Афонські молодці

Катерина Щоткіна 22 травня 2014, 20:45
Русский мир

Читайте також

"Русский мир", цілком за Орвеллом, виявився війною. "Православний бізнесмен" з Москви хвалить виконавців у Слов'янську за "правильно відзначену Вербну неділю" (нагадаю, цього дня, точніше, в ніч напередодні, у Слов'янську пролилася перша кров) — і це не непристойність, не цинізм, це справжня похвала на адресу "воїна Русі", який воює "за справедливість". Хотіли того в Московській патріархії чи ні — їхнє творіння, потрапивши до ділових рук практиків та авантюристів, переросло задум свого творця. І піди тепер визнач, хто саме виявився компрачікосом. 

"Русский мир" патріарха Кирила, уже стільки разів звинувачений у всіх гріхах проти національних суверенітетів пост-СРСР, насправді був створений зовсім не для цього. Все, чого намагався досягти патріарх своїм "Русским миром", — обґрунтувати для "суверенітетів" і всього світового православ'я, чому РПЦ зберігає за собою ці канонічні території. Адже за правилами, узвичаєними у православ'ї, незалежна країна може претендувати на власну автокефальну церкву. "Русский мир" у його практичному аспекті давав пояснення, чому автокефалій не буде. 

Якби ця доктрина залишилася справді тільки церковно-адміністративною, за всієї своєї термінологічної ущербності вона могла б іще довго працювати. Тому, наприклад, що надання автокефалії має безліч суто технічних труднощів — усередині світового православ'я ще не домовилися про процедуру. 

Та патріарха Кирила підвела любов до грандіозності. І він надав своєму проекту дуже широкого звучання, поширюючи "русскость" то на естонців, то на молдаван, а то й на казахів. Але він завжди міг сказати, що "зовсім не те мав на увазі" — достоту як його президент нині, він указував на те, що в цих країнах живе багато росіян, і їхні духовні потреби мають бути задоволені. Тобто він просто захищав їхні національні інтереси.

Доктрина "Русского мира" непогано справлялася зі своїм основним завданням — виправдовувала єдність канонічної території РПЦ на пострадянському просторі. І навряд чи сильно мозолила б очі світським критикам, якби залишилася виключно в цій якості. 

Та тут набігли містики. І добре б, якби тільки літератори. Але серед них виявилися також геополітики й, що гірше, — артисти цирку. Для них певна термінологічна розпливчастість "Русского мира" виявилася золотим дном. Автори доктрини й самі залишили хвіртку незамкненою для суто політичних спекуляцій — розраховуючи привернути в такий спосіб на свій бік "зовнішніх" захисників російського православ'я. І тепер негоже нарікати, що "їх використовували". Цією хвірткою, зокрема, виявилося обґрунтування "единства русского мира". Яке полягало не в суто практичній необхідності забезпечити "духовні потреби" етнічних росіян на неросійських територіях, а в якійсь містичній "російській духовності", яка пронизує ці території. 

Це лукавство було почасти вимушеним. РПЦ ніде не хотіла визнати себе "церквою діаспори" — бо для цього довелося б визнати, що росіяни на території СРСР можуть виявитися діаспорою. А "діаспора" — це щось майже зневажливе з погляду імперії. Титульна нація на території імперії ніде не може бути "діаспорою", вона скрізь — по праву — вдома. Але, виявляється, набагато гірше, коли росіяни — не "діаспора". Коли в них немає страху перед асиміляцією та "втратою ідентичності", як у нормальної діаспори. Коли вони самі стрімголов стрибають у котел місцевого етногенезу, стаючи плоттю "чужого" суверенітету. Втрачають почуття своєї російської, титульної винятковості. Відпадають. 

Добровільна відмова колись титульної нації імперії від своєї виняткової ідентичності — і є кінець імперії. Принаймні для колишніх провінцій. Не тільки тому, що імперії більше нема на кого обпертися, а переважно тому, що в цій провінції вже нікому вважати цю імперію "своєю". Якщо ще років десять тому ідея "єдності з Росією" викликала б бодай дещицю ентузіазму в російської частини населення, яка відчуває відторгнення перед українізацією, то тепер це безглуздо — величезна кількість змішаних шлюбів і вільна міграція населення всередині країни зробили свою справу. Розбіжності між "проросійськими" та "проукраїнськими" родичами тепер пролягають в абсолютній більшості випадків не посеред подружнього ложа, а по лінії розлому між поколіннями. 

Росія втратила росіян в Україні — це головний висновок з незграбних спроб Кремля подати агресію на Сході України під соусом "захисту російського населення". З'ясувалося, що навіть там, на Сході, дуже мало росіян потребують захисту з боку метрополії. 

Однак "загальний духовний простір", заявлений як основа "Русского мира" у цьому випадку — знахідка. Бо дозволяє трактувати цю "відмову від самоідентифікації" саме як відпадання, апостазію. Не має значення, свідому (зрадництво) чи несвідому (омана). Та хай собі, коли йдеться про всілякі Молдови з Латвіями — хоча теж збиток очевидний. Україну в складі "Русского мира" треба зберегти обов'язково. Бо саме "духовна єдність", опора всієї доктрини, виправдовується через іще більш розпливчастий міф — про "спадщину Святої Русі". 

Для України це дуже погана новина. Бо, з погляду містиків і містифікаторів, які дорвалися до "руссмира", Останкінської вежі та зброї, Київ — чи то легендарний Монсальват, чи то сам Священний Грааль. Тобто привід для священного походу якогось новоявленого лицарства очевидний. 

І знайшлися, знайшлися персівалі з галахадами! Якби йшлося тільки про літературу, був би привід для стриманої радості. Адже із цих образів вийшли б чудові персонажі для якогось Дюма-батька вітчизняного розливу. Мають місце священні реліквії, небезпечні подорожі, благочестиві натяки на участь герметичної "чернечої республіки", що заміняє в нашому суто православному сюжеті класичне джерело інтриг — папський престол або кардинала Франції. І всенеодмінно вогонь битв і справжні чоловіки, воїни Господні, вірні друзі й чудові коханці. 

Тим, хто не може зрозуміти, що відбувається навколо ДНР, я можу тільки порадити: поставтеся до цього як до літературного сюжету, і все стане на свої місця. Вони, може, і не здадуться вам симпатичними — ці молодобілогвардійці, які пішли на Дон до Денікіна, — але зрозуміти їх можна буде краще. Щоправда, вони спізнилися років на сто, і Денікін, прямо скажемо, уже не той — але не кожен уміє, дотримуючись поради Гендальфа Сірого, змиритися з тим часом, у якому тобі довелося народитися, і розпорядитися цим часом якнайкраще. 

Публіка, яка на очах у всього світу розігрує свою воєнно-історичну РПГ, цілком очевидно закладає в основу своєї ідеології доктрину "Русского мира". Річ не тільки в рядках з "конституції ДНР" про "православ'я, яке сповідують в РПЦ". Хоча й це само по собі чудово — можна з упевненістю сказати, що керівництво РПЦ досягло великого успіху, переконуючи телеглядачів у тому, що "їхнє" православ'я — якесь особливе, не таке, як усі інші православ'я. Річ у тім, як легко православ'я стає на службу навіть не високим політичним цілям супердержав (хоча екс-супердержава теж аж ніяк не програла — вона отримала те, що хотіла), а суто ігровим цілям для конкретних гарячих голів, начинених православно-патріотичною кашею. Кашею, яку останніми роками РПЦ готує на своїх кухнях і вбиває в голови підростаючого покоління, ніжно називаючи цей процес "державно-церковним співробітництвом у сфері освіти та виховання".

Та церква в результаті стала для цих людей зовсім не світочем і проводирем, або, як можливо сподівалися, вихователем, — а засобом. Історія про те, що "дари волхвів", привезені в Україну в період протистояння на Майдані, були прикриттям для розвідмісії, — маленький, але дуже яскравий штришок, який дає уявлення про масштаби використання церкви в неоголошеній війні, що триває вже багато років, але стала помітною тільки зараз, коли перейшла в "гарячу" стадію. 

Поширюючи свої "руссмировские" доктрини церковними каналами, церква сама пропонує себе як союзника для "воїнів Русі". Причому церковне керівництво — у цьому випадку Київська митрополія — навряд чи володіє ситуацією на Сході. Усе, що вона може, — мляво відбиватися від обвинувачень на адресу церкви.

Наприклад, усе, що там змогли сказати про зникнення митрополита Агафангела з Одеси якраз, коли розпочалося розслідування трагічних подій 2 травня: митрополит відбув в "узгоджену відпустку". Те, що час для відпустки вибрано, м'яко кажучи, непристойний, — залишається за дужками. А що ж до обвинувачень окремих представників духівництва, монастирів, лавр та інших церковних організацій у пособництві бойовикам, коментар завжди один:
наклеп. 

Коментар правильний — з погляду внутрішніх інтересів церкви. Принципу "невинесення сміття з хати" тут дотримуються свято: будь-який непривабливий факт стосовно церкви має бути передусім ретельно прихований від очей "зовнішніх". Далі — за обставинами. Наприклад, подейкують, що митрополита Одеського Агафангела таки відправлять на спочинок. Отже, з відпустки він, можливо, й не повернеться. 

Та політика замовчування слушна хіба що з тактичної точки зору. Стратегічно вона провальна. Адже в результаті, навіть коли церква справді цілком ні при чому, у це ніхто до кінця не вірить. Що в перспективі може мати кепські наслідки для самої церкви — недовіра й роздратування рано чи пізно виявлять кумулятивні властивості. Якщо просто "етнічні росіяни" давно не становлять ніякої реальної небезпеки державному суверенітету України, то окремі церковні приходи, монастирі, паломницькі центри, готелі тощо набувають рис антиукраїнських анклавів і регулярно потрапляють під підозру як опорні пункти для бойовиків.

Першою жертвою цієї зростаючої недовіри до всього, що пов'язано з РПЦ, упав митрополит Ілларіон Алфєєв, якого не впустили в Україну попри те, що він використав усі зв'язки для вирішення питання на свою користь. Наступним за РПЦ джерелом проблем сміливо можна поставити Афон. Цей дивний "духовний офшор", який перебуває ніби цілком у межах "історичної Русі", але при цьому залишається "оплотом російського православ'я" і, що важливіше, гарантом "Русского мира" та його єдності. Ми можемо говорити про це з упевненістю — після "афонського" президента, який сформував навколо себе "афонську" еліту, після "афонського" прикриття для військової місії, та й просто афонських молодців, які розігрують зараз "білий реванш" на території нашої країни. 

До речі, кажуть, православний мільярдер Малофєєв веде переговори з Афоном про "всеруссмировские" гастролі чергової реліквії. Уже названо ціну питання. Але про істинну мету "суто духовної місії", боюся, ми знову довідаємося тільки постфактум. І, боюся, вона нам знову не сподобається. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Djoanna 7 августа, 10:46 я патриот Украины, а моя крестная мать, россиянка, называет меня националисткой, потому что Путин для меня злобный гномик НО пусть Господь простит вам эту статью и эти слова сказаные в адрес земной обители Божьей Матери, мне стыдно и страшно за Вас Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • spragly 24 мая, 12:02 Прекрасна стаття і назва влучна. Русоязичники досі воюють з Другим Римом тому що на їхньому рівні інших Римів і не видно. Третій Рим, який пролетарії Пєтроґрада розібрали на поребрики і прикрасили мавзолеєм Лєніна-Сталіна, завершився гладіаторськими боями в Слов'янську, який тепер можна сміло перейменувати в Колізей чи Колізей Третього Риму, так навіть краще :-( Телеаудіторія колишнього Третого Риму присилає в Колізей всіх своїх грушних журналістів, але попри їхні старання гіркін з бевзлером та абвером не перетворюються на ґенерала Максимуса, а путін не перетворюється на імператора Коммодаса. Якби Гоголь так любив пресловутий Третій Рим, чи прожив би він все життя імігрантом в Італії? Якби Булґаков (син професора київської семінарії, до речі) не пересвідчився в смерті Третього Риму, чи написав би він "Собаче Серце" (Новий Заповіт російської версії постхристиянства) чи "Майстра та Маргариту" (Єванґеліє від Михайла)? Всі претензії Росії на роль особливої цивілізації тільки і годяться що для вуличних боїв та вуличного православ'я. Може їснують в Росії і невуличні версії тієї ж культури чи релігії, принаймі всілякі прілєпіни тщаться в це вірити та "порвуть всякого хто не вірить"... Отож бо... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ryzenkov 23 мая, 17:08 Что лежит в основе русского мира и русскости в частности - закостеневшая в своей незыблемости доктрина великой русской (византийской империи) от Константинооля (Стамбула) до Белграда. Мы помним, что когда в России вовсю германская армия катилась на Восток и уже восставшие матросы и солдаты шли на штурм Зимнего дворца, крейсера Черноморского флота разводили пары, чтобы отбить у турка Константинооль и христианскую святыню... Это было похоже на ир во время чумы... Нечто подобное наблюдалось во времена крестовых походов на защиту тела господня, вот только чем это кончилось - падением Константинополя и воцарением тюрков...Сегодня Россия и православная церковь во главе с Кириллом решили поддержать Путина в его желании насаждать русскость огнем и мечом... На Кирилле есть большой грех в том, что он бездумно потакает белобрысому царьку в братоубийственной войне в Украине привлекая на свою сторону диких мусульман-чеченцев. Кто он осле этого? Патриарх РПЦ или марионетка в руках вороватого КГБ-шника всея Руси? Вот уже и снайпер Ромашка, убивший не одного украинского солдата был ослушником в Киево-печерской лавре и православный батюшка на донецкой окружной дороге во главе своих прихожан останавливает колонну украинских военных, чтобы не пустить их боевые позиции против России и еще подстрекатели из церквей, не дающие украинским солдатам выполнять свой долг - это есть предательство и сепаратизм в чистом виде на фоне заявлений патриарха о невмешательстве в мирские дела... Все эти бородатые сепаратисты, типа Бабая, обещающие вешать украинцев именем Христа для очищения Киевской Руси - все это звенья одной цепи - предательства РПЦ Христа во имя дьявола - достижения шизофренических планов построения "Киевской Руси" от Константинооля до Белграда пусть даже ценой сотен жизней братьев-украинцев и других недостаточно преданных белобрысому отморозку-царьку христиан... Как то грустно напрашивается аналогия с инквизицией средних веков, только вот на дворе 21 век, а воз и ныне там... Відповісти Цитувати
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.91
EUR 29.08