. Обсяг же готівкової гривні становив 283 млрд грн. З урахуванням обмінного курсу виходить, що доларизація готівкових заощаджень досягала 83%. Якщо це так, то про довіру до рідної гривні говорити поки що не доводиться.

Більш-менш успішно вона справляється лише з функцією засобу обігу. Та й то на внутрішньому ринку, оскільки на зовнішньому попиту на неї немає. На це, зокрема, вказує наш платіжний баланс: у структурі його поточного рахунку навіть російський рубль має більшу вагу (у платежах — 3,8%), ніж гривня (0,1%). Усі інші операції опосередковуються твердими валютами, в основному доларом (57,6%) і євро (37,0%).

Висновок відверто невеселий. Тим більше, що гривня — єдиний законний засіб платежу в Україні.

Колись вважалося, що найкращий спосіб її підтримки — жорстко контролювати обмінний курс та інфляцію. У якийсь період це вдавалося. У 2011–2013 рр. курс тримався в районі 8 грн/дол., а споживчу інфляцію було знижено до нуля. Тим часом і тоді доларизація депозитів і кредитів не падала нижче 30%, а грошової готівки — 75%.

Несподіване світло на цей феномен пролило торішнє е-декларування. Пояснюючи свою тотальну прихильність до доларів, євро й готівки, міністри з депутатами наввипередки стали розповідати, що не вірять банківській системі, не вірять гривні, правоохоронним органам, судам, що вони, їхні родичі й бізнес зазнали політичного тиску. Одкровення, зважаючи на їхніх авторів, феноменальні. Якщо держорганів бояться їхні керівники, то що тоді говорити про пересічних громадян і підприємців? І чого тоді варте таке керівництво?!

Співвідношення гривневих депозитів перших осіб країни до їхніх же валютних вкладів становило ні багато ні мало 1:600 (і вище) на користь інвалют. У середньому ж по Україні воно фактично було 1:1. Виходить, що вища поінформованість про стан справ у державі, то менше бажання мати справу з гривнею.

На цьому тлі рельєфніше проступає роль офшорів, що персоніфікують ту саму втечу — під захист іноземних держав, їхнього закону, правосуддя. У такому світлі офшори — не тільки податкові гавані й легалізація тіньових доходів. Це ще й масова доларизація — порятунок від сюрпризів слабких валют і тих державних інститутів, які за ними стоять. Офшори приваблюють політиків і бізнес, як обмінні пункти — простих громадян, котрі намагаються зберегти крихти своїх накопичень. Але якщо мотиви одних зрозумілі, то для політиків це тест на профнепридатність.

Хай там як, а доларизація виявляється показником не стільки обмінного курсу й інфляції, скільки якості державних інститутів. Коли ж ті кульгають на всі ноги, розраховувати на повноцінні гроші досить проблематично.

Засоби й цілі

Цінні папери в Європі й США перебували в обігу і в XVIII столітті, і в XIX. Однак їх надійність була непорівнянна із золотом і до якогось моменту — зі сріблом. У силу цього гроші були прив'язані до цих металів. Перелом почався лише після Першої світової війни, напередодні й під час Великої депресії. Закінчився ж він тільки… у 1976 р. на Ямайській конференції, що остаточно позбавила золото функцій грошей.

Повноцінно їх відтоді виконують лише тверді валюти — з їхньою опорою на силу закону, промислові технології, місткий ринок цінних паперів. В Україні цього замісу поки що не видно. Тому обійтися без долара гривня не може навіть на внутрішньому ринку.

Однак нічого унікального в цьому немає. Подібні послуги долар і євро (фунт, єна тощо) надають більшості сировинних валют, чиї держави не здатні ставити стратегічні цілі, вирішувати загальнонаціональні завдання, викликати довіру не тільки у населення й бізнесу, але насамперед у політиків. Технологічна відсталість і буйство спекулятивного капіталу в таких умовах — природний атрибут цієї недуги.

Доларизація з цього погляду — продовження золото-доларового стандарту. З тією лише відмінністю, що функція міжнародного еквівалента перейшла від золота до долара та інших резервних валют.

Гривня й долар у цьому сенсі — різні валюти не тільки за назвою, а й за змістом, функціями, можливостями. Це якісно різні гроші за характером їх емісії та обігу. Якщо цього не враховувати, доведеться й надалі борсатися в мережах ліберальної риторики: послабляти обмеження при зростанні сировинної кон'юнктури й ставити дибки всю країну при падінні сировинних цін.

Вихід із цієї ситуації бачиться не в наслідуванні західних країн, а в розвитку власної економіки й органів держуправління. Коли ж прогресу з ними не видно десятками років, глибока валютна лібералізація — експеримент, за який згодом ніхто не захоче відповідати. Йдеться не про спрощення валютного законодавства, потреба в якому давно перезріла. Питання в "інноваціях" по виведенню з країни вітчизняного капіталу. Із країни, охопленої кризою, війною, яка роками оббиває пороги іноземних посольств у пошуках нових кредитів.

Коли НБУ стимулює інвестиції в іноземні цінні папери, мимоволі виникає питання: нам нема куди подіти валюту? У нас зникла загроза для курсу й цін? Держава не знає, що треба імпортувати технології й заводи? Не відає, як це робити? Або відповідь знову лежить на Кайманових і Віргінських Островах?

Подібні питання породжує не тільки постанова НБУ №406 від 22 листопада 2016 р., а і його ж Концепція нового валютного регулювання. Думка про те, що треба дозволити вільне виведення з країни валюти, щоб вона потім… до нас повернулася, не нова. Єдине незрозуміло, навіщо ми тоді просимо кредити у МВФ? Зняли б усі заборони, і, дивись, Україну затопило б доларами з євро. Що простіше!?

Незважаючи на популярність цієї "теорії", західні країни її не дуже дотримуються. Коли гримнула криза в Ісландії, Греції, Кіпрі, про неї взагалі ніхто не згадав. Навпаки, там зі схвалення ЄС і МВФ запровадили драконівські заборони на виведення капіталу.

Чи означає це, що ми приречені на хрест валютних заборон? Аж ніяк. Почне зростати наша конкурентоспроможність, і потреба в них відпаде сама собою. Критеріями тут можуть слугувати показники тієї ж доларизації, частки готівки в обігу, наші суверенні рейтинги, нарешті.

Коли ж ті тримаються на сміттєвому рівні, у країні немає гідної роботи, і її залишила майже третина робочої сили, важко зрозуміти, як втеча українського капіталу може повернути додому імігрантів-заробітчан. Якщо це, звичайно, реальна мета його лібералізації.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
8 коментарів
  • Liza_UA 9 апреля, 23:04 Автор вірно акцентує увагу на дивній постанові НБУ, якою дозволяється вільний вивід валюти за кордон. І це в той час, коли НБУ навіть не намагається повернути валюту з-під матраців наших громадян у банки, і жебракує у МВФ. Це якесь державне шкідництво а не лібералізація. Видно це вигідно кільком громадянам, на користь яких реально працює Гонтарєва. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • visusport 9 апреля, 20:21 Всегда с удвольствием читаю статьи Кораблина! Человеческим языком об экономических причинах нашего безвременья. Цитату " В стране царит разгул молодцов в балаклавах" надо развесить на рекламных щитах по всей стране, дабы люди понимали - в страну где под видом демократии царит ОХЛОКРАТИЯ- никакой инвестор( внутренний тоже ) не придет! И эта страна обречена на деградацию. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Ivanna Myroslavska 9 апреля, 16:32 Тов. Кораблін, каже, що "ВКВ, як правило, — це валюти індустріальних країн, що володіють потужною промисловою базою. Тому останні є власниками унікальних виробництв і не менш унікальних технологій. Якщо ж ті й переносять за кордон, то часто для зниження витрат..." Наприклад у США (дані ЮНКТАД) частка промисловості (добувна+обробна+сервіс) у ВВП становила у 2014 р. 16,8% у ВВП, і була найнижчою серед усіх не лише розвинених країн, але й більшості країн, що розвиваються, тим не менше долар - основна світова валюта, а в Південній Кореї та сама частка промисловості - 33,3%, але її валюта навіть не є резервною. Якось виходить трошки не так, як каже пан доктор. Може долар є світовою валютою не через "потужну" промисловість у США (пан доктор мабуть не знає про феномен Детройта), а потужну військову армаду, завдяки якій США взяло на себе роль світового жандарма і "рєшали", нав"язуючи іншим свої правила гри у світі і відповідно свою валюту, маючи ексклюзивне право на її друк.
    aetes 10 апреля, 11:17
    Дайте, будь ласка, посилання на дані ЮНКТАД. А також, що таке феномен Детройта (можна не пояснення, а посилання на пояснення)?
    Ivanna Myroslavska 10 апреля, 15:00
    Дорог(ий /а) пан(і) А., зайдіть на офіційний сайт ЮНКТАД у розділ статистики, там ви усе знайдете, щодо феномену Детройту, і вам, і пану доктору Корабліну, для початку раджу прочитати статтю у Вікіпедії (російськомовній) "Упадок Детройта", при бажанні, добре володіючи гуглом, знайдете набагато більше про проблеми цього міста, колишнього індустріального гіганта США, і те, що їх зумовило. Дискутувати з вами у мене немає жодного наміру і бажання.
    Роман Гнатенко 13 апреля, 01:18
    Какая Вы умная))) А не пробовали считать "потужність" промышленности США в абсолютных значениях, а не в процентах от ВВП.
    aetes 13 апреля, 12:40
    Пане Гнатенко! Може хоч Ви дасте мені посилання на 16.8% ВВП? У Іванни, я так зрозумів, не допросишся, а сайт ЮНКТАД надто великий. Підозрюю, що Іванна взяла цю цифру зі стелі, або надала спотворену інтерпретацію. Це знайома теза путінської і соціалістичної пропаганди: намагаються довести, що не така вже й разъюнайтед стейтс цяя хвальона сша. І прийоми знайомі -- спотворення даних.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • CKM367 9 апреля, 11:14 "мировой спрос на доллар определяется не цветом и размером его купюр, а той продукцией, которую за них можно купить. А производят ее, среди прочих, Boeing, Apple, Microsoft, General Electric и т.д." Автор забыл упомянуть, что любую нефть, даже добытую в Украине, можно купить только за доллары, а также страны обязаны покупать доллары для своих валютных резервов. То есть доллары обеспечиваются не только (и не столько) товарами, производимыми в США. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75