"Не вистачає тебе, папуль..."

Оксана Онищенко 21 серпня 2015, 00:00
мальчик

Читайте також

 

 

День був незвичайний. На київському вокзалі зустрічали дітей героїв, що поверталися з відпочинку в Польщі. У когось із них тато загинув в АТО, у когось — воює. Знайомі волонтери запропонували: "Хочеш, підемо з нами? Дітям буде приємно, якщо їх зустрічатиме великий гурт". 

Зранку нас організувала волонтер групи "Діти Героїв України" Таня Тарасевич — прямо на пероні залізничного вокзалу роздала веселі жовті повітряні кульки. Схвильована компанія заходилася їх надувати. Мами віртуозно дули і при цьому примудрялися розмовляти по телефону: "Синочку, ви вже в Києві? Якби ти знав, як же ми усіх вас чекаємо". Мама говорить і витирає сльози. Вона вдова. На відпочинок до Польщі відправила своїх близнюків. Можу тільки уявити, як їй усе це переживати, — і радісно, і болісно (бо ж відірвала від серця, відпустила в чужі краї найдорожче). Я знаю, що серед мам багато вдів. Мені хочеться сказати їм щось тепле, якісь слова підтримки, вдячності та слова застряють у горлі. 

Ось нарешті наш потяг. Щосили махаємо кульками назустріч вагонам. Виглядаємо — де тут наші? Мов квасолька зі стручка, наша дітвора висипається зі свого вагона. Услід витягають речі. В декого навіть немає валіз — пакети "Ашан", зав'язані вузликом за сільською звичкою торбинки, сумки.

Першим вибігає з вагона хлопчина років десяти. На пероні він побачив батька. Вткнувся носом у широкі груди, по щоках — сльози. "Що? Що?" — лагідно питає чоловік. Батько повернувся з АТО перед самою поїздкою до табору. Малий не встиг насолодитися і повірити у своє щастя. Дитячі кулачки міцно стиснулися на широких батькових грудях — ніби хлопчина боявся, що тато кудись зникне. До них підійшла мама з маленькою сестричкою на руках. Обнялися міцно усі вчотирьох. Ось так і стояли посеред гамору, заплющивши очі. 

Обійми, радість, сльози. Мами розхапали своїх ріднесеньких. Підтягнулися молодші братики-сестрички. Спинаються навшпиньки, щоб дотягнутися якнайвище і обняти.

Помічаю в натовпі серйозного хлопця. Тягне важкезну сумку, повітряну кульку і кількалітрову баклажку води. "Давай допоможу?" — "Ні", — вперто хитає головою. Навіть кульку не дав потримати — все сам. 14-річний мужичок. Серйозний. А всміхається дуже щиро й по-дитячому. Трохи схожий на горобчика. Дізналася, що його батько — з Небесної Сотні. Хлопець живе у Краматорську з бабусею. Ввечері волонтери посадять його у потяг.

Серед діток багато братиків і сестричок, старші наглядають за молодшими, тримаються одне за одного. Загинув тато, значить, старший братик — опора. Ось діловито чимчикує з вагона 12-річний Костя. Його ледь видно за великим рюкзаком. За ним дріботить дев'ятирічна сестричка Аліна. "Ну де ти? Я ж казав тобі, завжди тримайся біля мене!" — суворо й по-дорослому сварить брат. 

Їхній тато загинув в Іловайському котлі. Був санінструктором. Виходив саме в тій колоні військовослужбовців, яку підступно розстріляли бойовики в путінському "гуманітарному коридорі". Рік тато вважався зниклим безвісти. Його поховали як невідомого солдата під Дніпропетровськом. І тільки нещодавно, завдяки експертизі ДНК, упізнали. 

Весь цей час про страшну біду, що звалилася на сім'ю, знав тільки Костя. Саме йому, як найстаршому чоловікові в хаті, довелося підтримувати маму. Аліна вважала батька живим. І лише перед самою поїздкою в польський табір дізналася правду.

Коли тато йшов на війну, то обіцяв, що обов'язково повернеться на Новий рік і подарує Аліні ноутбук. Вона чекала. Тому до дівчинки просто не міг не завітати Дід Мороз. Він приніс обіцяний татом подарунок. Казковому дідусеві допомогли волонтери групи "Діти Героїв України". І саме вони відправили дівчинку з братом на відпочинок.

Ось тягне сумку щасливий Олег. Каже, що в таборі було просто супер! Його відвезуть додому волонтери. Вдома Олега чекають мама і трирічний братик Максимко. Хлопців тато — льотчик, заступник командира вертолітної ескадрильї. Рік тому під Слов'янськом ворожими ПЗРК було збито два гвинтокрили Мі-24. Загинуло п'ятеро офіцерів. Серед них і татко Олега й Максимка. 

Максимко, чекаючи тата з польотів, завжди стояв на підвіконні. Крізь шибку дивився на літаки в небі й намагався розгледіти в одному з них батька. Стояв доти, доки тато не повертався додому. Малий і тепер не вірить, що тата немає. Він досі стоїть біля вікна, виглядаючи літаки...

Брати Максим і Ярослав їздили на польські курорти удвох. Дуже дружні, але такі різні. Старший захоплюється фізикою, хімією, дослідами. Молодший — пазлами і старовинними замками й ключами. Але є в них і спільне захоплення — астрономія. До цієї науки їх залучив тато. Він часто розповідав синам про зірки. 

Батько хлопців загинув під час обстрілу опорного пункту під Горлівкою. Посмертно нагороджений орденом "За мужність". 

Ще перед поїздкою до табору волонтери подарували Максимові і Ярославу карти зоряного неба та глобус. Але у братів залишилася мрія — підзорна труба, в яку можна було б спостерігати зорі. Малі навіть не здогадуються, що завдяки волонтерам і небайдужим людям зовсім скоро ця мрія стане реальністю. 

До мами, яка перед прибуттям потяга говорила з сином по телефону, підбігають двоє її близнюків — Данило й Богдан. Засмаглі, веселі. Вони завзяті футболісти, а в польському таборі були справжні футбольні турніри і тренування. Хлопчаки із захопленням про них розповідають. Бідкаються, що програли полякам один матч. Окрім спорту, хлопці захоплюються технікою. Недавно волонтери подарували їм іграшковий дрон з відеокамерою. 

Батько Данила і Богдана — кіборг. Загинув у Донецькому аеропорту в січні, коли легендарна 80-та аеромобільна бригада проривалася в аеропорт, аби забрати поранених.

Декого з дітей не зустрічали батьки. Їх мали доправити додому волонтери. Я запросила до себе двох сестричок із Кіровоградщини — Настусю й Віку: "Поїдете до мене? Відпочинете, пообідаєте, і я посаджу вас на автобус додому". Перезирнулися, подумали й погодились. Дорогою, вже з машини, зателефонували мамі: "Ти не хвилюйся, одна тітонька везе нас до себе додому". 

Весь вільний час ми провели у справах. Спочатку бігцем побігли на автостанцію по квитки, потім до мене додому, тоді знов на автостанцію. У нас було обмаль часу, але ми встигли трохи поговорити "за тарілкою борщу". Говорили про те, як змінилися люди, — ще кілька років тому так не допомагали одне одному. Не було такого гострого відчуття, що ми — разом. І, якщо хочемо жити інакше, не потрібно чекати, коли хтось за нас "зробить зміни". Кожен має робити те, що він може. Для своєї країни. Такі дорослі роздуми. Згадували про табір: "Ви не уявляєте, скільки зробили для нас поляки! Як нас зустрічали! Яку цікаву програму підготували!"

Тато дівчаток загинув. Я не наважилася розпитати про нього, хоча й знаю: на фронті він був водієм. Загинув під час виконання бойового завдання. Тільки один раз зайшла про нього мова. На вокзалі, коли в касі виникло непорозуміння з документами, я зайшла до старшого касира й пояснила ситуацію. До честі працівників автостанції, вони дуже тепло поставилися до дітей, і всі непорозуміння хутко вирішилися. Старша дівчинка, Настуся, серйозно подивилася на мене: "Що ви їм сказали?". Я відповіла: "Що твій тато — герой". 

Вдома їх чекають мама, молодша сестричка-другокласниця і дев'ятимісячний братик. Скучили. Посадила в автобус, поговорила з водієм, — дівчата хоч і дорослі (Настуся закінчує профтехучилище), а допомога й нагляд не завадять. "Ну про що ви кажете! Що ми — не люди?" — навіть трохи ображається на мене водій.

Як і домовлялися, добравшись додому, дівчата відзвітували — все гаразд, доїхали. Ми контактуємо в соцмережах. Я звернула увагу — на сторінках багатьох дітей є фотографії загиблих батьків. А підписи під ними ятрять серце: "Не вистачає тебе, папуль...", "Найкращі батьки!! Папуля я тебе дуже люблю, ти завжди зі мною. Тебе не вистачає...".

"Папуля я тебя очень люблю....и буду помнить. Ты навсегда останишся в моем сердце... мой любимый папуля..", "Мiй Тато нiколи не помре. Вiн завжди зі мною"…

І батьки, і волонтери із вдячністю згадували польський Воєводський фонд охорони навколишнього середовища. Саме він організував відпочинок наших дітей. Виявилося, що цей фонд — державна структура при польському Міністерстві освіти. Ініціював проект поляк українського походження Петро Гаргай. 

Прямо на вокзалі волонтерська група "Діти Героїв України" роздавали дітлахам подарунки — новісінькі шкільні портфелі з усім необхідним начинням. У цих скромних подарунках — любов і турбота багатьох людей. Спонсори та небайдужі люди зібрали гроші. Фірми, що продають приладдя, зробили великі знижки. Волонтери склали списки дітей і укомплектували їх відповідно до віку. 

На пам'ять сфотографувалися всі разом. "Слава Україні!" — вигукнув наш фотограф- волонтер. "Героям слава!" — потужним хором, у якому злилися голоси дорослих і дітей, вигукнула радісна компанія. 

 
Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.91
EUR 29.08