Крапка над "і"

Валентин Ткач 28 березня 2014, 17:45
фото

Читайте також

"Великі країни" вказують, що "без мене ви не зможете нічого", а "Величні країни" пропонують, що "зі мною ви зможете все!", — так казав вуйко Дезьо.

Спробуємо сформувати певне резюме щодо status quo.

До Майдану втраченою була вся Україна. Нинішній Крим — це очевидний вияв того прихованого стану, в якому перебувала вся територія.

Тепер ми нічого не втрачаємо — ми відвойовуємо Україну. Відвоюємо і Крим. Комусь можуть не подобатися дії уряду. Все залежить від уявлення про внутрішній та зовнішній стан, у якому йому доводиться працювати. Країна була зруйнована й системно підготовлена до того, що відбувається лише в Криму, з відгалуженнями на сході та півдні. Уряду довелось "із коліс", ситуативно долати системно закладену окупацію. Вирішальними для України стали чинники зовнішньої допомоги. Вони завжди обов'язково обтяжені певними умовами. Захід насамперед хоче уникнути кровопролиття та гуманітарної катастрофи в центрі Європи. Додаймо й геополітичні фактори. Росія порушила цивілізаційний принцип — "угоди потрібно виконувати". У тому числі й щодо без'ядерного статусу. Це руйнує всю міжнародну політичну, а вслід за нею — й економічну систему побудови та існування цивілізації. Внаслідок цього світ розпадається на соціал-дарвіністські кластери, що ворогуватимуть між собою та всередині себе. Усвідомлення цієї загрози у світі вже є. І цього ніхто не допустить. Деякі дії уряду можуть видаватись незрозумілими. Але вони вимушені й дають результат. І він має оптимістичну перспективу.

Є поняття "контртерористична операція". Закінчивши яку, оцінюють успішність її проведення. Починають рахувати кількість врятованих, загиблих, наслідки і т.д. В Ізраїлі є цікава методика, за якою на момент початку операції всі заручники вважаються "умовно загиблими". Ми на момент Майдану мали "умовно втрачену країну". Але лише умовно, бо не було б Майдану — і він би не переміг!

Геополітична помилка Кремля, з погляду історичного символізму, полягає в тому, що він вважає: перехід до політики холодної війни автоматично поверне Росію у лаву світових гравців, як це було в період СРСР. Та час уже не той. Росія не має щирих союзників навіть у Митному союзі. Все це перетворить Росію не у світового гравця, а в "близьке зарубіжжя" Китаю.

Якщо історичний символізм спробувати інтерпретувати метафорично, то можна побудувати лінгвістичну версію причин сучасного стану.

Всі проблеми сучасної Росії пов'язані з реформою російської орфографії 1918 р. В ній, серед іншого, було скасовано букву "і" (і десятеричне). Ось відтоді росіяни ніяк не можуть "розставити крапки над "і". А це — річ фундаментальна, яка фіксує завершення роботи. У давнину писарі, що переписували тексти, впродовж роботи не відволікалися на значки. Крапки над "і" розставляли по завершенні роботи, яке ці значки собою і знаменували.

Практична неможливість після реформи 1918 р. здійснити зазначену сакральну функцію прирекла Росію на постійне перебування у стані незавершеності, який і досі індукує неможливість формування стаціонарної бази порівняння, а відтак — відповідального досвіду і, як наслідок, обґрунтованого планування.

Саме тому вона здатна лише до зовнішнього розширення, але не до внутрішнього зростання.

Такий ось наслідок лінгвістичної неповноти, який виявив неповноту сакральну.

Якщо від метафор перейти до історичних фактів або до генезису, до якого люблять апелювати Чуркін та Лавров, то слід пригадати, що писав свого часу шеф жандармів і начальник політичної поліції при Миколі І граф Олександр Христофорович Бенкендорф: "Прошедшее России было удивительно, ее настоящее более чем великолепно, что же касается ее будущего, то оно выше всего, что может представить себе самое смелое воображение; вот, мой друг, точка зрения, с которой русская история должна быть рассматриваема и писана". 

Найцікавіше те, що росіянам це вдалося. Ось лише постає запитання: "Чому ж цю країну вже кілька століть колотить як прокляту?" Може, тому, що вони і живуть не за історією, такою, як вона є, а за такою, яка кимсь пишеться?

Маніпуляція — це завжди паскудство, бо вона — лише вказівка, що нав'язує попит, а не вибір. 

Пропаганда — апофеоз паскудства. Вона вже не формує, а задовольняє нав'язаний попит.

Війна — це безсилля пропаганди задовольняти страхіття, породжені маніпуляціями.

Сучасна Росія — це метастази неотократичного способу організації цивілізації. Запобіжником від такого тренду міг би стати моральний закон. Але в нинішній цивілізації, а точніше — в її витоках — суспільстві споживання, віра була пригноблена доцільністю. І в найпотворнішому вигляді це проявилося саме в країні, в якій віра знищувалась упродовж кількох поколінь.

У Франції кажуть: "Завжди можна знайти хороше виправдання для поганих інстинктів". Відповідальна політика в тому й полягає, щоб не давати проявлятися цим інстинктам. Тоді не доведеться міряти близькість "Криму до Росії" близькістю "Фолклендів до Великобританії". Бо є ще й Кенігсберг.

Якщо повернутися до світових аспектів сучасної кризи, то слід зазначити, що у "найделікатнішому" становищі опинилася Німеччина. Країна, котра зробила чи не найбільший внесок у створення ядерної зброї, такої зброї не має! Вона тепер у "ядерному клубі" як "бідна вдова". Бо виконує договори у світі, в якому Росія пріоритетом встановлює вже не міжнародне право, а факт володіння ядерною зброєю.

Схожі почуття переживає й Японія. Та й самих членів "ядерного клубу" не тішить перспектива нестримного розширення цього клубу, а ще більше — неконтрольована хвиля спокуси в решти країн стати здобувачем такої зброї.

Зазначені приклади ілюструють мотиви глибини рішучості світових країн. Таку ж рішучість мусимо проявити і ми в Україні, але стосується вона не так Росії, як внутрішніх перетворень. Зараз перемога над Росією здобувається Україною перетвореннями в собі.

Повернімося до наших перспектив щодо протистояння в Криму. В України вони є, а в Росії — немає.

Це так, тому що в України "мирні активи", які можуть розвиватись і з часом будуть примножуватись. А в Росії в Криму — "деструктивні конфронтаційні активи", які з часом, особливо під наглядом міжнародних спостерігачів, катастрофічно зникатимуть.

Відтак, перед Україною стоять фундаментальні завдання.

Визначимо політику в найширшому розумінні так: "Це стан власності в країні і прав щодо неї (капіталізація). Це стан діалогу між людиною (домогосподарством) та бізнесом, суспільством і державою".

У діалозі з бізнесом людина встановлює взаємні права, які стають частиною корпоративної культури. Із суспільством людина домовляється про солідарні дії. В діалозі з державою людина легалізує себе.

Ось чим повинна опікуватися нова влада. Ось щодо чого мають будуватися програми і плани нової опозиції.

При цьому надзвичайно важливо зрозуміти механізм утворення тоталітарної конструкції, через яку ми пройшли. Щоб уникнути повторення. Персоналії тут відіграють вторинну роль і визначають лише одіозність її наповнення. Сама ж тоталітарна система є наслідком сукупності допущених помилок, найчастіше цілком несвідомих і навіть у чомусь виправданих ситуативною доцільністю. Отриману нами за роки незалежності Україну я б назвав країною ситуативної доцільності.

Головна небезпека полягає в тому, що цей процес може відбуватися самоузгоджено, якщо пустити його на самоплив.

Держава (влада) починає зарегульовувати (нищити) ринок. Маніпулює суспільним представництвом. Знищує або брутально ангажує соціальний капітал і переговорну силу суспільства (якщо такі були). 

Людина (домогосподарство) не можуть апелювати ні до ринку, ні до суспільства. В усіх секторах людина виявляється оточеною державою.

Це і є тоталітарна конструкція. Її залишається лише "наповнити": над-ідеєю, ворогом, загрозою… У найпримітивнішому випадку така конструкція заповнюється вульгарним грабунком (приклад — диктатор Сулла), в найнебезпечнішому — перетворюється на тиранію, коли смисли тоталітарної конструкції формують параноїдальні збочення диктатора (тиран Калігула). На жаль, Україна в цей список може додати і власних персонажів.

Найпарадоксальніше те, що в таких конструкціях не знайти вигодонабувача, у прагматичному сенсі, бо в країні немає капіталізму. До речі, імператор Сулла після того, як знищив конкурентів, упровадив закони, які б унеможливили повторення його зухвалих дій, і повернув владу сенатові. Однак усі наступні імператори-диктатори не виконували закони, а повторювали шлях Сулли.

Тому потрібно берегти ринок та розвивати суспільство. І жодних маніпуляцій!

Ось чому головний мотив євроінтеграції — нормативно-інституційна база, що забезпечить ринок новою корпоративною культурою (якої нині немає) і сформує правила (умови) життєдіяльності суспільства.

Україна перебуває в ситуації, коли умовою її виживання стає зовнішній чинник. Світова спільнота усвідомила свою відповідальність за долю України, бо вона нерозривно пов'язана вже з долею ефективного функціонування міжнародної системи безпеки. США, ЄС, інші країни світу готові надати Україні політичну, економічну, військово-технічну допомогу. 

Ці обставини формують перед політичним класом країни відповідні завдання.

Якщо робити системну оцінку, то після Майдану в нас відбулася заміна тоталітарно-олігархічної держави на олігархічну. Коли ми говоримо про фінансову допомогу світу, то мусимо розуміти особливість грошей, які надійдуть в Україну, — вони не сприймають олігархії як форми організації держави. І це не чиясь персональна чи колективна вимога, — така особливість цих грошей, а вони для країни критичні!

Новій владі і новому президенту слід на це зважати. А для людей це має стати критерієм вибору нової влади і президента. Не "кісельовщина" в національній обгортці мусить стати основою рішення виборця, а чітке уявлення умов нового життя.

Для становлення України як нової країни потрібно виконати багато вимог.

Але одна з них — фундаментальна: бізнес повинен перестати (заборонити йому) сприймати владу як конкурентну перевагу, бо це витоки олігархії. Такою і є справжня люстрація системи, а не люстрація, яка передбачає заміну "старих облич" "новими" під наглядом усе тих самих ляльководів.

Продуктивну систему державного устрою можна уявити у вигляді своєрідної діаграми. В центрі міститься влада. Вона оточена кільцем суспільства, а бізнес перебуває за кільцем. Суспільство і його інститути, ЗМІ, відтак, мають два головних завдання: вони утримують владу у демократичних смислах, з одного боку, а з іншого — утримують бізнес від спокус "піти у владу".

Забезпечення формування і діяльності такої конструкції повинен узяти на себе бізнес. Капіталісти мають зрозуміти, що утримання суспільства — їхній найрентабельніший бізнес-проект. По-перше, вони отримують суспільство як союзника у діалозі з владою. По-друге, припиняють між собою страшенно затратні війни за "похід у владу", які вже становлять загрозу суверенітетові країни. По-третє, вкладені капіталістами в суспільство кошти перетворюються у відтворювану ренту: освіту, здоров'я, фах, екологію тощо, а вона сприятиме розвитку їхнього ж бізнесу. І, нарешті: саме таке позиціювання перетворює олігархів на діловий істеблішмент.

Звідси стають очевидними найнагальніші завдання політичного класу, і саме на них повинен наполягати Майдан: створення реальних механізмів звітності влади, контролю над нею та її відповідальності. Також має бути вирішене питання законодавчого узгодження неперсоніфікованого утримання бізнесом інститутів громадянського суспільства, наповнення фондів суспільства рентними надходженнями. Меценат має стати меценатом, а не платником суспільного податку в бюджет.

Без вирішення зазначених політичних питань роль Майдану, дії бізнесу та перспективи людей залишаться куцими.

Всі ми знаємо про необхідність утилізації й переробки пластикового посуду. Ми можемо скласти чудовий проект, отримати бюджет, найняти волонтерів, випустити листівки, зняти креативні кліпи, збирати тематичні майдани і т.д. Але доки біля контейнеру з побутовим сміттям не з'явиться контейнер для пластикового посуду, не буде організовано його вивезення та переробку, ми матимемо карнавал, який не вирішуватиме жодних проблем.

Добре відомо, що є "влада авторитету" і є "влада сили". Отож: капіталізм і капітали тримаються при "владі авторитету" — авторитету законів, правил і норм. "Влада сили" їх нищить. Мабуть, тому основоположник Реформації у Швейцарії (країні, яку нині часто вважають взірцем) Ульріх Цвінглі зазначав: "Покірність тирану є гріх".

Ми мусимо пам'ятати уроки нашої найближчої трагічної історії й не допускати їх повторення.

У сучасних умовах надзвичайно велике значення починає відігравати моральний закон.

Життя людства — це пророцтво в дії, величний перформанс Величного Задуму. Ми ж отримуємо вигадану мізансцену з призначеними дійовими особами без сюжету. В таких умовах моральний виродок може створити спотворений інформаційний світ, у якому затребувані моральні виродки.

Щоб знищити його, потрібно змінити інформаційний світ, повернути його до реального. Власне, наш Майдан — і є спроба змінити збочений світ. Майдан є першою соціогуманітарною революцією постдемократії. Вона відзначається особливостями: при формальному збереженні демократичних процедур, результат їх застосування не має нічого спільного з очікуваннями людей. Цей фокус досягається таким чином. Шляхом маніпуляцій суспільству нав'язується чуже йому соціальне замовлення. Суспільне представництво штучно формується під вирішення вигаданих завдань. Як результат ми отримуємо порожнє політичне життя: створення та перерозподіл власності відбувається поза ним, а діалог, який виникає в країні, позбавлений соціальної субстанції. Що стає передумовами і спокусами до описаних вище рольових ігор.

Майдан — спротив маніпуляціям і рольовим іграм із людством. На Майдані люди різних регіонів, статків, статусів, національностей, ментальності та традицій продемонстрували, як разом долати нові виклики цивілізаційних загроз і в просторі Довіри знаходити те, що єднає в різномаїтті.

Майдан консолідовано виступив за право кожного бути унікальним у цьому світі й реалізовувати свою унікальність, а не бути маріонеткою у чиїйсь збоченій грі.

Можна стверджувати, що Україна та Росія визначились зі своїми цивілізаційними трендами. Якщо повернутися до зазначеної в тексті лінгвістичної метафори, то справедливим є твердження: "Україна поставила свою крапку над "і", тож починає вже нову, свою Історію. На неї чекає внутрішнє зростання, новий зміст, а не розхристаний текст, як марення збоченої фантомними імперськими болями свідомості.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • krav46 30 марта, 05:54 Очень здравая статья, если выбраться из символических дебрей автора и пропустить мимо ушей обязательные мантры о России. Да только за 20 лет самостійності уже было много здравых статей, призывающих власть добровольно измениться. И где результат? Все двадцать лет генеральной идеей государства было гордиться, а автор выдвигает идею поумнеть. Да ведь для этого надо работать, а кто захочет работать, если проще искать виноватых среди соседей. Вот автор и надеется, что Майдан проконтролирует власть. Да только власть, возникшая благодаря Майдану, уже слила его в унитаз за ненадобностью и продолжает 20-летний перманентный бег по граблям. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Киев 20 °C
Курс валют
USD 25.14
EUR 28.07