Хто насправді розпочав Другу світову війну, або "Сворачивай шарманку" — уроки сталінської дипломатії

Костянтин Нікітенко 28 березня 2014, 17:35
фото
Парад радянських і німецьких військ у Бресті. 22 вересня 1939 р.

Читайте також

Тривалий час в історичній літературі (передусім в СРСР), аналізуючи події Другої світової війни, зосереджували увагу виключно на постаті підступного й кривавого агресора Адольфа Гітлера, який прагнув володіти світом і поклав на вівтар цього палкого бажання мільйони жертв. Він, він і тільки він винен у роздмухуванні світової пожежі. Проте чи тільки на Гітлері лежить уся відповідальність за знищення мільйонів людей? Якою напередодні війни була позиція світової спільноти, лідерів інших країн, і що реально було зроблено для того, щоб зупинити злочинця-диктатора, назавжди перекреслити його маніакальні плани? Проаналізуємо це питання. 

Перед війною українські землі були поділені між кількома державами: СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Країни мали різний суспільно-політичний устрій. Втім, кожна з них намагалася вести свою політичну гру, спрямовану на те, щоб, як мінімум, не втратити тих державних кордонів, які вже є, а за сприятливих обставин іще й збільшити свої території за рахунок приєднання нових земель. Усе це не додавало стабільності міждержавним відносинам, збільшувало напругу в Європі. "Українське питання" було проблемою не лише українського народу, а й одним із ключових у міжнародній політиці. А разом із тим і активним інструментом міжнародного шантажу й відверто провокаційних торгів. Ініціатором такого торгу на дипломатичному ринку стала Німеччина, яка планувала вирішити одразу декілька важливих завдань, реалізувати свої завойовницькі плани.

Перші жертви міжнародної змови
і "українська карта"

29–30 вересня 1938 року було укладено Мюнхенську угоду. Керівники Великобританії і Франції вирішили "умиротворити" Німеччину територіями Чехословаччини, населеними переважно німцями (докладніше див. "Судетський сценарій: чи готовий Захід іти стопами "миротворців" Чемберлена і Даладьє?", DT.UA, №8. — 7 березня 2014 р.). Отже, Прага була змушена 11 жовтня 1938 року визнати автономію українців. Наприкінці 1938-го постала Карпатська Україна. Головою її уряду став Августин Волошин. Однак Німеччина вирішила остаточно ліквідувати чехословацьку державу (точніше "розрахуватися" частиною її території зі своїм союзником — Угорщиною) і дала згоду на окупацію вже 13–14 березня 1939 року Закарпатської України Угорщиною. В таких умовах було проголошено незалежну країну — Карпатську Україну, ухвалено Конституцію, українську мову визнано державною. Президентом став А.Волошин. 

Однак для захисту своєї незалежності нова держава мала лише невеличкі погано озброєні сили — Карпатську Січ. Хоча на допомогу закарпатцям з Галичини й прибуло багато добровольців (переважно членів ОУН), які увійшли в історію завдяки своїй мужності й героїзму, але змінити хід подій вони не змогли. У боях загинуло декілька тисяч закарпатців і сотні галичан.

Першою жертвою цієї міжнародної змови навколо українських територій стала Закарпатська Україна. Втім, це був лише початок. Наступною, на думку Гітлера, повинна була "зіграти карта" західноукраїнських земель. Німеччина сподівалася вирішити одразу кілька найважливіших стратегічних завдань: не тільки окупувати Польщу, а й унеможливити формування антифашистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція й СРСР, і навіть перетворити СРСР на свого союзника, створити стратегічний плацдарм для експансії на Схід. Зазначимо, що диктатору блискуче вдалося виконати всі ці завдання! 

Задля реалізації своїх планів Німеччина сплела павутиння хитрої дипломатичної гри, міждержавних провокацій, шантажу, вибухових заяв і, пізніше, — не менш гучних спростувань, які повинні були ввести світ в оману й відволікти увагу від справжніх планів фашистської верхівки. Ключові події цієї міжнародної гри оберталися навколо майбутньої долі саме українських земель.

Дієвим засобом тиску відразу на декілька держав (СРСР, Польщу, Угорщину) стала пропаганда ідеї начебто створення у близькому майбутньому незалежної української держави — Великої України. Такі обіцянки знаходили палкий відгук у серцях українських патріотів, яких Німеччина теж планувала використати у своїх цілях. Нацисти активно загравали з лідерами ОУН. Альфред Розенберг (керівник зовнішньополітичного управління НСДАП) неодноразово наголошував на необхідності створення формально незалежної української держави. Ще 1927 року у своїй книжці "Майбутній шлях німецької зовнішньої політики" він підкреслив: "Коли ми зрозуміємо, що знищення польської держави є першою потребою Німеччини, союз між Києвом і Берліном, створення спільного кордону стануть народною і державною необхідністю для майбутньої німецької політики". Заяви німецької верхівки були настільки обнадійливими, що 1939 року провід ОУН навіть почав формувати майбутній український уряд. 

Навіть досвідчені дипломати найрозвиненіших країн світу були введені в оману німецькою пропагандою. Зокрема, у грудні 1938 року французький військовий аташе в Берліні Кулондр наголошував, що метою нацистських керівників є створення Великої України під гегемонією Німеччини: "Шляхи й засоби ще не визначені, але мета зрозуміла: створення великої України, яка стане житницею Німеччини…".

Насправді ж це був цинічний політичний шантаж. Загравання з українцями мали для німців і цілком конкретну мету, як зазначив 1939 року радник бюро міністра закордонних справ Німеччини Клейст: "Ідеально було б, якби конфлікт із Польщею не був відкрито спричинений Німеччиною. Зараз ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі…". Йшлося про те, щоб організувати на території Польщі щось подібне до повстання: "Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання". Причому втручання у ролі не окупантів-агресорів, а, навпаки, "миротворців". Цей план не був реалізований лише через те, що побоювалися адекватної реакції СРСР на таку відверту провокацію.

У внутрішній політиці Гітлер також активно експлуатував українське питання. Так, уже 1936 року в Нюрнбергу на з'їзді нацистської партії Гітлер, збуджуючи уяву своїх спільників, виступив із промовою: "Якби… Україна з неозорими полями стала власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні… Де ще існує регіон, у якому виплавляли би залізо вищої вартості, ніж українське залізо?.. Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням…".

Як бачимо — це яскравий приклад цинічної політики: кожному говорили, обіцяли й кожного запевняли саме в тому, що він хотів почути й про що мріяв. Наголосимо, така політика Німеччини принесла результати. Договір з СРСР було підписано, Друга світова війна стала неминучою… 

Наприкінці 1930-х, коли час дипломатичних обіцянок відійшов у минуле, актуальними стали аргументи воєнної агресії, виявилися справжні наміри Гітлера і місце в них України. З початком війни не політика, а економіка стала домінантою міждержавних відносин. 21 червня 1941 року Гітлер писав Муссоліні: "Насамперед сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним постачальником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому". Так було поставлено крапку на будь-якому варіанті незалежної української держави…

Точка біфуркації

16 липня 1941 року Альфред Розенберг (вже як міністр Рейху для окупованих територій Сходу) запропонував дозволити Україні певний культурний розвиток — відкрити в Києві університет. На що отримав доволі різку відповідь Герінга: "Ми повинні спочатку забезпечити себе продовольством" — все інше пізніше. Саме Герінг відповідав за економічну складову плану "Барбаросса".

У науці є таке поняття, як точка біфуркації — принциповий, поворотний момент в історії. Розпуття, яке має кілька рівноможливих варіантів розвитку історичних подій. Подій, які визначатимуть історію на багато десятиліть уперед. Але якщо зробити крок в якийсь один бік, повернення назад уже не буде. Для людства такою точкою біфуркації став 1939 рік. Адже хто такий Гітлер і що від нього можна очікувати, було зрозуміло будь-якій людині при розумі. Однак Другої світової легко можна було уникнути. І річ тут навіть не в кількості танків і літаків чи бойовому дусі солдатів, а в могутньому факторі, "королеві" людської історії — економіці, яка єдина, і тільки вона, зумовлює весь історичний процес і розвиток цивілізації. 

Зрозуміло, що війна одного з усім світом з економічного погляду — абсолютний нонсенс. Це ще більш-менш реально у первісному суспільстві, коли ти фараон і за тобою стоять армія і державний апарат, а проти тебе виступають розрізнені племена. Але не в реаліях ХХ століття. Економічний потенціал Німеччини істотно програвав сукупному економічному потенціалу Великобританії, Франції, США й СРСР. Однак ключове слово тут — СУКУПНИЙ. Отже, світ "лише" повинен був створити систему колективної безпеки. 

На жаль, такої системи створено не було. І річ тут не тільки в економічному факторі (боротьба імперіалістичних держав за ринки, ресурси, корисні копалини й переділ сфер впливу), а й у тому, що у світі був іще один лідер, який керував значно могутнішою в економічному сенсі країною (бодай потенційно), але становив собою для цього світу не меншу загрозу, ніж Гітлер. Утвердження сталінського режиму в СРСР і прихід до влади в Німеччині нацистів були небезпеками одного порядку.

Впадає в око цілковита тотожність сталінського і гітлерівського режимів. На чолі і Німеччини, і СРСР стояв вождь-лідер, слово якого не терпіло жодних заперечень, навіть сумнівів. У країнах мала право на існування лише одна правляча партія. Будь-яка опозиція, інакодумство, взагалі будь-яка думка, крім офіційної, були ліквідовані. І ліквідовані однаково жорстокими методами. Не в політичному протистоянні, а з допомогою провокацій, відрежисованих судових процесів, підставних свідків і заздалегідь винесених вироків. Навіть "самоліквідація" партій (що мало зберегти бодай мінімальну видимість законності) відбувалася за схожими сценаріями. В обох країнах панував диктат страху й терору. Пошук ворогів, репресії й чистки, концентраційні табори, атмосфера доносів і стеження всіх за всіма — все це було характерним для режимів обох диктаторів. Нарешті, обидва правили командно-адміністративними методами, і, крім того, обидві економіки швидко мілітаризувалися. 

Навіть суто психологічно Гітлер був ближчий і зрозуміліший Сталіну, ніж будь-який інший тип правителя. І переговори про створення антигітлерівської коаліції реально не мали жодного шансу на позитивний результат. Бо СРСР ніколи не відмовлявся від своєї риторики щодо неминучої перемоги "світової революції". Пропагандистська машина продовжувала працювати в агресивно-хамській манері: "Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем!". Світова громадськість була поінформована про ситуацію в Радянському Союзі. Всі знали і про концтабори, і про примусову працю політичних в'язнів, і про соціальні експерименти з мільйонами загиблих — "розкуркулювання", нищення села, голодомори. Всі усвідомлювали, яку небезпеку приховує (а насправді не сильно й приховував) у собі сталінський режим. Проте Захід реагував на все кволо й невпевнено.

Переговори ж із Німеччиною Сталін розпочав іще 1936 року (деякі дослідники називають і більш ранні дати). Із цією метою до Берліна відрядили Д.Канделакі (радянський торгпред у Німеччині). Він був зобов'язаний вийти на особистий кулуарний контакт із нацистськими лідерами. І сталінський посланець свого домігся — він навіть мав аудієнцію в Гітлера. 

Але радянсько-німецькі економічні переговори зайшли практично в глухий кут. Німеччина дуже хотіла отримувати з СРСР сировину, але була неспроможна поставити натомість таку кількість товарів, яка задовольнила б радянську сторону. Причому Москва наполягала насамперед на поставках військової техніки та обладнання. 

Проте поступово у міждержавних відносинах, які після приходу до влади Гітлера різко погіршилися, настало потепління. Фюрер відмовився від антибільшовицької риторики, недвозначно посилаючи СРСР позитивні сигнали. Сторони швидко йшли до взаємного зближення.

Гра на великі ставки

Кроком Сталіна у відповідь стала відставка 4 травня 1939 року наркома закордонних справ М.Литвинова, який був категорично налаштований проти будь-яких угод із нацистською Німеччиною. (Відставці передувала особиста і доволі напружена розмова у кабінеті Сталіна, але йти на поступки нарком відмовився, за що був негайно позбавлений посади). Новим наркомом став В.Молотов. Відтепер підписання взаємовигідної угоди (зазначимо, що ситуація вже вийшла з суто економічної площини) було лише питанням часу і не дуже тонкої дипломатичної гри. Так, посол Німеччини в СРСР Фрідріх-Вернер фон дер Шуленбург писав про результати своєї першої бесіди з новим наркомом у травні 1939 року: "він явно хоче отримати від нас більш широкі пропозиції політичного характеру. Тут ми повинні бути надзвичайно обережними, доки не буде певності, що можливі пропозиції з нашого боку не будуть використані Кремлем лише для того, щоб тиснути на Англію і Францію". 

Шуленбург наголошував:
"…фактом є те, що пан Молотов майже закликав нас до політичного діалогу. Наша пропозиція щодо проведення лише економічних переговорів не задовольнила його". Отже, надсекретні переговори, відверті натяки — і СРСР чітко дає зрозуміти: та хай їй грець, тій економіці, Сталін пропонує розпочати гру на великі ставки. Пропозиція Німеччини вести лише економічні переговори не задовольнила радянську сторону. Ну і, зрозуміло, що цілком у дусі кремлівського тирана було трішки пошантажувати Німеччину Англією і Францією, а країни Заходу — Гітлером.

Гітлер був у захваті від отриманих пропозицій та обіцянок. Можна сказати, що два лідери нарешті знайшли один одного. Гітлер 22 серпня 1939 року в ейфорії вигукнув: "Я подам руку Сталіну і разом з ним розпочну новий поділ світу". Як наслідок, 23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, договір про ненапад і таємні протоколи до нього.

До речі, важливий факт. Коли німецька делегація на чолі з Ріббентропом летіла до Москви, літак обстріляла радянська зенітна батарея. Важко сказати, які міркування були в артилеристів, але зі своїм завданням вони впоралися непогано (на літаку зафіксували велику кількість пробоїн). Проте німецька сторона не висловила протесту! Ні сам Ріббентроп, ні співробітники німецького посольства не обмовилися про цей інцидент жодним словом. Із цього можна зробити висновок про надзвичайну важливість успішності переговорів для німців. Переговорів, які ніщо у світі не могло б зірвати. 

Згодом буде багато написано про стратегічний вимушений характер цих домовленостей. Так, М.Хрущов у своїх мемуарах згадував, що Сталін намагався подати договори як "військову хитрість": "Надурю, надурю Гітлера". Красива версія, з допомогою якої можна було зняти з себе левову частку відповідальності за все, що сталося після підписання цих договорів. "Надурити" тирана і диктатора — це ж не злочин, а в чомусь навіть шляхетний вчинок. Але загалом усі подальші події, які відбулися в СРСР і в світі, свідчать, що мала місце щира згода двох таких схожих один на одного маніяків. "Надурити" Гітлера можна було б значно простіше й із набагато меншими затратами праці, енергії та ресурсів. Історія пізніше покаже справжню ціну цього договору "дружби"…

Причому "військовою хитрістю" ще якось можна було пояснити Договір про дружбу і ненапад (Пакт Молотова—Ріббентропа), але аж ніяк не таємні протоколи до нього! Весь подальший розподіл сфер впливу й відверта окупація сусідніх держав розкрили справжні плани Сталіна. Як зазначив відомий науковець Тарас Гунчак, "пояснення мотивів тут, мабуть, і не важливі. Важливим є те, що нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали договір, у якому йшлося про розподіл суверенної держави".

фото
Подписи-візи Сталіна та Ріббентропа на секретній мапі-додатку до радяньско-німецького Договору про дружбу та кордони, 28 вересня 1939 р.

Зрозуміло, що підписання договору стало цілковитою несподіванкою для населення СРСР. Як же так — фашисти, ми ж із ними ще в Іспанії воювали, — і раптом договір про дружбу?! Начебто ж відбувалися переговори з Англією і Францією? Адже незважаючи на роки "чисток" і арештів мислячі люди в Радянському Союзі ще були. Для них це був справжній шок. Дружина композитора Шапоріна, прочитавши у "Правді" від 24 серпня 1939 року про "ворогів", які раніше підступно "заганяли в кут" дружбу народів СРСР і Німеччини, записала у своєму щоденнику: "Хто ці вороги? А ще теплі тіла загиблих у Іспанії, Чехословаччині?.. Я не можу — мене переповнює така неймовірна злоба, ненависть, презирство… Пакт про ненапад з Гітлером, з Німеччиною. Який ненапад? Що, німці злякалися, що ми на них нападемо?.. Імовірно, піде в Німеччину вся сировина, нафта, вугілля тощо… Руки Гітлера розв'язані. Польща буде наступною після Чехословаччини… (Наскільки далекоглядною виявилася ця жінка! — К.Н.) Дожилися. Торжество комунізму! Урок усім вікам і народам, куди приводить "робітничо-селянський" уряд. На мою думку, кожен чесний комуніст і революціонер повинен би зараз пустити собі кулю в лоб". 

Отже, увага: настроїв "надурив Гітлера" у суспільстві не спостерігалося! Навпаки, не тільки інтелігенція — більшість людей були шоковані і чудово розуміли, що цей пакт істотно посилював позиції нацистської Німеччини. Саме Гітлера, а не Сталіна! Приміром, у військових частинах можна було почути: "Договір з Німеччиною веде до війни. Договір розв'язав руки Гітлеру для агресивних дій проти країн Західної Європи", "Радянський Союз дав можливість почати другу імперіалістичну війну. Якби не уклали з Німеччиною договір, вона побоялася б починати війну з Польщею. Війна почалася з благословення Радянського Союзу, який уклав договір з Німеччиною".

Закінчення читайте
в наступному номері DТ.UA 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Ksenia 1 апреля, 11:35 "Как отметил в 1939 году советник бюро министра иностранных дел Германии Клейст: "Идеально было бы, если конфликт с Польшей не будет открыто вызван Германией. Сейчас мы в Берлине изучаем вопрос об использовании украинцев в этом деле…". Речь шла о том, чтобы организовать на территории Польши что-то вроде восстания: "Костер пожара в украинских районах дал бы Германии повод для широкомасштабного военного вмешательства". Причем вмешательства в качестве не оккупантов-агрессоров, а, наоборот, "миротворцев". ..."Стоит заменить в тексте слово Польша на Украина и вот она "русская весна" теперь понятно, что является путеводителем в российской политике Відповісти Цитувати
  • krav46 30 марта, 02:22 Опять за рыбу гроши - умничать сегодня о прошлом. Как будто не было Мюнхена, как будто никто не толкал немцев всеми силами на восток, как будто Сталин не читал "Майн кампф", как будто СССР был тогда сильнее Германии, как будто хоть кто-нибудь поддерживал предыдущие мирные инициативы СССР в 1938, как будто Польша не забирала украинские и белорусские земли в 1920 и много других как будто... Руководствуясь своей логикой, автор должен был бы признать зачинщиком Второй мировой не Сталина с его мирным договором, а мятежника Франко, начавшего боевые действия в 1936, или подписантов Мюнхенского сговора в 1938, или чешского капитана Павлика, стрелявшего в немцев в марте 1939, или Францию и Англию, объявивших войну Германии в сентябре 1939. Но у нашего свидомого автора, как всегда, "хто винен - невістка!".
    Brasid 31 марта, 12:43
    Будто Сталин не был сильнее Гитлера, будто Сталин не захватил Прибалтику, часть Польши, Финляндии, Румынии и не стремился на Запад. Но у па-рашистов виноваты все, кроме них.
    Відповісти Цитувати
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.81
EUR 27.33