Диво Зої Берегової

Алла Котляр 28 грудня 2016, 23:01
зоя_2

Читайте також

Цей рік був важкий, виснажливий. Я дивилася на багатьох людей, які завжди здавалися мені уособленням оптимізму, сили та енергії, і з жахом помічала на їхніх обличчях смертельну втому та безнадію, немов у них закрилося вже -надцяте за цей рік дихання, і незрозуміло — чи буде нове. А рік, що минає, поспішав наостанок відсипати поганого ще і ще, ніби його було мало... 

У стрічці Фейсбуку наштовхнулася на фото Christopher McKenney — над зимовою пустельною дорогою літають різнокольорові кулі, скріплені мотузкою із зашморгом. І подумала: "Ось воно. І мій передсвятковий настрій теж..."

Я шукала дива. Мені й оточуючим воно було дуже потрібне. Але диво не знаходилося. Раптом я згадала, як нещодавно Пані Прапор — Юлія Баєва — написала мені: "Аллочко, ти ж мою подругу Зою Берегову знаєш? Так ось, років сім тому вони з чоловіком продали київську квартиру. Купили собі будинок у нашому селі. А за кілька років — іще один, де планували організувати центр для дітей — випускників дитячих будинків.

Під час ремонту цього будинку її чоловік Юрко впав і розбився... У буквальному значенні слова... Чверті мозку немає. Але живий. І навіть відносно дієздатний.

А будинок стоїть! І чекає чогось... Їм би допомогти трохи, і запрацювало б усе!"

Пам'ятаю, я тоді погортала сторінку Зої Берегової на Фейсбуці, наштовхнулася на одну дивовижну розповідь і подумала: у життєвій історії цієї жінки див, схоже, чимало. Буквально на кожному з етапів те, що, за логікою речей, мало закінчитися погано, все-таки закінчувалося добре... 

Для Зої Берегової диво — у її вірі в Бога. Для мене — просто у вірі. У тому числі й у те, що, розповівши життєву історію цієї жінки, можливо, мені якось вдасться допомогти Зої Береговій та її чоловікові з іще одним дивом — здійсненням їхньої мрії добудувати центр адаптації для дітей — випускників інтернатів. 

— Зою, сім років тому ви з чоловіком продали київську квартиру і купили будинок під Полтавою. А потім іще один. Навіщо?

— Було дві мети. Одна з них — побудувати адаптаційний центр для дітей — випускників інтернатів. Ми багато їздили по дитбудинках, допомагали, влаштовували літні табори для дітей, навіть жили з дітьми в одному з інтернатів під час канікул. Ми бачили, що реальні проблеми в дітей починаються навіть не тоді, коли вони перебувають у закладах, — спонсорів багато. А коли вони з них виходять, коли вони вже дорослі й жалості ні в кого не викликають. 

Цим дітям дуже складно адаптуватися до самостійного життя. Як правило, вони застигають у розвитку на рівні 12—13 років. Тому ми хотіли зробити такий центр (спочатку — для дівчаток), у якому вони могли би пожити, підготуватися до самостійного життя, отримати необхідні навички — той-таки бюджет навчитися складати. Щоб знали: є місце, де вони можуть почуватися у безпеці і де їх любитимуть. 

Крім того, у Диканьці в нас були знайомі. Спочатку ми приїжджали до них, допомагали людям похилого віку і т.ін. Ми з чоловіком — віруючі. Я — з 13 років. У мене завжди була мрія — поїхати в Індію місіонеркою, як мати Тереза. Зараз це, можливо, звучить трохи пафосно, але тоді для мене це було серйозно. Я навіть свою першу професію обирала з огляду на цю мрію. Подумала, що лікарем, напевно, стати не зможу, тому вивчуся на перукаря. В Індії всі волохаті, я їх стригтиму (сміється)

Потім у житті все змінилося. І свою Індію, ще одну мету, ми знайшли в Полтавській області. Тут теж є нетрі, і є ті, кому потрібно допомагати. 

— Що вас навернуло до релігії в 13 років? 

— Від початку — напевно, дивовижне кохання між пастором і його дружиною, які приїхали в Україну з Америки 1992 року. Їхні дивовижні стосунки між собою і їхніми вісьмома дітьми. У мене був тато-алкоголік і чотири вітчими.

— Якось у пості на Фейсбуці, в оповіданні з легкою назвою "Ждуйка" ви широкими мазками описали свою зовсім не просту, але зворушливу життєву історію. Усе життя чекати, залишатися вірною одній людині — сьогодні, напевно, звучить не дуже модно. Але по-справжньому. Ви справді познайомилися з майбутнім чоловіком, коли він відбував строк у в'язниці?

— Знаєте, мені складно розповідати свою історію невіруючим людям і при цьому виглядати адекватною людиною. Віруючі мої мотиви розуміють. Ця історія була б неможлива, якби я не вірила в Бога. Я адекватна людина і в здоровому глузді до в'язниці заміж не пішла б. Мої мотиви і те, як усе це потім розвивалося, були пов'язані тільки з моєю вірою. 

Якось я молилася за майбутнього чоловіка, заснула над Біблією, і мені наснилося, що він буде пов'язаний з військовою справою. Я записала це до свого щоденника. Попросила в Бога, щоб не було в мене інших побачень, крім як із тим, хто стане моїм чоловіком. І щоб історія кохання в мене була незвичайною — якої я і в книжках не читала, і у фільмах не бачила. А ще — дуже маленьке і скромне весілля, що було важко собі уявити, бо церкви в нас великі і друзів багато. Виявилося, що в Бога хороше почуття гумору... 

У Києві є велика фундація "Отчий дім". Наприкінці 1990-х вони тільки починали. Допомагали дітям вулиці. Я тоді закінчувала технікум і працювала в цій фундації вихователем. Там працював і Олег, ми зустрічалися на перезмінках. Але через півтора місяця він пішов, потім перестав ходити до церкви. Ще через два місяці я довідалася, що він напився, когось обікрав, і його посадили. 

Я зібрала дітей, які пам'ятали "дядька Олега", розповіла їм про те, що з ним сталося, запропонувала за нього помолитися. Ми помолилися і забули про це.

А по якімсь часі я зустріла в метро нашого спільного друга. Він сказав, що Олег просив мене написати йому про дітей, тицьнув мені в руку аркуш з адресою і втік. 

Писати мені не було про що, та й не хотілося. Я повернулася додому, розгорнула Біблію, очима натрапила на слова Ісуса з Євангелія від Матвія: "Я був недужий, і ви відвідали мене; у темниці був, і ви прийшли до мене". Після цього я написала Олегові.

З'ясувалося, що насправді він ні про що таке не просив. Листування нас обох обтяжувало, але чомусь не могли сказати одне одному "ні". Так і листувалися раз на місяць. 

Якось Олег написав, що в них у церкві покаявся один з блатних, Юра. Тепер встає о четвертій ранку і читає Біблію. Ще через два місяці разом із листом Олега я отримала листа від Юри, в якому він описував свою історію. Про те, як колишній військовий, який закінчив спочатку Суворовське училище, а потім вище військове (розвідник), який умів тримати в руках зброю, в часи розвалу СРСР сколотив собі банду, шахраював, промишляв збройним розбоєм, був кидалою в обмінниках і в результаті опинився у в'язниці. Про те, які варіанти в житті в нього могли би бути. Лист був адресований не мені. Юра просто хотів із кимось спілкуватися. 

Я біжу до церкви, читаю всім листа. Усі радіють, але ніхто йому писати не хоче. Довелося мені. Не могла не написати. Так усе й почалося. 

Листи він писав грамотно і цікаво, на відміну від Олега. І по якімсь часі я зрозуміла, що чекаю на них. Через півроку від нього прийшов великий лист, у якому він написав: "Якщо ми будемо одне для одного ближчими, ніж брат і сестра, я буду радий". І я подумала: "Ну от, усе зіпсував". 

Він просив про зустріч. Я в це влазити не хотіла. Мені було 19 років, але розум підказував, що це не потрібно. Вирішила поїхати і сказати йому це в очі. Адже я навіть фотографії його не бачила. 

…Він був дуже худий. При зрості 170 см важив 56 кг. І зовсім мені не сподобався. Я подумала — як же йому сказати, що нічого бути не може, і не зробити при цьому боляче... 

Він сказав: "Давай помолимося". І ми помолилися. Я заплющила очі, і єдиний раз у житті в мене з'явилося таке легке, тепле почуття, ніби печать на серці, і тихий голос мовив: "Це він". Відчула, що можу відповісти йому "ні", і все зі мною буде добре. А можу прийняти це як Божу волю. 

Я розплющила очі і побачила Юру якось по-іншому. Нічого не сказала, але не розвернулася і не пішла, як збиралася. 

Коли я повернулася додому, на мене чекав лист: він пропонував вийти за нього заміж. Розповів, що строк у нього 7 років за збройний розбій. На той момент він відсидів уже 2,5 року, залишалося 4,5. І я подумала: "Господи, я просила, щоб історія мого кохання була незвичайною. Але ж не до такої міри!" 

Після цього були довгі роки нашого листування. Він старший на
7 років. Його турбота мене тішила і прихиляла. За два роки він написав моїй мамі понад 130 листів, мені — набагато більше. І були дуже страшні півроку, коли мене почали шантажувати з в'язниці. А я нічого не казала про це Юрі, боялася. Мені пригрозили: якщо розповім, йому буде дуже погано. Захищаючи його, я робила все, що мені казали. Тоді в мене з'явилося перше сиве волосся. 

Починалося з простих речей — з вимог поповнити телефонний рахунок або переказати гроші, кинуті мені на картку, на інший рахунок. Суми були дуже великі. 

Одного разу попросили дізнатися адреси боржників. Я відмовилася. Приїхала на побачення до Юри і все йому розповіла. Після цього все відразу припинилося. 

Після історії з шантажем мені стало однаково, яким і де буде моє весілля. І я погодилася вийти за нього заміж. 

У Житомирській колонії це було перше вінчання. Пам'ятаю, як дивилася на мене співробітниця Житомирського РАЦСу — як на душевнохвору. 

Насправді такого я не порадила б своїй дочці. Майже десять років потім ми були в тюремному служінні — їздили в Житомирську, а потім у Бердичівську колонію. Я знаю сотні випадків, коли подібні історії закінчувалися сумно. І розумію, що моя — диво, подарунок від Бога, бо мій чоловік виявився дійсно справжнім мужчиною, який, вийшовши з в'язниці, взяв на себе всю відповідальність, забезпечував, піклувався про нашу сім'ю і про багатьох інших людей. 

— Що було потім?

— Коли він вийшов, то почав шукати роботу. Особливої професії в нього не було. І він пішов різноробом на будівництво. Юра дуже працьовитий. Півтора року витратив на те, щоб навчитися всього — правильно замішувати розчин, класти плитку тощо. Після цього зібрав свою бригаду. У нього були хороші клієнти, які передавали його бригаду з рук у руки. Потім стало дві, три бригади. І Юра вже був виконробом. Упродовж восьми років у нього був хороший бізнес. Ми добре жили, були гроші. 

У нас обох жила мрія про місіонерство. Крім тюремних служінь, ми жертвували багато грошей на місії. Але нам хотілося докластися не тільки грошима. 

В одній колонії з Юрою сидів хлопець з Полтавської області. Він розповідав про своє село, про те, що там немає церкви, про свою маму. І ми вирішили її провідати. Почали сюди їздити, роззнайомилися з людьми з села. Побачили багато важких доль. Допомагали, збиралися разом, розмовляли, Юра грав на гітарі. 

А через кілька років ми купили будинок колишньої сільської крамниці, і Юра почав перебудовувати другий поверх, щоб зробити адаптаційний центр для дітей. Одного дня похитнулися ліси, і він розбився, упавши з семиметрової висоти. Відтоді минуло вже чотири роки. Кома, лікарні, операції...

— Центр не добудували?

— Ні. Тільки перший поверх. Зараз там — церква й недільна школа. На другому поверсі вставили вікна і перекривали дах. Саме тоді Юра й упав. Залишився косметичний ремонт — нетиньковані стіни. Люди тут дуже бідні. Тим, хто працював на будівництві, ми платили зарплату. Адже їм треба годувати сім'ї. Дасть Бог, з'явиться можливість добудувати центр. Бо це не тільки наша мрія.

— А що весь цей час відбувалося з вами? Як з перукаря ви стали психологом?

— Попрацювавши після технікуму два роки в салоні, я зрозуміла, що до кінця життя бути перукарем не хочу. Мені подобалися комп'ютери. Три з половиною роки пропрацювала оператором у кол-центрі. Потім прийшла адміністратором до М.Кулеби, який очолював тоді благодійний фонд "Відкрите серце". 

Закінчила Академію праці і соціальних відносин, курс "Соціальна робота і психологічне консультування". Мене дуже приваблювала психологія, і я вчилася й підвищувала кваліфікацію на різних курсах. Потім М.Кулеба став керівником Київської служби у справах дітей. На базі державного притулку для безпритульних створили міський центр дитини, який мав допомагати кандидатам в усиновителі. Я пропрацювала там недовго — близько півроку. Потім ми знайшли і забрали нашу дівчинку, і я пішла в декретну відпустку — Настю ми вдочерили, коли їй було три місяці, зараз їй уже 9 років. 

Коли Насті було 2,5 року, ми переїхали до Диканьки. Я була мамою, служила тут, чекала чоловіка з роботи. Потім ми взяли під опіку Едика, з яким чоловік познайомився і здружився, коли допомагав робити літні табори для дітей-сиріт. Хлопчику тоді було вже 15 років. І нам хотілося, щоб бодай три роки до повноліття він пожив у сім'ї.

— Важко було з таким уже дорослим хлопцем?

— Непросто. Важливо розуміти, що це мій вибір і мої емоції. У нього вони можуть бути іншими. І він має на це право. Бо так виріс і так виховувався. Він не вибирав батьків, не вибирав стати сиротою, не вибирав такого дорослішання. Звичайно, було непросто. Зараз йому вже 21 рік. Він закінчив училище і працює у Полтаві.

— А "Даючи надію" — це що?

— Це моя мрія, яку я, можливо, ще не до кінця сформулювала. Після того як Юра впав, у нас більше не було заробітків. Я спробувала продати будинок. Але його ніхто не купив. Свою квартиру в Києві ми продали, повернутися було нікуди. У Юри пенсія — 1170 грн. Більше в нас нічого немає. Я молилася місяців два, і мені спала на думку така ідея — зробити сайт підтримки для прийомних батьків і всиновителів. У мене є багато знайомих юристів, соцпрацівників, психологів. Багато батьків переживають дуже складні ситуації, виховуючи прийомних дітей. Якщо давати їм ресурс, надавати психологічну підтримку, батькам буде легше переживати складні ситуації, відповідно, є надія, що й повернень дітей в інтернати буде менше. Навіть консультація психолога по скайпу — це краще, ніж нічого.

Та поки що мені бракує впевненості в собі — здається, що я все ще мало знаю. Бракує сміливості, щоб розгорнути мою справу на повну потужність. Але я вірю, що крок за кроком усе розвиватиметься. А тим часом беру підробіток — статтю написати, щось іще. 

— Нещодавно ви писали, що чоловік їздив у Луганську область, в АТО.

— Наша церква їздить туди постійно, допомагає старим, багатодітним сім'ям. Іноді просто кілька днів рубають дрова. Привозять гроші, гуманітарку. Я попросила, щоб вони взяли чоловіка з собою. Для нього важливо бути потрібним, чимось допомагати. Коли він був здоровий, багатий і успішний, то був затребуваний, а зараз сидить удома. Він допомагав там чим міг: мив посуд, тягав якісь корчі...

— Цей рік був дуже важкий для багатьох людей, хоча й з різних причин. Напередодні свят більшість моїх знайомих відчувають втому і розчарування. З надією — дуже складно. Ви оптиміст? Чого чекаєте від наступного року? На що сподіваєтеся?

— Я сподіваюся, що ви мене почуєте серцем. Після всього пережитого довіряю тільки Богу. У Біблії є слова: "Проклята всяка людина, яка покладається на людину". Не тому, що Бог хоче вас проклясти. А тому, що людині властиво когось підвести, не зробити чогось, захворіти, зрадити. Наші страждання через зраду іншої людини — і є те саме прокляття. 

За останні роки я пережила багато зрад. І тоді почала розуміти, що не треба покладатися на людину і приймати її слова як остаточну істину. Людину потрібно просто приймати. Для мене дуже важливо, коли людям не однаково, коли вони думають не тільки про себе. Це дорогого варте. Такі люди у процесі можуть робити помилки, можуть навіть заподіяти комусь біль. Але важливо те, що, як каже Юлія Баєва, вони "не сидять на попі рівно". 

І все-таки людина залишається людиною. Вона обіцяє, видно, що хоче зробити хороше, але вона — просто людина. Після того як сталося нещастя з моїм чоловіком і зруйнувалося все моє життя, всі мої мрії, очікування, фінансова стабільність, усе стало іншим, я розумію, що ми не можемо до кінця собі сказати: я це зроблю і так буде. І, коли я перестала покладатися на людей, мені полегшало. Я покладаюся на Бога — він не дає вмерти мені з голоду, дає підробітки, він ніколи мене не підводив. Віра дає мені можливість не впадати у відчай і думати, що все буде так, як має бути. Можливо, для цього треба бути скромнішою і притлумити якісь свої апетити. А можливо — ні. Я навчилася жити нинішнім днем і дякувати за нього. Це справді дуже звільняє. 

Але, звичайно, Бог не схвалює лінощів. Якщо я просто лежатиму на дивані і чогось сподіватимуся, то нічого не буде. Я пишу, беруся за різні підробітки, я шукаю. Просто молюся, щоб Бог у цьому благословив. 

І я чекаю. На свого чоловіка. Спочатку чекала його виходу з коми, потім — коли він піде, коли згадає мене і перестане називати Серьогою. Хоча я так раділа, що він почав говорити, що й на Серьогу якийсь час була згодна. Навіть відгукувалася. 

Я знову чекаю на мого чоловіка. І вірю, що дочекаюся. І з цієї хвороби також. Бо, читаючи пости, які я писала у ФБ про стан мозку мого чоловіка після операції, про те, що обіцяли нам лікарі, розумію — це диво. Диво те, як він долає перешкоди. Диво те, що відбувається з ним зараз. І це живить, зрощує мою надію неймовірно. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.04
EUR 29.06