В'ячеслав Кириленко: "Під час війни культура не може стояти осторонь"

Олег Вергеліс 16 січня 2015, 23:00
Кириленко

Читайте також

  

"Що ж буде з батьківщиною і з нами?" Звісно, багатьох із нас сьогодні це запитання хвилює насамперед. А вже потім — хвилюєшся про окремі галузі життєдіяльності, культурну зокрема. Час від часу все-таки доводиться дивитись "догори" (адже влада завжди "зверху"), оскільки і в культурній галузі не все гаразд: урізається фінансування, згортаються деякі проекти, окремим колективам загрожує скорочення. 

В'ячеслав Кириленко, як відомо, тепер обіймає дві відповідальні посади в уряді: міністр культури та віце-прем'єр з гуманітарних питань. І, до речі, його поява у кріслі міністра культури викликала і напругу, і емоції в блогах… (Причини зрозумілі, вони були пов'язані з суспільними очікуваннями на цій самій посаді голосу Майдану — Євгена Нищука…). 

Тим часом уже в перші тижні нового, 2015 р. новий міністр культури зробив кілька досить резонансних заяв: про пам'ятники, про пенсійний вік, про студентські стипендії. У розлогому інтерв'ю для DT.UA В'ячеслав Кириленко докладно торкнувся і вищезазначених тем, говорили також про проблеми кіногалузі, музеї-заповідники, російські театри в Україні, навіть про цирк… Окремі "перспективні" питання (зокрема про "культурні стратегії-2020") я вирішив залишити на найближче майбутнє: тут би день прожити та ніч протриматись… 

— Пане В'ячеславе, сьогодні в соцмережах серед представників нашого культсоціуму доволі популярна крилата фраза Вінстона Черчилля. Колись його попросили скоротити витрати на культуру на користь армії, а він відповів: "А за що ж ми тоді воюємо?" 

— Наскільки така формула Черчилля характерна — саме тепер — для України? 

— Звісно, Черчилль був мудрою людиною. Мабуть, він та ще Маргарет Тетчер — найвидатніші англійські консерватори. І, до речі, культура — певною мірою також досить консервативна річ. Хоча тут я й можу стати об'єктом критики. Втім, погодьтеся, цінності культури також часто консервативні. 

Тому, безперечно, Черчилль мав рацію. І армію, і культуру треба підтримувати. Ми сьогодні воюємо за свою землю, за свій дух, за свої цінності. А це означає — за свою культуру. 

— Отже, якщо воюємо "за прекрасне", то все таки — яка остаточна бюджетна цифра видатків на культуру у 2015-му (з усіма нюансами можливої корекції цієї цифри)? 

— Знаєте, можливо, у нашій сфері могло би постраждати набагато більше людей, якби справді істотно й болісно скоротили видатки на культуру на нинішній рік… Це було би абсолютно неправильно. "Другорядною" культура у політиці уряду не може і не повинна бути. 

На останньому етапі все-таки вдалося збільшити видатки на культуру. Майже втричі. Маю на увазі, порівняно з тим, що попередньо планувалося на 2015 р. 

— Скільки все-таки планувалося? 

— Не більше 600 млн грн. Тепер — близько 2 млрд
300 млн грн. 

Багато це чи мало? Ну, звісно, недостатньо. Але ви запитайте у представника будь-якої іншої галузі — "багато" чи "мало" передбачає бюджет на його напрям? І майже кожен відповість: "Мало!". 

Втім, ми сьогодні живемо в дуже складних реаліях. Кожна державна копійка — на рахунку. Під час формування бюджету-2015 найменш дискусійними були статті оборони, національних інтересів. Решта — дуже й дуже гостро дебатувалися. 

І все ж таки… 

Вдалося відстояти найбільш принципові позиції саме в гуманітарній сфері. Тепер найголовніше — ефективно використовувати ті кошти, які передбачені. 

— Попередньо, як ви знаєте, точилася досить гостра суперечка про можливість переходу національних закладів культури під патронат місцевих бюджетів. А це могло б позбавити національні заклади будь-яких бюджетів… 

— Так, але вдалося відстояти в рамках нового держбюджету і цю позицію. Тобто національні заклади культури: національні театри, заповідники, музеї як інституції, надзвичайно важливі для країни. 

Хоча, наголошую, підтримка національних закладів жодною мірою не знімає питання необхідності їх подальшого й серйозного якісного реформування. Це стосується також інших напрямів культурної галузі.

— Звісно, кіно це також стосується. Адже його в нас "реформують" циклами — щойно змінюється очільник Держкіно. 

— Якісні реформи потрібні і кіноіндустрії. 

— Притому що теперішні видатки на кіногалузь критично менші, ніж за попередньої влади…

— Тут парадоксальна обставина. Не всі (навіть у професійному середовищі) переконані, що кіногалузь повинна фінансуватися виключно з держбюджету. Адже кіно — це все-таки і бізнес. До того ж за великими коштами на кіновиробництво, які, як ви зауважили, виділялися в часи попередньої влади, тягнеться шлейф корупційних скандалів. Як наслідок — недовіра суспільства до чистоти використання державних вливань у національне кіновиробництво. 

Тобто маємо ситуацію, коли потрібно заново переконати соціум, що навіть в умовах війни видатки на національне кіно потрібно збільшувати. 

— До проблем кіно ще повернемося. Тепер тема, яке викликала нову хвилю дискусій. Пам'ятники. Зокрема пам'ятники діячам комуністичної епохи, які ви в одному з коментарів нібито закликали "зносити". А вам не здається, що такі заклики ще більше посилюють суспільну напругу? Тоді як і без того навколо багато горя. Тут би про живих думати, а не про кам'яних ідолів. До того ж не всі ідоли були негідниками, деякі щиро працювали на Україну. 

— Я буквально щойно переглянув реєстри пам'яток національного та місцевого значень. І наголошую: у реєстрах пам'ятників комуністичним вождям немає. Тому, коли місцеві громади й громадські активісти на місцях вважатимуть, що символів епохи комунізму у їхніх містах чи селищах не повинно бути, — вони можуть діяти з власної ініціативи, ухвалюючи відповідні рішення. 

— Ви ж розумієте, що не всі "активісти" занурюватимуться в особливості біографій держдіячів, а почувши "клич", можуть узяти молотки — і до справи! 

— Ви й без мене знаєте, що за останній рік в Україні знесено близько тисячі пам'ятників Леніну. І це відбулося без ініціативи згори. Ніхто нікого ні до чого не закликав. Влада не пропонувала ніяких рішень. То було вивільнення народної енергії, емоційний спротив. 

Ще раз наголошу: всі ті пам'ятники не мали державного, національного значення. Тобто в реєстрах вони не значилися. Хоча, звісно, були й винятки. Зокрема харківський Ленін мав статус пам'ятки місцевого значення. І його знесли активісти після рішення місцевої влади. Тепер його немає, і мало хто в Харкові про нього взагалі згадує. 

— Тоді як бути, розвиваючи вашу тезу, з пам'ятниками військовим діячам комуністичного періоду? Адже багато їх захищали Україну, були мужніми людьми й патріотами. 

— Я говорю виключно про символи комуністичної тоталітарної влади. І не говорю про символи Другої світової війни. Тут потрібно бути виваженим. І якщо, наприклад, у Маріїнському парку стоїть пам'ятник генералу Ватутіну, а на ньому написано: "Генералу Ватутіну від українського народу", — то, звісно, це зовсім інша річ. 

Українці воювали і в червоній армії, і в УПА. Воювали — за визволення від окупантів. 

— Із Ватутіним зрозуміло. А ось пам'ятник Миколі Щорсу в центрі столиці, на бульварі Шевченка? Як бути з ним — із тим, кого ще Довженко прославив у фільмі? 

— Саме в тому місці столиці починається вулиця Симона Петлюри. Вона йде від пам'ятника Щорсу до залізничного вокзалу. 

Чи символізує Щорс боротьбу українців за свободу в період 1917—1921 рр.? Знаєте, все ж таки таку боротьбу більше символізують Грушевський, Винниченко, Петлюра, багато інших. 

Якщо ці мої слова стануть приводом до дискусії в демократично обраній Київраді і, можливо, буде прийнято рішення про встановлення пам'ятника Петлюрі, — то мої слова досягнуть результату. Хоча це не заклик "іти й ламати". 

— Від пам'ятників — до "пенсійного віку", до "студентських стипендій"… 

— На ці теми в уряді тривали дискусії. Переважно неофіційного характеру. Уряд прийняв консолідоване рішення: не вдаватися до болісних для суспільства заходів. Водночас питання економії коштів і питання перегляду патерналістської соціальної системи з порядку денного ніхто не знімає. 

Всередині коаліції з цього приводу існують різні думки. Комусь хочеться бути привабливим і все заперечувати. А хтось розуміє відповідальність за майбутнє країни. І, взагалі, розуміє, що зі старим багажем нових перспектив не буде. 

— Недавно прозвучала ваша заява про ймовірність перегляду керівних кадрів у системі національних заповідників, музеїв. Кого конкретно це може стосуватися? 

— Індульгенції з цього приводу не має ніхто. У Мінкульті в січні відбудеться велика нарада, на яку запрошені керівники національних музеїв, заповідників. Будемо обговорювати й вирішувати. 

Теперішні керівники заповідників, музеїв — люди, як правило, відомі й авторитетні. Але, крім статусності, потрібно оцінювати ефективність роботи установ. 

Зокрема на певну одиницю видатків із держбюджету мав би бути показник високої відвідуваності того чи іншого закладу. Виходячи з європейської практики, такий заклад мав би заробляти певну кількість коштів самостійно. І якщо не бути прибутковим, то принаймні претендувати на окупність. 

На жаль, у нас цього немає. 

Отже, рано чи пізно проблема реформування стане реальністю. Маю на увазі заповідники, музеї, стандарти роботи яких потрібно наблизити до європейських. З одного боку, їм треба давати більше самостійності, з іншого — ще раз наголошу: має бути результативність. 

Жодним чином не анонсую "полювання на відьом". Але вкотре повторюю, що діяльність культурних установ має бути результативною. Це — один із головних критеріїв. 

— Напередодні інтерв'ю я попросив деяких своїх знайомих — із різних сфер нашого культурного життя — сформулювати для вас окремі, можливо некомфортні, запитання. Ось, наприклад, один із київських молодих режисерів бідкається, що немає відкритого сценічного майданчика для молоді, тому трохи суворо запитує: а чому це левова частка держкоштів іде на національні театри, якими переважно керують люди постінфарктного віку, а на безробітне молоде й середнє покоління державі наплювати? 

— Так, точиться дискусія про різні підходи до менеджменту в культурі. З одного боку, наші національні театри, інші культурні заклади концентрують у собі найвідоміші творчі сили країни: актори, режисери, музейники. З іншого — справді є проблема зміни поколінь. І ви ж не будете заперечувати, що молоде покоління також прагне бути причетним до підтримки з держбюджету. Це покоління більш гнучке, креативне, можливо менш обтяжене традиційними нормами й формами. Такі люди мають рацію, коли говорять про закостенілість та інертність роботи якихось державних інституцій. Тому питання молодого режисера ніхто не знімає. 

Підтримка молоді буде. Але революційного підходу — "рубати всіх підряд" — не буде. Культура — занадто чутлива сфера. І в багатьох випадках художні керівники, режисери та директори культурних закладів — на своїх місцях. Втім, і вони мусять не сидіти склавши руки, а усвідомити, як я вже вкотре наголошував, необхідність якісних реформ. 

— Питання, яке також лоскоче наших культурних діячів, отож деякі з них вам його й адресують, — це питання державних звань. Одна з політсил у рамках коаліції, на мій погляд, вирішила відверто попіаритися, заявивши про скасування таких звань. Оскільки буквально цього тижня жорстоко "відрізали" фінансування столичним
театрам, то що ж цим митцям лишається? Може, хоч би химерне звання? 

— За моєю інформацією, більшість українських митців — усе-таки "за" збереження державних звань. Питання їх можливого скасування — не моя ініціатива. Але така ініціатива була. 

Врешті, тут має бути загальний підхід до системи звань та державних нагород — не тільки в культурі, а й у інших сферах. Або поки що це залишаємо, запроваджуючи більш жорсткі критерії відбору, або… Державне звання не повинно бути такою собі компенсацією відсутності грошових винагород. Це принижує і звання, і митця. Звання повинні мати велику суспільну вагу. І в такому випадку мають зберегтися. 

—- Запитують — із цирку. Зокрема з Київського цирку. Там налякані чутками про те, що людей і звірів віддадуть — місцевому бюджетові. Ще дресирувальники чи канатохідці, може, якось і викрутяться, а як викрутяться напівголодні хижаки на "меню від Кличка" — дуже важко сказати… 

— Українські цирки категорично не хотіли переходити на рівень місцевого фінансування. А на місцевому рівні їх ніхто не хотів приймати. Навіть Київ. Взагалі, коли в столиці зрозуміли, що на їхній бюджет можуть "упасти" ще й національні театри, а також музеї та філармонія, — категорично стали заперечувати. 

Отже, якщо в Києві недостатньо коштів для утримання культурних закладів, то що казати про інший місцевий рівень? Чи зможуть на місцевому рівні утримувати такі наші унікальні музейні ареали, як, наприклад, Шевченківський національний заповідник, багато інших?

Повертаючись до цирків. На теперішньому етапі і Національний цирк, і обласні державні цирки поки що залишилися на фінансуванні з державного бюджету. Втім, гадаю, для обласних цирків 2015-й може бути останнім роком їх підтримки з боку держбюджету. 

До речі, зараз саме на цій "арені" є й суто трагічні сюжети. Можливо, ви знаєте, що снаряд поцілив у Луганський цирк, і приміщення тепер зруйноване… 

— Так, я знаю про це… А інші культурні заклади, які опинилися на територіях, контрольованих бойовиками, хоч якось фінансуються нашою державою? 

— Зараз це неможливо просто фізично. Туди неможливо завезти готівку, неможливо здійснювати проплати через банки. Все грабується на територіях, окупованих терористами. 

Стосовно музейних закладів на таких територіях, — у мене є інформація, що там переважно все "на місці". Але я не довіряю цій інформації. По-перше, багато музейних працівників з тих місць виїхали. По-друге, тепер щось перевірити неможливо. Лише після визволення сходу України буде проведено серйозну інвентаризацію. Адже багато що з музейних фондів могло бути просто вкрадене й перевезене в Росію. 

— Не знаю, як ви, а інші останнім часом у нашому культурному просторі майже звикли до слова "заборона". Переважно забороняють російське кіно пропагандистського характеру. Втім, коли "забороняють" ще й п'ятилітньої давності екранізацію "Тараса Бульби", хай навіть суперечливу, але з участю найкращих акторів України, то… То, може, в когось уже виникає відчуття "північнокорейського синдрому"?! Отже, запитання про теперішню специфіку "заборон" — у контексті наших демократичних перетворень та нашого європейського вектора. 

— Часи війни завжди вносять певні корективи у звичний плин життя. Так само й тепер. Дещо з суперечливої та відверто пропагандистської масової продукції, виготовленої в РФ, все-таки має передбачати "табу". Моя позиція відома: на телебаченні не повинні популяризуватися стрічки, в яких прославляють російських силовиків. Тобто людей, котрі зі зброєю в руках сьогодні воюють проти суверенної України. Я говорив про це і в парламенті попереднього скликання. І в законопроекті пропонував забороняти певну серіальну російську телепродукцію, виготовлену після 1991 р. Це не стосувалося радянських кінофільмів про Другу світову війну. 

Російський мілітаризм-імперіалізм, який зараз воює проти наших хлопців, — він "воює" також і в сюжетах багатьох фільмів. 

Втім, моя позиція не передбачає "удару" по всій російській кінопродукції, яка нині активно презентована в Україні. Серед такої продукції є мелодрами, є незаангажоване кіно. І, зокрема, в уже згаданому законопроекті я мав на увазі тимчасову заборону. 

Що стосується "Тараса Бульби". Справді, погоджуюся: з одного боку — наші геніальні актори Богдан Ступка та Ада Роговцева, з іншого — ідеологічна редакція Гоголя, виготовлена режисером Бортком на замовлення телеканалу "Росія"… 

— Зараз ви говорите як політик від культури. Але в культурі потрібні й менеджери. 

— Я відчуваю себе і політиком, і менеджером. У політиці я давно — вже майже 20 років. Мій перший публічний виступ прозвучав ще в березні 1989 р. у Київському університеті. То були часи створення Народного руху за перебудову. Тоді ще Щербицький був… Мене після цього почали вперше виганяти з університету… 

Водночас, якщо говорити про професійний напрям, у політиці багато років поспіль я займаюся питаннями, пов'язаними з менеджментом культури. Працював віце-прем'єром з гуманітарних питань, працював у комітеті Верховної Ради з питань культури і духовності. Знаю людей культури, знаю проблеми. Переконаний, що спільно ми знайдемо шляхи подолання головних проблем. 

— Коли прем'єр-міністр Арсеній Яценюк прийняв рішення, щоб ви обіймали дві посади — міністра культури та віце-прем'єра, можливо, у зв'язку з таким рішенням він дав певні настанови: бути ще радикальнішим, проводити "таку", а не "м'яку" політику в гуманітарній сфері? Чи, можливо, він вам надзвичайно довіряє, і ви абсолютно самостійний гравець на цьому полі? 

— Довкола поєднання посад — міністра і віце-прем'єра — створюється штучний ажіотаж. Віце-прем'єр — моє додаткове навантаження. До того ж я не прихильник чистої посади "віце-прем'єр". Що він робить? Сидить і наради проводить? 

До того ж це не перший уряд, у якому поєднуються такі посади. В теперішньому уряді є віце-прем'єр і міністр ЖКГ. Такі поєднання бували раніше. 

А під теперішньою критикою, на мій погляд, криються зауваження як до політики уряду, так і до моєї персони. 

Втім, я завжди маю контраргументи на такі зауваження. 

Стосовно "самостійного гравця". Багато рішень приймаю самостійно, але, коли потрібно, є й елементи самостримування. 

— Хто в новому складі Мінкульту ваша "права рука"? Зубко, Ліховий? Не можете ж ви самотужки обійняти відразу всі проблемні культурні і взагалі гуманітарні сфери? І біженців, і хворих, і здорових? 

— Я щодня і в уряді, і в міністерстві. Працюю стільки, скільки потрібно. З приводу "рук"… Ви, очевидно, запитуєте з підтекстом — мовляв, хто в Мінкульті приймає рішення? Рішення приймаю я. І завантажую всіх, кого потрібно. У мене добрі заступники, — вони багато працюють. Постійно спілкуюся з керівниками департаментів, управлінь. Усі вони будуть не тільки завантажені, а й перезавантажені. З кожним місяцем дедалі більше. 

— Ще одне персональне запитання — від представників культурної сфери. Актриса Харківського театру імені Пушкіна хвилюється: новий міністр культури, на позір, не симпатизує російському мистецтву, відтак яка перспектива російських театрів в Україні, — чи українізують їх? Отже, навіть таке людей турбує. 

— Російські театри в Україні повинні працювати і мати підтримку держави. У жодному разі такі театри та інші заклади ніколи й ніде не мають піддаватися дискримінації. Я поважаю доробок деяких російських театрів, які цікаво працюють не тільки у Києві, а й в інших містах України. Тому ще раз наголошу: не планую ініціювати якусь політику дискримінації. Ми один народ. Ми можемо говорити різними мовами, але мусимо всі працювати на одну країну — Україну, на її національні інтереси. 

— Тепер запитання від представника освітянської сфери. Цей київський викладач чомусь цікавиться: чи буде проведено люстрацію ректорів українських вишів, зокрема й творчих, котрі свого часу активно підтримували політику віце-прем'єра Дмитра Табачника, підписуючи листи на його користь, прославляючи його? 

— Знаєте, я не дуже вивчав це питання — хто підписував, а хто не підписував листи на підтримку Табачника. Хоча гостро опонував йому. Завжди. Навіть надгостро опонував. Мабуть, справді були очільники вишів, які підписували і підтримували. У цьому питанні вирішальне слово має залишатися за громадянським суспільством. 

— Про колізію з недавнім перезавантаженням складу Мінкульту. Ви, безперечно, знаєте, що в тому складі працювали і молоді, і енергійні. Але ніхто з них не потрапив у новий "пасьянс". Маю на увазі не тільки Лесю Островську, яку гаряче підтримували і активісти, і соцмережі. 

— Я ухвалив політичне рішення щодо персонального складу нової команди, яка тепер працює. І не бачу трагедії в тому, що хтось позбувся посади. 

Я сам неодноразово позбувався посад, але потім завжди була нова робота. І в парламенті, і в уряді, і ще багато де. Тому щиро заявляю: готовий співпрацювати з усіма, хто хоче співпрацювати. І з тими, хто лишився в Міністерстві культури, і з тими, хто пішов. 

— Саме за попереднього складу Мінкульту десь тут поруч — у погребі — відбувалися засідання так званої асамблеї діячів культури. Демократично, гучно, дискусійно. Чи лишилася така асамблея тепер, коли в Мінкульт зайшли ви? І взагалі, що там зараз робиться — у погребі? 

— Асамблея лишилася. Час від часу збираються — коли вважають за потрібне. Я нікого не закриваю і нічого не забороняю. До того ж при міністерстві, як ви знаєте, є Громадська рада. Величезна за кількісним складом. 30 грудня Рада збиралася: кожен говорив те, що вважав за потрібне сказати. 

На мій погляд, треба дослухатися до цікавих пропозицій, варто ініціювати цікаві інноваційні проекти. 

Втім, коли говоримо про асамблеї чи ради, то на мене тиснути важко. І не потрібно. До слушних ініціатив — відкритий завжди. Тиск відкидаю відразу. 

— Чи передбачаються, хоча б найближчим часом, у форматі ініціатив Мінкульту програми, які апелюватимуть до кращих європейських культурних тенденцій, трендів, підтримуючи нашу творчу молодь? 

— Обов'язково. Згодом буде оголошено конкурс мистецьких проектів. Такий конкурс матиме свою назву, як бренд. 

Вже в лютому, коли відкриється фінансування, мною буде ініційовано створення експертної комісії і сформовано засади конкурсу мистецьких проектів. Експериментальне, дебютне, контраверсійне мистецтво може знайти підтримку саме в рамках цієї програми. 

— Коли говоримо про контраверсійне, то як зрозуміти вашу заяву на ТБ про можливість роботи в Мінкульті (на посаді чиновника) Ореста Лютого — досить резонансної постаті? Раніше я знав його як талановитого драматичного актора Антона Мухарського…

— Орест Лютий розмірковує над можливим форматом нашої спільної роботи… 

— Ви неодноразово зустрічалися з представниками нашого так званого "державного кіно". Зокрема з очільником кіностудії імені Довженка. Яка мета таких зустрічей? І що можна змінити на державних студіях, які, на жаль, перетворилися на судна, що сіли на мілину? 

— Немає готового рецепту. Немає й миттєвої відповіді — що можна зробити, аби Національна кіностудія імені Довженка була відроджена й ефективно запрацювала. 

Є символічне місце — сама студія, сад Олександра Петровича, є пам'ять про легендарне кіно, зроблене тут.

На цей час усі наші рухи для покращення життєдіяльності студії — лише косметика. А "далі" йти ніхто не хоче. Бо відразу постане питання зміни відносин власності. 

Зараз маємо стовідсотково державну кіностудію, статус — Національна. Вона заборонена до приватизації. І противники зміни форми власності слушно вказують на гіркий досвід одеситів: там на студії справи не кращі, а навіть гірші. (Хоча в них є на 49% приватний інвестор).

Знаєте, я не впевнений, що на приватизованих студіях збережеться суто кінематографічний профіль. Втім, зараз головне — запропонувати механізми виживання: дати більше управлінських можливостей, більше фінансової самостійності. Зокрема і для студії Довженка. 

— Коли говоримо про оптимізацію та економію бюджетних коштів, то в деяких діячів — уже кіногалузі — постає чергове слушне запитання, знову ж таки, адресоване вам: а для чого бюджетові України витрачати зайві гроші на структуру "Держкіно", коли можна обмежитися додатковим кабінетом для такої діяльності у будівлі Мінкульту на вулиці Франка? Мовляв, хай собі там сидять — час від часу щось "забороняють", адже від того, що є Держкіно, більше "кіна" з часом не з'явиться. 

— Тут є традиція. Кінематографісти завжди прагнули певної самостійності. Можливо, навіть демонстративної. Відповідаючи вашим знайомим, які працюють у кіно, скажу таке: я не хочу відкривати ще одну лінію фронту, провокуючи тему ліквідації Держкіно. Вони працюють разом із міністерством, без нас вони не можуть приймати програмних рішень. Є питання, над якими ми спільно системно працюємо. Це, наприклад, питання збільшення надходжень до Спецфонду Держкіно — тих коштів, які підуть на українське кіновиробництво. Є також питання запровадження спецзбору на підтримку національного кіно. Хоча щодо останнього в уряді одностайності немає… 

— "Поводир" чи "Плем'я"? Яка з цих двох стрічок вам більше припала до душі? Якій із них ви особисто віддали б "Оскар"? 

— Це, безперечно, дві перемоги українського кіно. І мені прикро, що в медіа виникло протиставлення картин і двох наших талановитих митців — Олеся Саніна та Мирослава Слабошпицького. Мені особисто хочеться зробити все, аби запанував мир, аби Мирослав і Олесь, можливо, навіть попрацювали над якимось спільним проектом, хоча б як куратори. 

"Плем'я", як відомо, має рекордну кількість міжнародних кінонагород. Це унікальний випадок, це престиж України. А "Поводир" — рекордсмен за касовими зборами в Україні. Це різні, але дуже талановиті фільми. 

— Кого з творчого середовища ви могли би назвати серед своїх найближчих друзів? 

— Прізвищ не називатиму. Хоча з багатьма спілкуюся. Це митці зі світу опери, драматичного театру, майже з усіх сфер культури. 

Але все ж таки одне прізвище назву. Святослав Вакарчук, мій добрий давній товариш. З яким ми, однак, часто сперечаємося і з питань політики, і з питань культури. 

— Вже понад півроку тривають культурні проекти, які підтримують бійців у зоні АТО. Театрали, музиканти, художники. На жаль, горя менше не стає, а біль не вщухає. Мінкульт ініціюватиме нові культурні ініціативи на цьому напрямі? 

— Такі ініціативи мною вже започатковані і будуть у майбутньому. Бійці АТО безкоштовно відвідують вистави в найкращих театрах країни. Як відомо, багато наших митців зустрічаються з бійцями АТО — і як волонтери, і з творчою місією. 

Наприклад, в останній день 2014 р. я попросив Анатолія Хостікоєва, Наталю Сумську, Анатолія Гнатюка поїхати разом у військовий клінічний госпіталь. Була дуже тепла зустріч. Ми дарували книжки, малюнки дітей із Державної художньої школи імені Тараса Шевченка, просто спілкувалися. 

Під час війни культура не може стояти осторонь, вона має бути на передовій. 

— Кажуть, у вас дуже теплі людські стосунки з Філаретом, патріархом Української православної церкви Київського патріархату. Чи стануть такі стосунки "антитезою" до іншого крила — іншого патріархату? Чи, можливо, умисне відвертатимете голову від дніпровських схилів, де сяють бані Києво-Печерської лаври? 

— Моя робота забороняє від когось відвертати голову. У питанні, означеному вами, всі мають бути рівні. 

Так, у мене теплі стосунки зі Святійшим Філаретом. На останньому різдвяному прийнятті я був у нього. Ми обмінювалися думками на тему міжконфесійних відносин. Святійший тоді ж сказав: "Тепер головне — демонструвати повагу у питанні міжконфесійних відносин. І не давати приводу Кремлю казати, що в Україні одна церква наступає на іншу". 

Я його підтримую. Якщо є відчуття єдиної країни, то треба враховувати багатоконфесійність. Хоча я завжди був принциповим прихильником створення єдиної помісної соборної православної церкви. Не кажу, що це буде завтра. Але колись неодмінно буде. Такий шлях не може бути революційним, адже почуття віруючих — це дуже тонкі матерії, які треба поважати. А взагалі, час ще сприятиме переосмисленню дуже багатьох речей. 

 

З ДОСЬЄ. В'ячеслав Анатолійович Кириленко — український політик. З 2 грудня 2014 р.— віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань і міністр культури України. Закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філософських наук, дисертація на тему "Українська філософія національного радикалізму ХХ століття". Один із засновників та очільників Українського студентського союзу (кінець1980-х — початок 1990-х). З 1998-го — народний депутат Верховної Ради України третього скликання. Міністр праці та соціальної політики — у Кабміні Юлії Тимошенко (2005). Віце-прем'єр-міністр України в уряді Юрія Єханурова (2005—2006). П'ять разів поспіль обирався народним депутатом України. Був головою комітету Верховної Ради з питань культури і духовності. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
8 коментарів
  • Pavel Kolodiy 20 января, 23:16 Варвара77-Треба розділяти Патріотизм і цинізм заробляння грошей. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Sergiy Grinenko 20 января, 14:03 Коли цей пан знову став "гуманітарником", стало зрозуміло- культурна пустеля повертається. В кращому випадку усіх одягнуть в шаровари.Пригадую, розмову пана Кириленка з експертами у 2005 році з приводу кіно. На пропозицію з залу взяти досвід Естонії , де кожне казино, ресторан итп відраховують 10% на підтримку естонського кіно, бібліотек , театрів тощо, цей пан крім створення чергової робочої групи нічого запропонувати більш не зміг. Думаю, зараз все буде так само: довготривала робоча група і нічого іншого. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Kirilo 20 января, 10:32 Заробітну платню працівникам театрів та музикантам знизили до непристойних розмірів. Через певний час з оркестрів та театрів люди побіжуть на більш хлібні заробітки: у таксисти, комп'ютерщики, на ринки... А Кириленко розказує, що "втричі підвищив витрати на культуру проти запланованих"... Смішно читати - це блюзнірство та зневага, презирство до людей, що творять укранську культуру, до тих, хто не мав навіть дитинства, тяжко працюючи змалку - артистів балету, музикантів. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • marusya_ 20 января, 00:07 Невже, п-н Кириленко злякався купки галасливих шахраїв і відмовився від очищення провідних музеїв і заповідників від корупційного сміття, що залишилося від попередньої влади? У той час, коли Софія завалюється, Національний художній музей уже повністю ліквідовано, хіба можна зважати на інсинуації клубу шанувальників Кулиняка - Вечерського - Островської-Лютої. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Varvara77 19 января, 14:06 Пан Кириленко намагається виглядати дипломатом, хоче бути добрим для всіх. Може це і правильно зараз, коли люди злі, а на культуру обмаль коштів? Я знаю, що багато акторів та музикантів зараз дуже потерпають від зменшення зарплат, деяких намагаються взагалі скоротити. Так що головні проблеми культури ще попереду! Стосовно друга Вакарчука... Святослав достойна людина. А те, що він виступає перед олігархами на Маямі, як пишуть тут деякі коментатори, то не він перший, і не він останній. Гроші потрібні всім.! Тим більше зараз, коли наші виконавці сидять бе роботи. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Pavel Kolodiy 19 января, 02:08 В'ячеслав Кириленко що Ви уводите всіх від найголовніших питань реформування в культурі. 1-Податкова реформа, 2-Квоти для укр.культ.продукту на радіо та ТБ а також в ЗМІ. .3-Обмеження іноземного культ.продукту. За ротацію укр.пісні на радіо заряжають суми від 10000грн.на пару місяців. За ТБ взагалі мовчу, там початок від 2000у.о.на місяць. Ви з Марсу чи звідки? А те що Ваш кент Вакарчук продовжує свій "патріотизм" співаючи для ворів-олігархів на Маямі разом з рос.муз.-це в нормі. "Брат-2"-теж супер фільм про Бендеровців які за Севастополь будуть відповідать, і там прекрасно звучить "місто спить голова болить..." Бідна Україна... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Pravo 19 января, 00:06 Культура вона або є, або її нема,пане Кириленко, а пам"ятник Щорсу не винен. Я проти його зносу, ПРОТИ. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Владимир Зинченко 17 января, 17:33 Кириленко, не надо лицемерить. 1.Снос памятников Ленина был организован властью. 2. Поставьте памятник Петлюре рядом с памятником Щорсу. Да и все дела. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.80
EUR 27.50