Війна, мир та економіка

Ярослав Жалило 7 листопада 2014, 21:55
гибридная война

Читайте також

 War does not determine who is right — only who is left.

(Війна не визначає, хто правий, вона лише визначає, хто вижив.)

Б.Рассел

Гібридна війна та фактори її розвитку

Україна практично в розпал XXI століття визнана гідною сумнівної честі стати дослідним полігоном для сучасної версії гібридної війни. Залишимо військовим експертам суперечки про варіації застосування цього терміна. У нашому випадку довелося спостерігати, як війна "перетікала" у реальність із віртуального простору. Уміло вибудуваний інформаційно-ціннісний потік з інтернет-сайтів і телевізійних картинок виявився сильнішим за критичну оцінку дійсності, викликавши парадоксальну реакцію соціальних груп, яка потім створила сприятливі умови для прямої інтервенції з боку РФ.

Умови для поширення гібридної війни на території України створив інституціональний крах, до якого країну наполегливо підштовхували впродовж останніх років. Майдан, по суті, став апогеєм делегітимізації влади, до якої остання йшла семимильними кроками, своєю невтримною жагою збагачення, корумпованістю, суперечливою політикою, заснованою на підміні стратегії розвитку примітивним популізмом, підігруючи силам, які проводили проти неї скоординовану інформаційну кампанію.

Гібридна російська агресія стала можливою насамперед не через нібито нелегітимність постреволюційної київської влади, а через її неспроможність адекватно протистояти фронтальному наступу у вигляді інформаційної та культурної агресії, організації протестних акцій, дезорганізації роботи органів влади.

Мета війни стає дедалі очевиднішою: використовуючи Схід як провідника нестабільності, остаточно зруйнувати інвестиційну привабливість України, створити постійний соціальний конфлікт, завдати максимально можливої шкоди економіці та викликати її глибоку дестабілізацію для того, щоб створити необхідні передумови для повернення в "лоно" "русского мира", а прозаїчніше — Митного союзу. Втім, навіть хаос може зберігатися протягом тривалого часу лише за умови належної інституціональної організації, для чого й було застосовано використаний у Придністров'ї досвід створення самопроголошених квазідержавних утворень.

Однак нової самоорганізації в очікуваних масштабах не сталося. Якщо в Криму на хвилі постмайданної дезорганізації влади та цілеспрямованої дезінформації населення вдалося додати анексії видимість легітимності, то у Донбасі перетворити антимайданний протест на оформлений проросійський рух не вийшло. У міру розвитку подій трибуквені утворення потроху розсипаються в анархічну вольницю. Вона деполітизує стомлених війною цивільних ("однаково, за кого, аби тільки не стріляли"), але вже точно не сприяє реорганізації влади в регіоні. Пряма військова інтервенція, яка була потрібна для порятунку самопроголошених "республік" від безславного кінця, марні спроби російських емісарів відновити контроль над створеними ними ж "франкенштейнами", так само, як і неспроможність/небажання домогтися виконання бойовиками Мінських угод — явні свідчення того, що ця гілка гібридної війни проти України зайшла в глухий кут. Фейкові "вибори" покликані додати подіям якусь видимість легітимності, але насправді цілком марні з погляду централізації контролю на захоплених територіях.

Слід зазначити, що на решті території нашої країни російська агресія привела до протилежного бажаному результату. Сформувалися потужні патріотичні консолідуючі засади, що створило чималий запас міцності за умов двозначної інфляції, обвалу курсу гривні, зростання безробіття та згортання соціальних програм. Але строк експлуатації цього запасу досить обмежений.

Перетворення конфлікту на Сході на заморожений або щонайменше млявий мало асоціюється суспільством із перемогою. За таких умов буде недивно, якщо довіра до влади зникне навіть раніше, ніж зійде фарба з патріотично пофарбованих парканів. Не тому, що люди стануть менше любити свою Батьківщину. А тому, що стануть менше асоціювати з нею неспроможну виконувати функції з її захисту державу, — і знову захочуть відновлення влади. Є підозра, що саме цей напрям заплановано агресором як чергову фазу війни. Тому для реального її припинення потрібна термінова реконсолідація суспільства на основі прагматичних взаємоприйнятних цілей і завдань. Потрібно чітко показати найближчу та віддалену перспективу для ключових соціальних груп на конкретних напрямах.

Ліберальні реформи: дорога ложка до обіду

Поки що важко припустити, що в ролі точки консолідації виступить презентована президентом стратегія реформ до 2020 р. Сумлінна інвентаризація потреб країни у вигляді переліку з шести десятків реформ викликає, швидше, мигтіння в очах, ніж відчуття передбачуваності майбутнього країни. А головне, залишається питання з приводу неописаних інструментів реалізації оголошених починань.

Стрижень реформ, із яким неможливо не погодитися, — лібералізаційні зміни в суспільстві. Серед пріоритетів економічних перетворень — дерегуляція, розвиток підприємництва, конкуренції, зниження податкового тиску, заходи із залучення інвесторів. Але чи влаштує сьогодні бізнес виконання його давньої вимоги "не потрібно нам допомагати — треба просто не заважати"? Схоже, що з ліберальними реформами ми трохи запізнилися.

Одержуючи регуляторні та податкові послаблення, бізнес відповідає зростанням і детінізацією у разі наявності позитивних очікувань. Високі ризики фізичної безпеки в насиченому зброєю, політизованому неврастенічному суспільстві; слабка передбачуваність курсових коливань та інфляційної динаміки; нестійкість банківського сектора; втрата російських ринків і невизначеність у можливостях освоєння ринків "далекого зарубіжжя" — все це не може сприяти позитивності очікувань ні вітчизняних економічних суб'єктів, ні, тим паче, потенційних іноземних партнерів (інвесторів).

Сказане в жодному разі не означає, що війна може бути приводом для чергової відстрочки реформ. Однак головним критерієм їхньої черговості та застосовності слід вважати швидкість і надійність очікуваного ефекту.

Завдання реформ не в тому, щоб зруйнувати стару модель, а в тому, щоб сформувати нову. Першочергові цілі сьогодні: відновлення економічного зростання, досягнення нової якості соціальної політики в умовах посилення бюджетних обмежень, розширення прав і можливостей регіонів. У політичній сфері: різке скорочення можливостей для корупції, жорстке виконання норм права та забезпечення контролю за діяльністю держави з боку громадянського суспільства. На цій основі, забезпечивши запуск економіки, можна буде переходити до акценту на ліберальні реформи.

Лейтмотивом упродовж ряду років буде високий рівень мілітаризації економіки. Не виключено, що нав'язування Україні гонки озброєнь було однією зі складових плану агресора. Однак альтернативи такому шляху не існує, і збільшення видатків на оборону неминуче.

Залишається скористатися цією неминучістю на користь економіці. Стимулюючий економічний ефект від військових видатків можливий, якщо вони запускають пакети мирного застосування оборонних підприємств, які перетворюються на двигуни інноваційного розвитку країни. Для цього потрібно реформувати систему оборонних закупівель, максимально диверсифікувавши поставки невоєнної продукції та товарів подвійного призначення. Нову якість має отримати українська оборонка, що, як і раніше, значною мірою ґрунтується на патріархальних управлінських механізмах часів соцреалізму. Створення системи довгого кредитування в банківському секторі й спрямування держінвестицій через Банк реконструкції та розвитку мають пожвавити реакцію вітчизняного виробництва на оборонні замовлення.

Експортна політика, покликана показати виробникам, які втратили російські ринки, їхні перспективи на інших напрямах, а також максимально використати вікно можливостей у рамках наданих Євросоюзом преференцій, створити потужний пул експортерів, який формує регіональні та секторальні точки зростання, також належить до пріоритетів першого порядку.

Енергетичний сектор за умов глибокої залежності від імпорту енергоресурсів також став внутрішньою "лінією фронту". Зі зрозумілих причин стає очевидною неспроможність колишніх орієнтирів диверсифікації енергетики на основі розширення застосування вугілля. Змістом нової енергетичної стратегії має стати першочерговість завдань енергоефективності та енергозбереження. Які, у свою чергу, можуть знайти максимальну підтримку на всіх рівнях суспільства.

Реконсолідація суспільства має передусім відбуватися на регіональному рівні. Передати максимальну частку відповідальності за умови життя людей на рівень регіону — в інтересах і центральної влади, яка і без того дедалі частіше стає об'єктом суспільного невдоволення. Безумовно, це потребуватиме радикальної зміни міжбюджетних потоків і розширення повноважень місцевої влади з розпорядження ресурсами регіону.

Донбас: ваш вихід!

Квінтесенцією регіональної політики має стати політика щодо Донбасу. Підконтрольна Україні територія повинна стати полігоном для відпрацьовування сучасних управлінських технологій структурної модернізації регіону. Зокрема, реалізації пілотних проектів у сферах підтримки малого підприємництва, енергоефективності, впровадження сучасних агротехнологій; управлінських інновацій (у розширенні повноважень місцевої влади, міжмуніципальному співробітництві та консолідації зусиль територіальних одиниць).

Відновлення інфраструктури та економіки Сходу країни як фактор, що стимулює економічну активність, може й мусить стати новою точкою національної консолідації. Бойові дії, хоч як цинічно це звучить, розчистили шлях до структурних змін, які колись з різних причин відкладалися. Для регіону надто важливо визначити післявоєнну стратегію, яка має показати шлях розвитку, альтернативний тому, який завів у безвихідь. Залучити інвесторів, практично зацікавлених у якнайшвидшому закінченні війни, запропонувати шляхи структурної модернізації регіону, які стануть предметом спільного інтересу основних соціальних груп, — єдина альтернатива задуманій Путіним "придністровізації" Донбасу.

Людський потенціал — головне багатство будь-якого регіону та країни в цілому. А створення та нагнітання протистояння між представниками різних регіонів України — один із пунктів плану гібридної війни. Тому соціальний захист вимушених переселенців і жорстке припинення спроб розпалення різні з будь-якого боку має забезпечуватися з рішучістю, притаманною воєнному часу. Потрібна спеціальна робота з конкретними цільовими групами — студентами, сім'ями з дітьми, ученими та співробітниками вузів, працівниками агросектора, кваліфікованим інженерним персоналом і т.ін. Тут — широке поле для державно-приватного партнерства, оскільки подібні кроки вже розпочато великими вертикально інтегрованими компаніями. Потрібно також чітко визначити рамки та перспективи компенсації громадянам, які втратили в результаті бойових дій близьких, житло, майно.

Владі не можна самоусуватися й від виконання своїх зобов'язань перед громадянами, котрі опинилися на території, над якою тимчасово втрачено контроль, навіть якщо для цього доведеться вести переговори з нелегітимними структурами. Можливо, корисно буде активніше залучати інструменти міжнародних гуманітарних організацій.

Євростратеги
минулих битв

МВФ уже визнав українську кризу, разом з ісламським тероризмом і лихоманкою Ебола, головною загрозою світовій економіці. Отже, світ прагнутиме максимально швидко позбутися хоча б одного головного болю, і інтереси України — один із останніх пунктів, який братиметься до уваги в цій великій грі. Такий неприємний висновок прийшов на зміну ейфорії Євромайдану. Консервативна Європа досить обережна відносно будь-якого екстремізму, хоч би якими благими гаслами він керувався. Пряме свідчення — домовленість ЄС і Росії з приводу відстрочки введення в дію торговельної частини угоди Україна—ЄС на підставі явно надуманих заперечень і побоювань російської сторони.

Зрозуміло, що санкції, які вживають щодо РФ, незручні світовій економіці. До того ж Росія не зволікає з відповідними заходами, використовуючи улюблену "газову зброю", а також уміло вибудовуючи локальні точки напруження через позбавлення західних виробників освоєних ними ринків збуту. Звідси — болісна нерішучість у запровадженні санкцій і відсутність єдності відносно їхнього застосування.

Перефразовуючи В.Черчилля, зауважимо, що європейські "генерали від політики" традиційно готуються до минулих битв. Побоюючись надто дражнити Росію та розраховуючи, що після вирішення (з будь-яким результатом) української кризи ситуація в Європі повернеться на круги свої, вони ігнорують той факт, що світ змінився. За нових умов будь-які стратегічні побудови, що виходять із учорашнього балансу сил, позбавлені надійності. Схоже, Європі настав час зрозуміти, що на зміну дискредитованій ще в 30-х роках минулого століття політиці "умиротворення агресора" мають прийти пріоритети консолідації союзників і зміцнення сучасних конкурентних переваг.

Відстрочка створення зони вільної торгівлі Україна—ЄС — двогостра зброя. Путіну вона необхідна для того, щоб реалізувати поставлені щодо України цілі. Тому можна прогнозувати різку активізацію економічної складової гібридної війни. Україною період відстрочки має бути використаний для визначення та затвердження у свідомості широких впливових кіл ЄС позицій, в яких Україна в змозі виступити як нова конкурентна перевага об'єднаної Європи, додаткового двигуна загального процесу євроінтеграції.

Організація складних високотехнологічних виробництв. Військово-технічне співробітництво. Солідарне забезпечення енергетичної безпеки. Продовольча безпека. Мультимодальні транспортні перевезення. Спільна участь у відновленні економіки регіонів, які постраждали від дій сепаратистів і російської агресії. Кооперація в сфері туризму. Це лише деякі з можливих пріоритетів співробітництва. Окремого згадування заслуговує транскордонне співробітництво, яке може стати одним із локомотивів євроінтеграційного процесу.

Цілеспрямована робота в цих напрямах із практичними представниками європейського бізнесу цілком може перетворити в їхній свідомості Україну з території потенційних можливостей на поле стратегічних програмних рішень. До речі, саме тут було б доречним застосувати такий шанований владою потенціал ефективних "капітанів бізнесу".

Сказане дає змогу порушувати питання про можливість розробки для України своєрідного "плану Маршалла". Такий план свого часу було реалізовано США для відбудови лояльної до них Європи. Сьогодні такий план шляхом підтримки ним глибинних структурних перетворень міг би стати європейською інвестицією в Україну як нового союзника.

Рашн, гоу хоум?

Ставлення до Росії, незалежно від його знака, традиційно вбудоване в інституціональну систему України, і війна, яка його підірвала, стоїть у ряду визначальних чинників інституціонального краху.

Будівництво "великої стіни" — непоганий засіб для створення робочих місць та активізації діяльності залучених у поставки підприємств, але це спорудження навряд чи захистить від "розльоту" осколків у разі руйнування путінської імперії. Остерігатися такого результату треба, але сприяти йому навряд чи раціонально. Україні явно небайдуже, якою буде Росія після того, як Путін піде. Повернення до "братнього партнерства", принаймні у рамках нинішнього покоління, зрозуміло, неможливе. Але формування прагматичних відносин — неминуче.

Міжнародна торгівля — взаємовигідне підприємство, і нерозумно відмовлятися від угоди, якщо вона сприятлива для української економіки. Контроль над запобіганням асиметричних торговельних угод, які слугують вивезенню капіталу чи прибутку, необхідний. До речі, не лише на російському напрямі. Обмеження, звичайно, мають стосуватися продукції військового й подвійного призначення та інших секторів, які підпадають під європейські санкції. Крім того, предметом зустрічного тиску на РФ можуть стати, нехай і деякі, товари, з якими Україна виступає монополістом на російському ринку.

Об'єктивно російський бізнес сьогодні одержав від Путіна подвійний удар. Перший — втрата потенційних можливостей від роботи на ринку України як члена зони вільної торгівлі з ЄС. Другий — обмеження можливостей роботи з іншим світом через західні санкції та російські контрсанкції.

Тому не варто апріорі записувати російські компанії, які працюють в Україні, в поплічників режиму агресора. Категорії економічної вигоди — найкращий із доступних сьогодні інструментів, що дають можливість достукатися крізь пропагандистські нашарування путінської ідеологічної війни до однієї з найбільш раціонально мислячих верств російського суспільства. І російський бізнес цілком міг би стати нашим союзником як у питанні якнайшвидшого припинення війни, так і в просуванні європейських прагнень України.

Крим — наш

І насамкінець кілька тез про Крим, який теж є полем битви у цій війні. І тільки з припиненням окупації півострова в ній буде поставлено останню крапку. У тому, що Крим має бути українським, сумнівів немає. Але Крим — не вкрадена валіза. Це ментально самодостатній, досить амбіційний регіон, який може та повинен сам робити вибір у своїй долі. Але тільки спираючись на повноту достовірної інформації та реальну свободу вибору. Не слід забувати, що кримчани продовжують жити в реаліях "розп'ятих дітей", "геноциду російськомовного населення" та інших моторошних проявів "київської хунти", які їм щедро постачає російська ЗМІ-пропаганда.

Визнання зроблених помилок часом потребує не менше часу та мужності, ніж усвідомлення їх здійснення. Тому очікувати швидкої зміни позицій населення півострова не варто. До того ж в України попереду тривалий період створення власної ефективної моделі розвитку, плоди якої зможуть переважити обіцянки "нової влади" півострова, які постійно девальвуються.

Регіональна гордість рано або пізно має взяти гору над ефектом підвищених пенсій і зарплат бюджетників. Сьогодні Крим, який звик до ролі "перлини" незалежної України, применшений до рядового провінційного регіону РФ. На відміну від Донбасу, який пишається переважно заслугами минулого, Крим справді унікальний у своїй перспективності. Але перспектива ця може бути реалізована лише через відкритість у рамках Чорноморського регіону та за їхніми межами. Замість цього російська політика орієнтована на втягування півострова в автаркічну модель розвитку та його прискорену асиміляцію як "федерального округу" РФ.

Протистояння окупантам не має перетворюватися на дії проти населення території, яку ми продовжуємо вважати частиною своєї країни. Наше завдання — активно протидіяти порушенню прав і свобод громадянина на території АРК, у тому числі з широким залученням міжнародних організацій, а в ідеалі — вести послідовну лінію на демілітаризацію регіону.

Економічні відносини з Кримом треба будувати на основі жорсткого прагматизму. Пропозиції України щодо бачення статусу Криму викладено в законі про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території. За всієї обґрунтованості критики експертів на його адресу закон виконує дві дуже важливі функції. По-перше, знімає загрозу кримінального переслідування практично з усіх діючих у Криму суб'єктів за несплату податків до держбюджету, розрахунки в іноземній валюті та інші дії, які формально переслідуються в українській юрисдикції. Це — необхідний крок для створення можливостей реінтеграції регіону з Україною. По-друге, легітимує (отже, упорядковує фактично наявні) торговельні операції з кримськими суб'єктами, що сприятливо як для суміжних регіонів України, так і для держбюджету. Як й у випадку з російськими компаніями, цивілізований бізнес Криму є однією з головних потенційно проукраїнських цільових груп на окупованому півострові.

***

Особливість сучасної гібридної війни проти України в тому, що в ній часом дуже важко визначити реального противника та справжнього союзника. Проте інакше припинити її неможливо.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Onehand 13 ноября, 15:33 Первый номер "ЗН" за полгода, который прочитал с оптимизмом. Победа начинается с того , что думают, как победить. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • formalin 12 ноября, 10:46 На жаль, і тут бачимо загальне, відоме ще з середини 90-х, багатослів'я щодо реформ, яке виголошувалося і попередньою, і іншими владами. А країна потребує конкретики: а) реалізації протягом року хоч 3 проектів, результативність яких зможе побачити кожен; б) усунення негативу кількох одіозних реформ попередньої влади. Лише такі кроки - плюс результативна люстраційна і антикорупційна діяльність - здатні зараз повернути довіру до цієї влади. А брак довіри вже тепер стає її головною проблемою... А щодо Криму - варто вже зараз наголошувати, що він повернеться до складу України лише в якості області, у якій буде встановлена культурно-національна автономія для кримських татар. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Игорь Синицын 8 ноября, 14:29 Комментировать всю статью - калькулятор сломается. Выполнение хотя бы 10-15% предложений автора потребует нескольких довоенных бюджетов зараз. Умиляет программа действий по Крыму. Уважаемый Ярослав, вы хотя бы по диагонали читаете своих коллег по газете?! /см. http://gazeta.zn.ua/internal/zapiski-nerezidentov-_.html Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.90
EUR 29.07