Об'єднання навколо однієї державної мови — категоричний імператив

Юрій Шевчук 11 липня 2014, 00:00
фото

Читайте також

Українське суспільство говорить про реформи. В багатоголоссі нових імперативів промовистою є відсутність програми відродження української мови. Мова була чи не одним із головних об'єктів русифікаторської політики Кремля і його адептів в Україні. Як не парадоксально, Революція гідності не лише не поклала край масовій русифікації, а й породила нові її форми. Під приводом збереження "єдиної країни"/"единой страны" друге дихання отримала українсько-російська двомовність — найбільш руйнівна форма русифікації. Тим часом відродження мови залишається поза програмами головних політичних партій. Це прямий наслідок того, що політичний дискурс в Україні — перелік головних тем української політики — визначається не в Києві, а в Кремлі. Все, на що була досі здатна українська політична і культурна еліта, в основному зводилося не до створення власної державницької програми, а до того, щоб реаґувати на ідеологеми, які транслюються з Кремля. 

Український дискурс у своїй суті був і лишається антиколоніальним, тобто він про те, ким ми НЕ є. Мовляв, ми НЕ фашисти, НЕ русофоби, ми НЕ вбиваємо за російську мову і так далі. Антиколоніальний спосіб мислення добре підсумував батько українського олігархату своїм відомим заголовком "Україна — не Росія". Цей тип менталітету за визначенням є пораженським. Він прирікає Україну на вічні обійми — політичні, культурні, мовні чи ще якісь — із "русскім міром". Він обмежує можливості України до гри за правилами, що пишуться в Москві. Висловлюючись термінологією політичної теорії, він виключає політичну аґентивність українців, їхню здатність бути творцями (суб'єктами) історії, а не, як до цього, — її адресатами (об'єктами). В контексті сьогоднішніх подій антиколоніальний менталітет прирікає українців на оборону, на дивну АТО на сході, на переговори із вбивцями, на марні самопринизливі реверанси перед українофобами, на жалюгідну віру в те, що коли Львів заговорить російською, чорносотенці покохають українську; що коли українці зречуться власної мови на користь суржика чи російської, то Путін дасть їм спокій. Такий спосіб мислення і поведінки не надихає, а паралізує, не мотивує, а позбавляє волі до дії. Головне, що він з порогу унеможливлює реальну незалежність. 

Остання можлива лише за умови парадигматичної зміни дискурсу з антиколоніального (ким ми НЕ є) на постколоніальний (ким саме ми Є). Постколоніальний дискурс можливий, коли сама імперія стає для українців нерелевантною як точка відліку в усьому, що мовиться і робиться в Україні. Тоді Росія, з її гегемоністською ідеологією, культурою, історією та мовою, зникає з самобачення українців. Бо на її місце приходить власна державна програма, національна ідея з власними національно-державними імперативами. Тоді ми говоримо вже про те, що саме значить бути українцями, про спільний історичний досвід українського народу, про багатство його культури тощо. Говоримо, і це теж імператив постколоніального дискурсу, власною українською, а не імперською мовою. Момент переходу з антиколоніального до постколоніального дискурсу стане моментом незворотності у змаганнях за українську незалежність у всіх галузях, — реальну, а не декоративну, якою вона була досі. 

Досі український політикум не виявляв розуміння цих речей. За всіма ознаками, він і тепер його не виявляє. Всі головні політичні сили країни схожі однією спільною рисою — вони не спроможні створити позитивну (постколоніальну) програму державотворення. Ця неспроможність особливо очевидна в культурі. Підкоряючись кремлівському дискурсу, нові/старі очільники держави вкотре виявляють стратегічну неспроможність тим, що підхоплюють імперські фікції про "переслідувану російську", "дискримінованих росіян України", "фашистську" сутність українства як такого і кладуть їх в основу своєї програми тепер уже "європеїзації" України а-ля Путін-Медведчук-Царьов. Як і попередні 20 років, ніхто на Банковій чи Грушевського, здається, не допускає думки про те, що українська може стати потужним чинником консолідації суспільства, а не його поділу. Ні, не шляхом директив і наказів, а створенням програми послідовної її підтримки і фаворизації в усіх без винятку галузях. Це світова практика, від багатонаціональної Росії (це не приклад для наслідування, а нагадування про лицемірство Кремля) і до Франції, Швейцарії чи Фінляндії. В жодному іншому питанні державного будівництва український політикум не піддається з такою рабською покорою окрикам із Кремля, як у мовному.

Пояснювати таке плазування українського політикуму в мовному питанні лише капітуляцією перед Москвою було б спрощенням. Іншою важливою причиною є те, що цей політикум глибоко русифікований не лише лінґвістично, що помітно одразу з того, як говорить окремий його представник, а й культурно, про що сигналізують цивілізаційні вартості, що він їх приймає як свої. Ось деякі з головних ознак культурної русифікації: 1) переконаність у цивілізаційній перевазі російського над українським; 2) сприйняття російської культури як за визначенням світової (якою вона не є), а української — як провінційної, як культури лише вишиванко-писанкової (якою вона теж не є); 3) орієнтація на російську культуру як на основний, а часто виключний канал зв'язку з рештою світу; 4) використання російської культури як замінника світової культури до такої крайньої міри, що російський симулякр американського, французького чи італійського культурного продукту набирає в голові такої людини більшої вартості, ніж сам оригінал. Носій такої русифікованої свідомості не сприйматиме, скажімо, англійських запозичень в українському їх відтворенні, до речі частіше ближчому до оригіналу, наприклад Джуліян Мор (акторка), Брус Вилис (актор), гокей, гит-парад і. т. д., і сліпо віддаватиме перевагу російським варіантам, дарма що дальшим від оригіналу чи навіть тяжко впізнаваним: Джуліан Мур, Брюс Уілліс, хокей, хіт-парад; 5) глибоке засвоєння імперського стереотипу українства як ідентичності за визначенням неповноцінної, провінційної, музейно-етнографічної, вузьколобої, не здатної на модерні самопрояви; 6) незнання і якесь утробне небажання знати українську культуру. Останнє є необхідною умовою культурної русифікації менталітету.

Сподіватися від такого політика кроків, спрямованих на підтримку української культури, смішно і наївно. В голові носіїв такого менталітету українська культура в усіх її проявах (мові, літературі, кінематографі, театрі тощо) є неповною без культури російської. Це й живить намагання компенсувати ці "надщербленість", "неповноту" українства шляхом масивного і всюдисущого сьогодні "спарювання" його з російством. Адепти такої "компенсації" є носіями імперського менталітету вже чи не на рівні інстинкту. Він ніяк не менше за корупцію завжди заважав, заважає і заважатиме українцям стати справді вільною європейською нацією. Цей менталітет першим впадає в очі щоразу, коли українця зіставляють із поляком, французом, німцем чи іншим європейцем.

"Спарювання" цікаво виявляє себе в мовній сфері незалежної України протягом усього періоду її декоративної "незалежності". Кожен, хто пробув в Україні хоч годину, його помітить. Це особливо агресивна форма українсько-російської двомовності чи білінгвізму. В контексті України двомовність виявляється не у традиційному для соціолінгвістики розумінні, коли індивід чи мовна спільнота володіє двома мовними кодами і використовує їх почергово. В нашому випадку йдеться про штучне приєднання української до російської в усіх без винятку формах культурного виробництва: телебаченні, радіо, пресі, кіно, міжнародній мережі, а останніми роками дедалі частіше навіть у книжках. Теле- й радіопрограми лунають без розбору двома мовами так, ніби це одна й та сама мова. Чим не практична реалізація старої, ще царсько-валуєвської ідеологеми про українську як різновид великоросійської мови? 

Як наслідок усі українці виявилися позбавленими права, яке має кожен інший європейський народ, — за бажанням споживати культурний продукт тільки своєю рідною мовою, без постійного й агресивного нав'язування не просто іншої мови, а мови, яка історично панувала за рахунок гноблення та приниження твоєї власної, яка сприймається багатьма як символ національного рабства, як виразник антиукраїнської ідеології і практики. Двомовність найагресивніше нав'язується через телебачення, радіо, світову мережу та кінематограф абсолютно кожному, хто живе чи опиняється в українському культурному просторі. Її неможливо уникнути дорослому, від неї неможливо захистити дитину. Безвідносно до благих чи підступних намірів адептів такої мовної політики, ця двомовність виявляється безпрецедентно дієвим способом русифікації мільйонів. Сьогодні є всі підстави вважати, що українська мова опинилася перед загрозою зникнення в тій формі, в якій вона досі передавалася з покоління в покоління.

Щоб зрозуміти серйозність цієї загрози, варто повернутися трохи в історію. Традиційно асиміляційна політика імперій спиралася на пряме насильство і витіснення мов завойованих народів зі стратегічних царин спілкування. Це набирало форм безкінечних заборон і обмежень, валуєвських циркулярів та емських указів. Порівняно з класичними імперіалістами, русифікатори совєтської доби вдалися до небаченої тоді нової форми асиміляції, особливо масивно застосовуваної до української мови. Намагаючись "наблизити" українську до "велікого і могучего", з 1933 р. почалися втручання в саму систему мови на всіх її рівнях: вимови, написання, граматики, словника, фразеології, побудови речень. Мішенню таких "наближень" ставали насамперед ті питомі риси, що робили українську своєрідною, оригінальною і несхожою на російську. Українська дедалі більше починала звучати як бліда копія російської мови, як анемічна конструкція на милицях, позбавлена самобутності, убогий, знекровлений симулякр. Російський "інтернаціоналіст" дивився на українську як на "мову для корів", "мову для анекдотів", "собачу мову". Не дивно, що цілі покоління в совєтські часи відвернулися від упослідженої рідної мови, заговоривши престижною російською. 

З розвалом російської совєтської імперії ці механізми русифікації не зникли. Вони почасти збереглися, а почасти набрали нових форм. Здавалося б, уже давно немає відкритих заборон на вживання мови, більше того, українську проголошено державною. Незважаючи на це, сьогодні існують цілі галузі життя, в яких українська мова цілком відсутня, наче її там заборонили. Ці царини не "кухонні", а стратегічні, в них фокусуються влада, політика, прийняття рішень, вони дають престиж і силу мові, що їх обслуговує. Але нею виявляється знову не українська, а російська. Йдеться про українські бізнес, промисловість, фінанси, банківську справу, фондову біржу, державну адміністрацію і — так, це не помилка — державну політику. В цих царинах мова або не вживається взагалі (а отже, не розвиває своїх відповідних термінологічних підсистем), або ж вживається суто про людське око. Тут важлива не мова, якою говорять на камеру чи в мікрофон, а мова, що нею говорять з підлеглими чи за зачиненими дверима державного (не приватного) кабінету.

Парадокс це чи ні, але старі механізми прямого насильства з нищівною ефективністю компенсуються новими знаряддями русифікації. Там, де раніше діяли узаконені заборони на мову, сьогодні діють мовчазні, але від того не менш ефективні, корпоративні заборони. Наприклад, із двох кандидатів на вакансію в компанії, банку, інституті чи на фабриці перевагу незмінно віддадуть російськомовному перед україномовним. Таких випадків тисячі. До фактичного витіснення мови з цих стратегічних царин призводить поведінка державних очільників, негативний приклад, який вони подають підлеглим. Чи комфортно користуватися державною мовою бюрократові Міністерства внутрішніх справ України, коли його очільник говорить скрізь і всюди російською? Якою мовою звернеться до міністра Авакова по допомогу україномовний громадянин Х? Питання риторичне. Ці та десятки інших типових ситуацій фактичної дискримінації української на рівні державної політики і далі мають місце. Цього разу вже без Януковича, Табачника чи Пшонки. 

Інша стратегічна галузь спілкування, де української де-факто немає, — друкована преса, радіо і телебачення. Досить подивитися на пропозицію київських, харківських, одеських чи навіть львівських газетних кіосків. Від 90 до 100% газетної продукції в них пропонується російською мовою. Відсутність україномовних друкованих видань, як і іншого типу культурного продукту (теле-, радіопрограм, фільмів, пісень), часто не моргнувши оком пояснюють начебто "непопулярністю" їх у споживача. Цю відверту брехню роками ковтають мільйони українців без особливих протестів. Її не вагаючись повторюють редактори, кінорежисери та інші свідомі чи невинні агенти русифікації, які й далі неподільно визначають мовну політику в Україні. Така відверта дискримінація української в друкованій газетній продукції та електронних медіа має місце в країні, де, за останнім переписом (2001 р.), 67,5 % громадян стверджували, що їхня рідна мова — українська. 

У політичному дискурсі останніх років сама постановка питання про дискримінацію українців за мовною ознакою сприймається як харакірі для політиків, котрі наважуються це робити. Громадську думку, схоже, переконали в тому, що захищати українську можуть лише крайні праві на штиб ВО "Свобода", реакціонери і люди, чия адекватність викликає сумнів. Помірковані політики в питанні про мову давно капітулювали і або його не чіпають, тим самим потураючи русифікації, або ж голосують проти будь-яких заходів на виправлення дискримінаційного стану речей. У цьому полягає стратегічна перемога Путіна, руйнівні плоди якої ми продовжуємо пожинати. Настав час вийти з тіні кремлівської ідеології і поставити на порядок дня мовне питання. Але поставити його по-новому. 

На українську мову слід дивитися в контексті світової практики державотворення:
1) українська мова як консолідуючий чинник державності, невід'ємна ознака ідентичності політичного (а не етнічного) українства; 2) мова, яка об'єднує нас завдяки тому, що кожен із нас вільно і в повному обсязі володіє нею; 3) мова, знання й використання якої ніяк не обмежує суверенного права кожного українця за бажанням і у відповідних ситуаціях користуватися іншою мовою; 4) мова, яка повноцінно і як перша обслуговує всі без винятку царини людського життя в Україні; 5) мова, яка є обов'язковою в державній галузі (політика, парламент, дипломатична служба, Збройні сили, судова і правоохоронна системи, бізнeс, фінанси); 6) мова, яка активно підтримується і поширюється насамперед за рахунок першорядного культурного продукту, носієм якого вона є (література, преса, телебачення, музика, театр, кінематограф); 7) мова, якою легко оволодіти кожному, хто бажає, завдяки мережі високоякісних і безкоштовних курсів для всіх; 8) мова, чистоту, багатство і престиж якої пильнують уся держава, громадянське суспільство і спеціальні інститути (такі, як Академія наук), академічні словники, система освіти і професійної сертифікації.

Кожна з цих позицій взята зі світової демократичної практики держав, які відбулися. Не таємниця, що існування усталеного мовного режиму в демократичній державі також передбачає серйозні недемократичні санкції і дискомфорт для тих, хто не бажає його дотримуватися. Наприклад, людина, котра не знає панівної мови держави, не може розраховувати на успішну кар'єру, хорошу зарплатню та інші блага. Це очевидно у Франції, США, Італії чи Росії. Це має стати нарешті очевидним в Україні. Інакше не буває. Демократія не є хаосом необмежених, зведeних до абсолюту мовних прав. У мовному питанні кожна демократія є суворою ієрархією державних імперативів. На її вершині є одна державна мова, яка інституційно підтримується. Всі інші міноритарні мови виявляються так чи інакше обмеженими. Ці обмеження приймаються як певний компроміс заради єдності і міцності держави. У міру консолідації держави обмеження можуть послаблюватися, хоч і не обов'язково й не завжди. На перших же стадіях державотворення об'єднання навколо однієї державної мови та виключення інших є імперативом для самого виживання держави. В умовах сусідства з експансіоністською Росією таке об'єднання має стати для українців імперативом категоричним.

 

Про автора: Юрій Шевчук, кандидат філології (германістика). Закінчив Київський державний університет (1987 р.). Магістр політичних наук. Викладач української мови у Колумбійському університеті та в літній школі Гарвардського університету. Засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету — єдиного постійного форуму українського кінематографу в Північній Америці. Голова філологічної секції Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (США). Автор підручника для американських університетів "Українська для початківців" (Beginner's Ukrainian). Читає лекції на теми мови, культури тотожності та кінематографу в Гарвардському, Єльському, Стенфордському, Торонтському, Кембриджському, Римському, Міланському, Ґранадському, Неапольському та багатьох інших університетах Північної Америки та Європи. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
17 коментарів
  • Novak 21 июля, 17:53 Біда захисників української мови полягає у тому, що: а) вони дотримуються англійської версії походження мов націй, котру не підтверджують факти; б) захищають мову, переважно, у плоскому життєво-емоційному вимірі, тоді, як для нації, мова має, насамперед, духовне (єнергетичне) значення, вимір котрого вертикальний; в) не враховують досягнення у мовному питанні, наприклад: що мова - місцевий спосіб мислення, що межі країн мовні, що мова, без людей, ніщо, що люди, без мови, ніхто, що мови вмирають, а отже, і народжуються; в) принципово, ігнорують нову українську філософію походження і значення мов для розвитку нації. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • lesya 18 июля, 11:39 Стаття називається НАС ЄДНАЄ МОВА, тож треба це й використовувати. А ні нас роз"єднує мова.
    anatolii 18 июля, 23:00
    Стаття так не називається.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Mariya_Vilinska 16 июля, 19:51 Цілком підтримую автора статті! Чим більше буде таких публікацій - тим активніше патріоти відстоюватимуть своє мовне право. Про це треба говорити.
    lesya 16 июля, 20:42
    А що треба відстоювати ? Те, що вигадали несенітнеці? Ніхто Вашого права й не порушував.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • utasjagav 12 июля, 16:37 lesya, мова та насилля. Ось до чого дійшло у Вас.
    lesya 12 июля, 21:33
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • lesya 12 июля, 00:39 Тогда Ваша статья должна быть только на украинском. Кроме всего прочего, еще смотрю и читаю на английском. Кто тогда я в Вашей терминологии? Вообще, против такого рода статей. Украинский можно привить, но если он служит объектом насилия - он будет ненавистен, и приведет к тому, что сейчас на Востоке. Вы создали объект разделения для нации. Потому что , если бы такие вредоносные рассуждения пресекались, тогда бы спокойно нация общалась. А так получается формула - "роби, що тобі кажуть". Почитайте статью, сейчас выйду и дам Вам ссылку, и что-то вынесите из нее.
    lesya 12 июля, 00:41
    Статья в Зеркале недели "Украинский конфликт глазами психотерапевтов"
    anna_sumy 14 июля, 18:08
    lesya, поддерживаю Ваше мнение
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Киев 23 °C
Курс валют
USD 25.11
EUR 27.99