Ігри незламних

Оксана Онищенко 3 березня, 23:01
123

Читайте також

Ігри незламних (Invictus Games) — міжнародні спортивні змагання для військовослужбовців, які були поранені, травмовані або отримали захворювання, перебуваючи з обов'язку служби в зоні бойових дій. В Invictus Games-2017 беруть участь 550 поранених бійців із 17 країн. Серед них і Україна. Змагання пройдуть у Торонто (Канада).

Ідея належить принцу Уельському Гарі. Як відомо, він служив в армії (капітан Армійського повітряного корпусу) і навіть брав участь у миротворчій операції в Афганістані. Перші міжнародні Ігри незламних пройшли 2014 р. в Англії. На той час у Лондоні у своїх справах перебував київський підприємець Михайло Піменов. Він побачив ці змагання і був вражений. 

"Уявіть собі: принц Уельський, трибуни кричать,— Михайло був шокований, — розповідає координатор українських Ігор незламних Оксана Горбач. — А в нас тим часом уже почали розгортатися повномасштабні військові дії. Михайло подумав, що українцям це теж потрібно. Він приїхав сюди й розповів про ігри нам — "СтратКомУА" (громадська організація. — О.О.). Ми зайнялися реалізацією цієї ідеї. Нині Михайло Піменов в оргкомітеті Invictus Games". 

Однак потрапити в число країн — учасниць цих змагань було дуже непросто. Заявок надходить багато, зелене ж світло отримують одиниці. За умовами ігор, заявку від країни може подати тільки оборонне відомство — в нашому випадку Міністерство оборони. Воно має звернутися в оргкомітет із офіційним листом. 

Мабуть, ця історія — яскравий приклад того, як громадська ініціатива може розтермосити державну машину. За лобіювання ідеї в Україні взялася ГО "СтратКомУА", що давно і впритул комунікує з різними міністерствами та відомствами. Тому організація й змогла домовитися про лист Міноборони в Оргкомітет ігор. 

Цікаво, що за українську команду клопотали перед Оргкомітетом ігор не тільки міністри й волонтери з України. У самій Канаді за це взявся канадець українського походження Річард Гарейчук. Як і Михайло Піменов, дізнавшись про ігри, він дуже хотів, щоб у них брали участь українські військові. Річард написав в Асоціацію принца Гарі, звернувся до членів канадського парламенту, до організацій і зібрав від них листи на підтримку України. А дізнавшись, що Оксана Горбач і "СтратКомУА" вирішують ту саму проблему, Річард зв'язався з ними. Ось так спільними зусиллями й домоглися дозволу для українських військових брати участь у міжнародних змаганнях.

"Розумієте, як приголомшливо все збіглося! — каже Оксана Горбач. — Тепер треба організовувати процес підготовки до ігор. Це той рівень, на якому необхідна участь держави. Ігри Інвіктус підтримали всі інституції сектора оборони та безпеки, військовослужбовці яких брали і продовжують брати безпосередню участь у подіях на передовій (ЗСУ, Національна гвардія, СБУ, Нацполіція, Прикордонна служба), а також Міністерство молоді та спорту, Мінздоров'я, Мінсоцполітики, об'єднані в одну робочу групу під керівництвом віце-прем'єра Іванни Климпуш-Цинцадзе. 

На жаль, у нас не вийшло співпраці з Паралімпійським комітетом, на яку ми покладали багато надій. Адже це — єдина організація, що має досвід забезпечення якісних тренувань для спортсменів із травмами. Але там нам відповіли: "Ми можемо вас консультувати, проте наші тренери і тренувальні бази зараз зайняті — готуємося до Дефлімпійських ігор у Туреччині". Я їх розумію, мабуть це так і є. Але нашим підопічним допомога паралімпійців дуже знадобилася б".

Підготовка до Ігор незламних іде повним ходом, однак є проблеми, яких не вирішити на самому ентузіазмі. Це фінансування. Оскільки проект Invictus Games виник несподівано, гроші на нього у бюджети міністерств закладені не були. Наразі допомога проекту надається на рівні послуг — тренери, приміщення, обслуговування. Але є прямі витрати, на які потрібні кошти (наприклад, купівля форми). Тому, поки в уряді шукають можливість виділити гроші, волонтери шукають спонсорів. І вони вже відгукуються. Хоча, звісно, спонсорів багато не буває. 

За умовами змагань, до команди ввійдуть
15 учасників і 30 осіб групи підтримки (це друзі й родичі членів команди). Їхнє перебування в Торонто оплачує приймаюча сторона.

На іграх військові різних країн можуть змагатися у 12 видах спорту. Українці візьмуть участь у шести: легка атлетика, стрільба з лука, плавання, пауерліфтинг, велоспорт і веслування на тренажерах. 

До участі у змаганнях зголосилися 208 воїнів із 21 регіону. З них близько 90% — учасники АТО, решта були поранені під час миротворчих операцій. 

У Канаді українських спортсменів чекають у вересні. Поки що в Києві, Львові та Одесі відбулися тестування бажаючих: кожен спробував свої сили в різних видах спорту, побачив свої результати і визначився з планами на майбутнє. У квітні відбудуться національні змагання, потім — тренувальні збори та формування команди. 

Цікаво, що за результатами Всеукраїнських змагань буде складено відразу два рейтинги спортсменів: класичний, залежно від продемонстрованих результатів, і рейтинг прогресу (наскільки поліпшився результат спортсмена, порівняно з показаним на тестуванні). І це дуже важливо. Адже не всі учасники ігор раніше займалися спортом, у них різна фізична форма. Проте якщо в людини є величезна сила духу та бажання перемогти, якщо вона наполегливо тренується й поліпшує свій результат (хай навіть не найкращий на тлі інших), такий спортсмен заслуговує нагороди, і в рейтингу прогресу він стане переможцем. Тим більше що ці змагання — не просто спорт, а й можливість реабілітації поранених.

Мені вдалося побувати на тестуванні наших воїнів-спортсменів у Києві, на стадіоні ЦСК ЗСУ. Це було додаткове, друге тестування, організоване на прохання тих, хто не знав, не встиг або не зміг приїхати першого разу. 

На тестування прибули 18 учасників: хтось — в інвалідному візку, хтось кульгає, хтось бадьорим кроком іде в спортзал, не звертаючи уваги на телекамери та журналістів. Впадає в око групка волонтерів в однакових яскравих футболках. У кожного в руках табличка з назвою виду спорту: "легка атлетика", "плавання", "стрільба з лука". Вони супроводжуватимуть спортсменів по різних спортивних майданчиках, допомагатимуть зорієнтуватися в корпусах і залах стадіону та й просто підтримуватимуть.

Я підійшла до них познайомитися. Виявилося, молодь — студенти Української академії лідерства. Ілона й Максим тут уже вдруге. А Настя поки що новачок. На запитання: "Чому ви тут?", — молоді люди відповіли по-різному. 

"Коли бачиш військового на протезах або у візку, це піднімає насамперед твою силу духу. Вони не зламалися й продовжують боротися, хоч у них немає руки чи ноги", — пояснює Ілона. 

"Мені цікаво спілкуватися з військовими, — каже Максим. — Я ще не знаю точно, але, може, стану військовим". 

Настя довго мовчить, ніби підбираючи слова: "Мені важливо дізнатися, як вони самі до цього ставляться".

На спортивних майданчиках, де тестують спортсменів, ніби все як на звичайних змаганнях: фішки на підлозі, стіл для суддів і тренерів, кулер із водою. Але є дрібні деталі, від яких щемить серце. Наприклад, два ціпки, складені прямо на старті. Їх залишив один із учасників забігу. Він приїхав до Києва з Хмельницького, щоб узяти участь у тестуванні. Я звернула увагу на цього немолодого чоловіка ще під час реєстрації — він дуже кульгав. Дійшов на ціпках до місця старту, а потім відклав їх і побіг. Фінішував цей учасник ігор не першим, але ми, журналісти, вболівали за нього так, як ніколи не вболівали б за жодного чемпіона. "Руслан, учасник Революції Гідності, патріот своєї країни", — відрекомендувався він журналістам після забігу, витираючи піт із обличчя. 

До місця старту підійшов лікар. Він чергує на нашому майданчику і хоче знати, чи прийшов уже учасник ігор, котрий, як його попереджали, може знепритомніти під час забігу. "Ні, — сказали йому волонтери. — Ще чекаємо. Він саме зараз стріляє з лука в іншому залі". Виявляється, лікарі дозволили мужньому воїну змагатися тільки в легкій атлетиці та стрільбі. Та й то тому, що дуже вже він наполягав. "Я можу знепритомніти під час забігу, але не знімайте мене з дистанції, я вас не підведу!" — просив хлопець організаторів. 

Він прийшов за десять хвилин до кінця змагань, коли всі вже скінчили забіг. Зовсім не схожий на військовослужбовця, з дредами. "Ні, це точно не військовий, це імітація! Де ти бачив військових із такою зачіскою?" — шепочуться осторонь два молодих солдатики-строковики. Тут, на стадіоні ЦСК ЗСУ, вони несуть якусь свою службу (вносять/виносять столи, ще щось), а у вільні хвилини зацікавлено спостерігають за учасниками ігор. А ось їхнє місцеве начальство нервує: "Що?! Чекаємо ще одного учасника? То скажіть йому, щоб швидше йшов! Ну, скоро вже все скінчиться?" Солдатики отримують команду все виносити — столи, мати, воду. "Та в нас же ще є час, ще цілих 10 хвилин. Ми ж домовлялися", — каже хтось із волонтерів. Але де там, — в іншій частині залу вже розминаються і скачуть галопом красиві, сповнені сил футболісти, у них скоро почнеться тренування. 

Хлопець із дредами, не звертаючи ні на кого уваги, трохи розминається, а потім біжить. І навіть не один раз, а двічі — від третьої спроби відмовляється, на велике полегшення лікаря. Та ось зал спорожнів, а хлопець із дредами не поспішає йти додому. Спочатку шукав попити (із залу ж уже винесли кулер). Потім дуже хотів курити і запитував у всіх: "Дай закурити, а, брат? Мої речі в роздягальні в іншому корпусі". 

123
Андрій Ганічев

Ми познайомилися. Андрій Ганічев, позивний Дред. "Я штурмовик у роті розвідки боєм. Після Майдану добровільно пішов у військкомат. Не зразу, але служити мене взяли. Демобілізувався після травми, отриманої під Дебальцевим. Мабуть, ви чули про бій поблизу села Рідкодуб? Це село було в котлі, й там були наші. Моя штурмова група отримала наказ розірвати кільце, в яке потрапили українські військовослужбовці. Наказ для нас складався з двох частин: вивести наших хлопців із Рідкодуба й довести до Дебальцевого або підвезти їм боєприпаси, щоб вони продовжували утримувати точку. Але хлопці на той момент уже тиждень чи навіть більше були в оточенні, і тому, звісно, вибрали вихід із котла. Розірвавши кільце, ми вивели їх. Звісно, не всіх — був дуже великий бій, і багато людей загинуло". На цих словах Андрій переривається і йде шукати чергову, вже невідомо яку за ліком, сигарету. "Курити хочеться. Вибач, братику", — каже перехожому.

"На допомогу нам прислали дуже молодих, зелених солдатів, — продовжує він, прикуривши нову сигарету від викуреної. — У критому автомобілі ЗіЛ їх привезли. Це був перший у їхньому житті бій. Вони під'їхали з іншого боку Рідкодуба, там саме в сепаратистів був укріплений район. Ці молоді необстріляні солдати приїхали в машині, накритій тентом. У них не було можливості роззиратися довкола, і вони не розуміли небезпеки. І прямо в цю машину, ще перш ніж вони встигли висадитися, прилетіли снаряди. Хтось встиг вистрибнути й разом із нами продовжував потім бій (декого з них я пізніше бачив в Артемівському шпиталі), але багато їх так там і залишилося. 

Взимку 2015 р. ми з волонтерами і з участю деяких наших офіцерів намагалися вивезти тіла наших воїнів. Частинами віддавали нам наших хлопців — то руку, то ногу. На той час Рідкодуб тримали російські офіцери, й окремі з них, досвідчені військові, підкоряючись негласному військовому закону, віддавали нам частини тіл наших солдатів всупереч внутрішнім командам. Льошу Буслаєва вивозили більш як півроку. Тіло було обгоріле, тільки одну кінцівку нам віддали. Лише за результатом ДНК-аналізу ми дізналися, що це наш Льошка. У цьому бою я отримав контузію і бароудар. Що таке бароудар? Це коли поруч вибухає снаряд, вибухова хвиля проходить крізь тіло, і від цього страждають внутрішні органи, головний мозок. За цей бій я одержав орден "За мужність". Після повернення додому був нагороджений президентом України. Потім став їздити з волонтерами на "нулі" — на саму передову. Ми возили туди все необхідне".

Про Ігри незламних Андрій дізнався у громадській організації ветеранів "СУВІАТО" ("Спілка ветеранів, інвалідів АТО та учасників бойових дій"). Вирішив, що це шанс для нього, ще один патрон у "ріжку його можливостей", що цей ріжок ще не спорожнів. "Дуже тішить ось така ініціатива волонтерів, підхоплена владою, яка дає зрозуміти солдатам, що вони ще потрібні своїй країні, що вони ще можуть виконати свій обов'язок, можуть підняти прапор України де-небудь на іноземному стадіоні, завоювавши перемогу для своєї країни. Адже це дуже важливо — відчувати свою затребуваність. Часто в нас, інвалідів війни, складається враження, що ти нікому не потрібен, ти — як відпрацьований матеріал", — каже Андрій.

Андрій пішов, а мені піти було важко. Його розповідь ніби пронизала мене бароударом. Тим часом мимо проходив якийсь чин у цивільному: "Ну що там інваліди, закінчили вже?" — кинув на ходу, звертаючись до працівників стадіону, які мирно курили на сонечку. Ті мовчки кивнули. 

Після завершення всіх тестувань учасники ігор підходили до столу реєстрації — коротко розповідали про себе і здавали аркуші зі своїми результатами. Тут я познайомилася ще з одним воїном-спортсменом, Олександром Сосовським. Виявилося, він випускник Інституту міжнародних відносин університету ім. Шевченка. 

"Як я потрапив в АТО? Коли на війні загинув перший мій знайомий, мене накрило емоціями. Я зателефонував у військкомат, сказав, що я офіцер запасу (у нас в університеті була військова кафедра), і попросився служити. Мені відповіли, що офіцери поки що не потрібні. Я телефонував ще раз, потім поїхав на Волинь, у свій військкомат. Там мене й призвали. Я служив заступником командира роти по роботі з особовим складом. Знаєте, це як колись політруки були. Приїхав я в частину, побув два дні, і мене відразу направили в околиці Донецька. Саме там були гарячі точки. Я був другою людиною після комроти. Місяць майже не спав — думав, як зробити так, щоб ця різномаста аудиторія (наймолодшому бійцю в нас було 18, найстаршому — 63) повірила в мене. І я зрозумів, що це можливо тільки тоді, коли ти йдеш на завдання поруч із ними, а не відсиджуєшся десь осторонь та куриш. І, в принципі, у мене все вийшло, все було добре. Одного разу ми з командиром поїхали на рекогносцировку — розвідку нових територій у сірій зоні. І підірвалися на протитанковій міні. Командиру дуже не пощастило, його сильно покромсало, а в мене була контузія, черепно-мозкова травма й невеликі осколочки. Мені пощастило в тому сенсі, що я з руками і з ногами. Бо в мене багато знайомих, які, на жаль, без кінцівок. Їм важче вливатися в життя. Ти заходиш до них у госпіталь, ніби все нормально, людина всміхається, а по очах видно, що їй хочеться повіситися. І сьогоднішні ігри — добрий приклад того, що життя триває. Звісно, втрачена на війні нога не відросте, але коли людина бачить, що не тільки їй важко, але інші щось роблять, не здаються, — це важливо. Ну, а потрапити в збірну і побачити Канаду — це ж взагалі чудово! 

Про змагання я дізнався із соцмереж — мій співробітник перепостив повідомлення про відбір. Мені здається, що людей могло б бути ще більше, просто, може, не всі чули. Я думаю, що не в усіх була матеріальна можливість приїхати (адже відбір ведеться тільки в трьох містах). Треба десь жити, купити квитки туди й назад. Це, може, якась тисяча гривень, але не кожен має можливість знайти роботу після АТО. На жаль, це правда. Не всіх беруть. Недавно я спілкувався з товаришем, він досить кваліфікований у своїй професії. Але коли він написав у резюме, що служив в АТО, то думав, що це буде плюсом, а виявилося — мінусом. Не кожен роботодавець погодиться взяти такого працівника. Деякі думають, що він якийсь неврівноважений. Мого товариша на роботу не взяли. У нього є якісь інсайди в тій фірмі, і він знає, що це — через АТО. 

Але є, звісно, компанії, які підтримують воїнів АТО. А взагалі, я зараз навчився нічого ні від кого не чекати, і мені дуже добре. Коли підтримка від когось є — це дуже круто, та якщо її немає — теж нічого. Дружина не хотіла, щоб я йшов на ці змагання, переживала, щоб мене болі не турбували. Але фізичний біль відступає на другий план, коли ти не знаєш, що в тебе тут робиться (показує на голову.О.О.).А що стосується болю — голова в мене болить постійно, то сильніше, то слабше, але завжди. Спочатку було важко, проте місяців через два я до цього звик. Інакше починаєш до цього ставитися".

Тестування завершені, тепер учасники ігор роз'їжджаються по домівках і розпочинають тренування. Тільки від них залежатиме результат і, отже, можливість потрапити в збірну. Але насправді не це головне у проекті Invictus Games.

123
Оксана Горбач

"Мета цього проекту — не тільки послати в Канаду 15 людей і пограти в ці ігри. Ми зараз піднімаємо досить важливе питання спортивної реабілітації військовослужбовців і ветеранів, поранених під час виконання службових обов'язків, — каже Оксана Горбач. — І тому для нас важливо постаратися організувати реформу спортивної реабілітації людей, що повернулися в суспільство з війни і потребують не тільки фізичної, а й психологічної реабілітації. Спорт — один із інструментів, які дозволяють це зробити. "СтратКомУА" працюватиме над тим, щоб цей проект перетворився на державну програму психологічної й соціальної реабілітації. Тут я хотіла б підкреслити дві речі. Перша — самотужки громадський сектор із цим не впорається, потрібна допомога держави, а ми можемо ініціювати й підтримувати. І друга — ми багато що можемо. Якщо кожен думатиме "від мене нічого не залежить" — нічого в нас не зміниться".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94