Державна регіональна політика в Україні: від декларацій до регіонального розвитку

регионы

Читайте також

Традиційно в Україні про регіональні відмінності та диспропорції у регіональному розвитку згадують здебільшого перед виборами і частково — після ухвалення бюджету на наступний рік. Перед виборами аналізують карти електоральних симпатій, а після ухвалення бюджету з'ясовують, чому один регіон отримав значно більше коштів із державного бюджету, ніж усі його сусіди. 

Щоправда, і тут ситуація вже починає змінюватись. Дедалі частіше учасники політичних кампаній включають у свої виборчі програми положення про розширення прав регіонів, формування єдиного українського простору чи зменшення асиметрії у розвитку регіонів, а депутати придумують різні ініціативи, яким би чином у "свої" регіони завести додаткові кошти з державного бюджету.

Все це свідчить про те, що Україна не може і далі залишатися в ситуації, коли державна регіональна політика є лише гарним гаслом у передвиборній агітації. Ця політика має стати однією з основних політик держави, особливо для такої великої, як Україна, з її масштабними і дуже різноманітними регіонами. 

Навіщо потрібна регіональна політика?

Державна регіональна політика (ДРП) є складовою внутрішньої політики держави, спрямованою на посилення конкурентоспроможності економіки держави та її регіонів, підвищення рівня добробуту населення та сприяння інтегрованості її простору. На відміну від галузевих політик, вона, перш за все, має орієнтуватися на просторовий ефект певних політичних дій і заходів, програм та бюджетів, слугувати певним фільтром, крізь який окремі види політики спрямовуються на конкретні території для досягнення оптимального (позитивного) ефекту і компліментарності заходів. ДРП — це політика синергії, яка при правильному плануванні й реалізації забезпечує ефект набагато вищий, ніж ефект від суми окремих заходів галузевих політик. 

Еволюція регіональної політики

Народження регіональної політики як напряму національної політики держави припадає на 30-ті роки ХХ ст. Спочатку європейська (як і американська чи австралійська) регіональна політика сприймалася як інструмент згладжування надмірних диспропорцій у соціально-економічному розвиткові регіонів, в основному за рахунок перерозподіляючих грантів та субсидій регіонам і територіям, котрі мають певні проблеми розвитку. 

Однак із часом цілі регіональної політики змінилися і стали більш багатогранними. Виникли нова парадигма регіональної політики і нові принципи, які орієнтуються на децентралізацію влади та партнерство між різними її рівнями й гілками, а також партнерство із приватним і неурядовим секторами.

Відтак, роль регіональної політики, як однієї з важливих складових у системі державної політики, зростає, а заодно зростає й глибина залучення місцевих та регіональних суб'єктів до вироблення і реалізації цієї політики.

Централізований підхід до регіональної політики в сучасних умовах — непродуктивний і не дозволяє повною мірою розкрити можливості всіх регіонів. Уряди країн ЄС та інших країн світу дедалі більше уваги приділяють принципам партнерства і координації, стратегічного планування та цільового спрямування коштів, у тому числі на гібридні інструменти політики (гранти плюс кредити). Водночас обсяги фінансування регіональної політики у цих країнах постійно зростають, а також посилюється контроль за їх використанням, ведеться глибокий аналізу впливу конкретних заходів та інструментів задля вдосконалення політики в майбутньому. Україна може багато почерпнути з цього пулу практик і підходів, ґрунтуючись, певна річ, на місцевому контексті та специфіці розвитку регіонів України. 

Серед трендів, вплив яких найістотніший для регіональної політики:

— урбанізація — зростання ролі міст, причому не лише найбільших метрополій, а й середніх за розміром;

— міграція — яка формує динамічні ринки праці та певним чином компенсує дисбаланс, що виникає у різних регіонах світу внаслідок демографічних змін;

— інформатизація суспільства і поява нових телекомунікаційних технологій, формування економічної системи, що базується на знаннях;

— глобальні виклики у площині забезпеченості продовольством і природними ресурсами (особливо водою та родючими ґрунтами);

— зростання за принципами сталого розвитку.

Національна економіка

Окрім масштабів території, кількості населення і особливостей диференціації простору, на характер та інструменти державної регіональної політики великою мірою впливають рівень і стадія економічного розвитку країни. Чим вищий рівень економічного розвитку, чим стабільніша економічна ситуація та чим позитивніші макроекономічні тренди розвитку, тим передовіша регіональна політика і тим більше вона орієнтована на розвиток можливостей і формування конкурентних позицій окремих регіонів. Регіональна політика у часи кризи та економічного неблагополуччя більше соціально орієнтована, сфокусована на наданні базових ресурсів і можливостей для регіонів. Саме це ми спостерігаємо в Україні впродовж останніх двадцяти років.

Загалом, шлях українських трансформацій — регресивний. Незважаючи на високі темпи зростання ВВП та іноземних інвестицій, у докризовий період структура національної економіки не зазнала значних змін і залишається неефективною, консервативною та мало диверсифікованою. 

Динаміка розвитку регіонів України

Традиційно, більшість країн зі значними територіями мають регіональні відмінності — від культурно-етнічних та ментальних до соціально-економічних. Зазвичай, традиційно ж, існують менш розвинені регіони та локомотиви зростання. В Україні, за наявності значних просторових економічних та соціальних диспропорцій, можемо бачити феномен невідповідності між економічною потужністю регіону та його показниками соціального благополуччя і якості життя. У локомотивах промислового розвитку, які є лідерами за показниками ВРП на душу населення, промислового виробництва та експорту, спостерігаються найгостріші соціальні проблеми — найвищі рівні депопуляції, смертності (особливо серед чоловіків працездатного віку), еміграції, захворюваності, алкоголізму, тут неблагополучна криміногенна та екологічна ситуація тощо. Цей феномен рідко трапляється в економіках інших країн, зокрема в країнах Центральної та Східної Європи

Якість людського капіталу (освіта і навички) сильно варіює між регіонами і є найвищою у високоурбанізованих регіонах, де сконцентрована значна кількість ВНЗів та робочих місць вищого професійно-кваліфікаційного рівня. Нові й креативні робочі місця зазвичай з'являються у найбільших містах України із порівняно високою якістю життя — Києві, Львові, Одесі.

Серйозні проблеми із внутрішньою доступністю територій України мають стати об'єктом інвестицій у регіональний розвиток, оскільки покращення рівня доступності територій може виявитися одним із головних рушіїв зростання конкурентоспроможності регіонів. 

Закарпаття, Крим та південно-західна частина Одеської області мають найскладнішу ситуацію з інтегрованістю у загальноукраїнський транспортний простір і пов'язані з рештою території України лише вузькими транспортними коридорами.

Розрив у соціально-економічному розвитку українських регіонів справді значний, однак залишається у межах диспропорцій, властивих деяким країнам Європи. Найчастіше столичні міста дуже "викривляють" ситуацію, оскільки є центрами тяжіння більшості інвестицій (іноземних та внутрішніх), місцем збору великої частки податків, мають високу частку освіченого населення з високим рівнем доходів. Така роль "економічного локомотиву" позитивна для національної економіки за умови, що існують адекватні перерозподільні механізми, які з часом дають можливість поширити позитивний економічний ефект на більш значні території держави. 

Так, динамічне зростання Києва істотно впливає на позитивну динаміку зростання міст навколо Києва та області. 

Загалом, регіони України, вкрай потребуючи інвестиційних ресурсів, з огляду на зношеність основних фондів, мають дужерізні рівні забезпеченості інвестиціями та науковим потенціалом, необхідним для виведення економіки на якісно новий рівень, для радикального підвищення доданої вартості продукції і послуг, продуктивності праці. "Периферійні" регіони центральної, північної та західної частини України потерпають від браку інвестицій і перебувають у такому собі замкненому колі, коли відсутність внутрішніх ресурсів відштовхує потенційних інвесторів, а без додаткових фінансових вливань досягти якісно нового рівня розвитку неможливо. 

На сьогодні структура економіки більшості регіонів України залишається незбалансованою. У кожному домінують 1-2 галузі, в основному промислового виробництва, які випускають товари із низьким рівнем доданої вартості, інноваційності та високою енерго- і матеріалоємністю. Домінування фінансових послуг, будівництва, нерухомості та торгівлі внаслідок кризи викликало значне падіння в економіці сервісних центрів України, особливо Києва та в промислових локомотивах. Водночас, регіони із переважанням агросектору і харчової промисловості після початку кризи 2008 р. залишилися у відносному виграші. 

Україна досягла значного прогресу у розвитку інформаційно-телекомунікаційних послуг, особливо у високоурбанізованих областях та великих містах. Це є важливою умовою для розбудови "електронної економіки", "електронного врядування", "електронної освіти", медицини тощо. Насичення швидкісним Інтернетом (фіксованим та мобільним) — важливий інфраструктурний показник для оцінки потенціалу розвитку того чи іншого регіону. 

Сільськогосподарське виробництво України, хоч і демонструє постійне зростання та прискорену концентрацію виробництва в агропромислових холдингах, ще не досягло обсягів 1990 р. Структура сільськогосподарського виробництва за останні 20 років істотно змінилась, у зв'язку зі значним зменшення тваринництва та ягідництва. Значне зменшення поголів'я худоби призвело до неспроможності сільського господарства забезпечити населення України в повному обсязі необхідним набором харчових продуктів, знизило зайнятість у сільських територіях. У більшості регіонів спостерігаються значна ерозія та загальне зниження якості сільськогосподарських земель, у тому числі через практично повне припинення внесення в ґрунти органічних добрив. Сільськогосподарське виробництво має значні можливості для розвитку, беручи до уваги і місткість внутрішнього ринку (незадоволений попит) м'ясо-молочної та плодово-ягідної продукції. 

У сільських територіях відбувається швидке зменшення зайнятості економічно активного населення, особливо частки найманих працівників, задіяних у сільськогосподарських підприємствах, що не компенсується розширенням зайнятості сільського населення в інших сферах, а також самозайнятості. Серед сільського населення простежується тенденція до посилення рівня бідності, а відтак, до зменшення можливостей молоді інтегруватись у суспільство, що стрімко змінюється.

На державному рівні впродовж останніх 20 років бували неодноразові спроби сформувати комплексне законодавство щодо розвитку агропромислового комплексу та сільських територій в Україні, проте цілісної системи досі не створено, оскільки не визначена стратегія розвитку цієї сфери. 

На наш погляд, закріплення за Міністерством аграрної політики та продовольства такої важливої сфери, як розвиток сільських територій, невиправдане, бо розвиток сільських територій більш комплексний і має набагато більше складових: від планування території — до соціальної сфери і зайнятості населення поза сільськогосподарським виробництвом. Оскільки розвиток сільських територій є важливою складовою регіонального розвитку, віднесення цієї сфери до згаданого міністерства створює додаткові проблеми із координацією секторальних політик на окремих територіях.

Типізація та макрорайонування для цілей ДРП

В Україні є групи регіонів, які мають спільні риси (стан і тенденції розвитку, сильні сторони та можливості, слабкі сторони та загрози, проблеми та потреби тощо). Отже, поряд із універсальними інструментами підтримки регіонів (горизонтальними), такі групи регіонів потребують різних типів державного регулювання і підтримки та (або) різного ступеня інтенсивності регулювання. У звіті ми пропонуємо типологію регіонів — виділення груп регіонів, що є досить схожими, але при цьому достатньо відрізняються від інших груп (типів), аби до них було застосовано диференційований підхід у площині планування та впровадження необхідних заходів ДРП. Для виділених п'яти типів регіонів (п'ять типів включають: 1) місто Київ; 2) високоіндустріалізовані та високоурбанізовані регіони; 3) високоурбанізовані, орієнтовані на послуги регіони з середнім рівнем розвитку; 4) малі, трохи урбанізовані, агропромислові регіони з низьким рівнем розвитку; 5) регіони з низьким рівнем розвитку, вповільненням розвитку та з найсерйознішими проблемами розвитку) ми пропонуємо застосовувати відмінні інструменти стимулювання розвитку. 

Соціоментальні розбіжності та соціальний капітал

Міжрегіональна асиметрія у соціально-економічному розвитку регіонів, яка продовжує наростати, може посилювати напруженість між регіонами на рівні їх жителів, виходячи зі справді істотних відмінностей у регіональній ідентичності.

Результати соціологічних досліджень демонструють наявність соціоментальних та політичних відмінностей між жителями різних українських регіонів та їх зв'язок із самоідентифікацією останніх, їх етнічною приналежністю й історією перебування різних регіонів України у складі різних держав. Ці відмінності можуть негативно впливати на розвиток країни в цілому, особливо коли лягають в основу політичної боротьби. Найяскравіше такі суперечності виявляються між населенням Західного та Південного і Східного регіонів України, натомість центральні області України балансують ці суперечності і є найбільш важливим елементом їх пом'якшення.

Соціальний капітал — фундаментальна складова демократичного суспільства і ринкової економіки. Наявність міцного соціального капіталу позитивно впливає на ефективність державного управління, зокрема у сфері регіональної політики, а також сприяє плануванню, фінансуванню та реалізації заходів, які потребують широкої коаліції партнерів із державного, приватного та недержавного секторів. 

Пасивність громадян і незацікавленість суспільно-політичним життям, порівняно низький рівень розвитку інститутів громадянського суспільства — причина того, що в Україні немає системного і конструктивного тиску на державні інститути, прозорого контролю та звітування про виконані завдання і витрачені суспільні кошти. Загалом, слідування особистим інтересам як правило переважає над відстоюванням інтересів суспільної групи, хоча міжнародна практика свідчить, що об'єднання зусиль для лобіювання певних суспільних інтересів демонструє набагато вищу ефективність, ніж індивідуальне лобіювання. Однак доти, доки хабарництво залишатиметься суспільно прийнятною поведінкою, побудувати справді прозору і підзвітну систему державного управління та економіку буде неможливо. 

Законодавство

Законодавство у сфері регіонального розвитку, яке було сформоване протягом 1991—2013 рр., мало створити цілісну і взаємоузгоджену систему, що дає перелік стратегічних і планувальних документів у сфері регіонального розвитку, визначає інституції, котрі формують і реалізовують державну регіональну політику та реалізовують проекти регіонального розвитку, а також визначити й закріпити джерела фінансування регіонального розвитку.

Проте чинні на сьогодні закони і нормативно-правові акти уряду та президента України не гармонізовані між собою. Вони побудовані на різних концепціях, містять різні пріоритети і різні способи правового регулювання.

Невиконання значної кількості завдань, передбачених Державною стратегією регіонального розвитку, зокрема реформ системи управління регіональним розвитком, реформи місцевого самоврядування і територіального устрою, не дало змоги створити повноцінну правову систему формування та реалізації державної регіональної політики, яка б могла поступово, але невідворотно забезпечувати реалізацію конституційних норм щодо збалансованого розвитку українських регіонів, на основі притаманних їм особливостей .

Сьогодні критично важливо переосмислити суть державної регіональної політики, як скоординованих у просторі секторальних політик, із метою забезпечення єдності всієї державної території, вирівнювання диспропорцій у регіональному розвитку задля гарантування належної якості життя людини, незалежно від місця її проживання. Отож нині на часі ухвалення базового (рамкового) закону про засади державної регіональної політики і відповідний перегляд усього масиву законодавства, що тією або іншою мірою стосується реалізації цієї політики.

Реалізація державної регіональної політики

Державна політика регіонального розвитку в Україні мусить враховувати ряд фундаментальних перепон, які стоять на шляху досягнення збалансованого розвитку території держави, створення можливостей для динамічного зростання кожного регіону на основі унікальної комбінації внутрішніх факторів та умов.

Основними викликами у процесі реалізації регіональної політики на всіх рівнях є:

— Нестабільне інституційне середовище, включно з конституційною моделлю побудови держави, де повноваження щодо регіональної політики та пов'язаних із нею сфер (територіально-адміністративна реформа, реформа публічного сектору, державної служби, ППП тощо) переміщаються із міністерства в міністерство, часто внаслідок фрагментації завдань та розподілу їх між різними міністерствами і відомствами. Це ускладнює вироблення цілісного й послідовного підходу до формулювання викликів ДРП та визначення шляхів для їх подолання і є контрпродуктивним середовищем для спеціалістів, експертів та інституцій, які, радше, переймаються власним виживанням у ЦОВВ, аніж змістом реформ та їх наслідками.

— Високий рівень централізації та сильна владна вертикаль зі слабкими горизонтальними зв'язками, у тому числі між регіонами. Це, відповідно, призводить до появи викривленого бачення позиції того чи іншого регіону в економіці держави, соціальній, культурній сфері, суспільстві та політиці. "Ментальні" розриви між регіонами зростають набагато швидше, ніж соціально-економічні диспропорції, що шкодить єдності держави. 

— Відсутність далекосяжного бачення розвитку країни та превалювання недалекоглядності у прийнятті рішень у сфері ДРП (та інших сферах). Це призводить до неповного виконання або до невиконання взагалі чинного законодавства, що, у комбінації з плинністю керівних команд у міністерствах, породжує плутанину нових законодавчих ініціатив та регуляторних актів. В Україні поки що немає традиції і практик оцінки остаточного ефекту від політики на тій чи іншій територій. 

— Законодавчі та регуляторні неузгодження і "білі плями", які гальмують використання можливостей для розвитку та зростання. Слабкі аналітичні навички спеціалістів, котрі працюють в органах виконавчої влади (на центральному, регіональному та місцевому рівнях) і органах місцевого самоврядування, підривають ефективність інструментів політики. Ситуація ще більше ускладнюється відсутністю горизонтальної координації між органами влади, незалученням до вироблення політики та її оцінки незалежних аналітичних центрів і експертів. 

— Низька спроможність регіонів стати рівноправним партнером центрального уряду в реалізації регіональної політики. Роль регіональних органів влади насправді є найбільш комплексною: з одного боку, вони мають виконувати у своєму регіоні заходи, визначені й профінансовані центральним урядом, а з іншого — визначати власні пріоритети і реалізовувати власну політику. Як правило, їх спроможність заслабка навіть для реалізації "спущених" згори директив, не кажучи вже про власну політику та інструменти реалізації. Обласні ради, які відповідальні за ухвалення місцевого бюджету, стратегії регіонального розвитку, інших документів планувального характеру, насправді виконують, радше, формальну роль, оскільки готують проекти цих документів не органи обласних рад, а органи виконавчої влади, відповідальні перед урядом, а не перед радою та відповідною громадою. Отже, вкрай назріла реформа системи місцевого самоврядування та перерозподілу повноважень між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування регіонального рівня.

— Відсутність адекватного фінансування проектів розвитку в регіонах. Як свідчить практика, більшість витрат — поточні й часто "авральні", як правило вчасно або з невеликими запізненнями фінансуються лише "захищені" статті витрат. Капітальні проекти якщо й здійснюються, то лише у сфері будівництва або ремонту соціально значущих об'єктів, таких як комунальна інфраструктура, школи, лікарні тощо. Майже не йдеться про проекти, спрямовані на перспективу, справді розвиткові заходи, які б мали вплив на зрушення у структурі економіки, її продуктивності, трудоємності, на структуру зайнятості або доходи від активної економічної діяльності. 

Стратегічне планування

Аналіз процесу стратегічного планування регіонального розвитку в Україні продемонстрував наявність серйозних викликів та можливостей для вдосконалення. При тому що всі регіони України на сьогодні мають власні стратегічні документи, а центральний уряд має ДСРР-2015 і щойно завершив процес розробки ДСРР-2020, значного прогресу в реалізації ЦІЛЕЙ регіональної політики за останні 5-7 років досягти не вдалося. Проблема полягає не лише в неадекватній базі для стратегічного планування, а й, головне, у майже повній відсутності його операціоналізації та впровадження.

В умовах обмеженості фінансових ресурсів, які нині центральний уряд України може спрямувати на розвиток територій, слід посилити пріоритетність розподілу ресурсів та концентрувати їх на тих заходах і територіях, які можуть забезпечити найбільшу віддачу у найбільш стислий час, однак матимуть довготривалий і комплексний ефект на розвиток не лише однієї території, а й сусідніх регіонів.

Фінансування політики регіонального розвитку

Загалом, правильно було б сказати, що фінансування саме стратегічного розвитку регіонів в Україні наразі немає або є в дуже фрагментарній формі в окремо взятих містах (це найбільш фінансово самозабезпечені територіальні одиниці в Україні на сьогодні). Найбільші капітальні проекти в регіонах — будівництво транспортних магістралей, великих об'єктів інфраструктури, пільги для окремих підприємств або виробників сільгосппродукції, відкриття нових великих закладів освіти чи охорони здоров'я і закриття багатьох інших, менших за розміром, тощо — часто реалізуються без попередньої оцінки їх впливу на простір регіону, його економіку, соціальну сферу, розвиток приватного підприємництва, без дослідження потреб ринку праці та його просторових параметрів. 

Традиційний підхід — фінансування регіонального розвитку через субвенції з Державного бюджету — характеризується непрогнозованістю. Незважаючи на затверджену методику розподілу коштів та підготовки пропозицій, процес скидається на повністю ручний і непрозорий. Поява в державному бюджеті субвенцій, які повністю розподіляє уряд, фактично, на власний розсуд, поряд зі зменшенням від визначеної Бюджетним кодексом суми коштів Державного фонду регіонального розвитку, — не є доброю практикою прогнозованості фінансування регіонального розвитку.

Угоди щодо регіонального розвитку були задумані як радикальний інструмент стимулювання розвитку окремих регіонів через інститут договірних відносин, де кожна сторона зобов'язується виконувати певні заходи і надавати кошти у певних обсягах. Практика засвідчила, що в Україні угоди поки що не спрацювали, у сенсі досягнення бажаних результатів, передусім у зв'язку з недостатнім, а то й украй низьким рівнем фінансування. 

Аналіз просторового ефекту цільових бюджетних програм та регіональних програм соціально-економічного розвитку, які фінансуються з державного бюджету, не дає змоги зробити поінформовані висновки, з огляду на фрагментарність інформаційної бази, відсутність єдиного джерела даних щодо запланованих та виконаних заходів програм в окремих регіонах, комплексу показників оцінки впливу заходів на соціально-економічний розвиток регіонів. 

Логічне джерело фінансування розвиткових проектів у регіонах — місцеві бюджети розвитку — не дотягують до потреб та завдань розвитку регіонів.

Моніторинг і оцінка

Загалом, буде цілком слушно констатувати факт існування в Україні детально регламентованої функції моніторингу тамайже повної відсутності оцінки ефективності політики як на центральному, так і на регіональному рівнях

За відсутності ефективної системи моніторингу й оцінки важко говорити про ефективність заходів ДРП в Україні. Механістичне наведення десятків або навіть сотень статистичних показників соціально-економічного розвитку у контексті того чи іншого закону, стратегії або нормативного акту не буде відповіддю на головний виклик — забезпечення ефективних механізмів здійснення трансформацій у сфері регіонального розвитку. Більше того, нинішня система враховує лише одного "гравця" — державний сектор — і через свою негнучкість зазвичай непридатна для оцінки спільних зусиль та заходів із приватним і громадським сектором, міжнародними організаціями й органами самоорганізації населення. 

Статистика

Роль статистичної інформації для цілей регіональної політики важко переоцінити. Щоб досягти оптимальних цілей будь-якої політики, і ДРП зокрема, статистична інформація має бути об'єктивною, комплексною, прозорою, доступною і надаватися вчасно для прийняття управлінських рішень (у межах технічних можливостей окремих масивів інформації). 

Однак в Україні існує безліч проблем у сфері статистики, які гальмують процеси формування та реалізації ДРП, моніторингу ефективності її виконання на державному і регіональному рівнях. Це, зокрема:

— невідповідність деяких статистичних показників потребам ДРП, і, зокрема цілям ДСРР. Особливі складнощі виникають у сферах моніторингу інноваційної та інвестиційної діяльності, підприємництва і сталого розвитку, зайнятості, рівня кваліфікацій тощо;

— відсутність "ієрархії" показників — різних рівнів деталізації, залежно від характеру завдання та мети, з якою збирається інформація;

— відсутність консолідації інформації в одному місці, бажано в онлайн-ресурсі, що істотно подовжує час, витрачений на її отримання, обробку, аналіз та синтез;

— інформація часто актуалізується за новими принципами й стандартами, а ретроспективний перерахунок за новими стандартами проводиться не завжди, що унеможливлює порівняння динамічних рядів;

— невідповідність методології та динамічних рядів міжнародним (МОП, ОЕСР тощо) і європейським стандартам;

— низький рівень "читабельності" навіть уже доступної інформації, особливо на веб-сайтах МЕРТ та ДССУ, де немає простої й зрозумілої візуалізації, доступу, обмежена хронологія статистичної інформації або недостатня її актуалізація (застарілість даних);

— переведення доступних статистичних звітів практично виключно на індекси, замість реальних одиниць виміру, що створює проблеми у прогнозних розрахунках.

Комунікації

Порівняно низький рівень обізнаності широкої спільноти, і навіть кола фахівців у державному секторі, з цілями, потребами, пріоритетами та принципами регіональної політики наводить на думку, що процес комунікації був недосконалим, і важливі повідомлення у цій сфері не досягли адресатів. І це незважаючи на те, що серйозна робота, зокрема з участю міжнародних проектів та експертів і солідної суми донорських коштів, ведеться з початку 2000-х років. Досить часто регіональну політику асоціюють із сепаратизмом, федералізмом, дезінтегруючими процесами, які загалом сприймаються негативно.

В Україні має бути створена інтегральна база статистичних показників соціально-економічного розвитку регіонів у розрізі районів і міст , яка б включала показники, необхідні для ранжирування та класифікації регіонів за характером і важливістю їхніх проблем. До цієї системи має бути включена інформація, що є у розпорядженні ДССУ, МЕРТ, Міністерства фінансів, Міністерства праці і соціальної політики, Державної служби зайнятості, Міністерства податків та зборів, Міністерства інфраструктури, обласних статистичних управлінь тощо. На нинішньому етапі варто запозичити досвід країн ЄС, які використовують обмежену кількість статистичних показників (до 7-8 по кожній категорії). 

Питання регіонального розвитку та регіональної політики — пріоритетні й важливі для багатьох міжнародних організацій та національних донорських агенцій, які працюють в Україні. Успіх реалізації проектів технічної допомоги (ТД) у сфері ДРП великою мірою залежить від обох сторін — донора та бенефіціара. 

Донори мають чутливіше ставитися до місцевого контексту, використовувати місцеву експертизу для визначення проблем та викликів того чи іншого сегменту ДРП або викликів певного регіону. Вони мають краще координувати дії між собою і не керуватися виключно інтересами та пріоритетами власних керівних органів та урядів. 

Бенефіціари, зі свого боку, мають прагматичніше ставитися до ТД як до додаткового розвиткового ресурсу, до того ж потенційно більш гнучкого, що дозволить упровадити певні управлінські інновації, які важко впроваджувати в жорстких рамках українського законодавства та фінансової системи. 

Політична воля до змін

У 2011— 2013 рр. на вищому політичному рівні прийнято всі необхідні політичні рішення щодо напряму реформи державної регіональної політики і переорієнтації державної регіональної політики на людину через формування сприятливого для її мешкання середовища, незалежно від місця мешкання, а також підготовки необхідної нормативно-правової бази такої реформи. Однак ці рішення переважно залишилися невиконаними. 

Для реалізації зазначеної політичної позиції потрібна злагоджена діяльність уряду і парламенту, аби в стислі терміни підготувати й ухвалити необхідні нормативно-правові акти. А доти варто б вирішити питання концентрації повноважень стосовно регіонального розвитку в межах одного міністерства, для якого ДРП стала б основною політикою, і створити необхідні системи координації галузевих політик у регіонах. 

Перспективи ДРП в Україні

Аналітичний звіт, на основі якого підготовлено цю статтю, представляє найбільш актуальні тренди розвитку регіонів України, ключові проблеми та можливості, основні компоненти системи державної регіональної політики (ДРП), її слабкі місця та позитивні ознаки. Крім того, він пропонує основні напрями подальшого розвитку ДРП за основними стадіями розробки та реалізації політики, ґрунтуючись на специфіці розвитку окремих регіонів і їх типів. 

Ми робимо особливий наголос на тому, що на нинішньому етапі розвитку країни, а також із урахуванням тенденцій розвитку регіонів, зміни в системі врядування та інституційного середовища ДРП є вкрай нагальними

Без системних змін адміністрування політики досягти позитивних і, головне, довгострокових результатів від найбільш інноваційних і дорогих інструментів стимулювання розвитку регіонів неможливо. 

Ми не намагаємося голослівно критикувати уряд, авикладаємо конструктивні пропозиції щодо вдосконалення чинної моделі та пропонуємо нові кроки у сфері ДРП, які, на нашу думку, на нинішньому етапі необхідні. 

На наш погляд, ці пропозиції не варто відкладати в довгу шухляду, — загострення проблем регіонів, зростання розриву у рівнях їх розвитку та соціоментальна дивергенція створюють реальну загрозу для єдності політико-економічного і суспільного простору України. 

Загалом, незважаючи на багаторічне ігнорування важливості державної регіональної політики для України, саме ця політика є однією з найважливіших сфер державного управління в нашій країні, яка має таку велику територію, значну кількість населення і строкату розмаїтість регіонів. 

Ми пропонуємо змінити ставлення до українського простору і визнати важливість благополуччя українських регіонів для створення благополучної української нації і держави.

На наш погляд, проект Державної стратегії регіонального розвитку України на період до 2020 р. містить певне переосмислення підходів до державної регіональної політики в Україні на основі європейського досвіду та інструментів політики, тому надія на позитивні зміни тут є. 

Статтю підготовлено на основі аналітичного звіту "Регіональний розвиток та державна регіональна політика в Україні: стан і перспективи змін у контексті глобальних викликів та європейських стандартів політики" проекту технічної допомоги ЄС "Підтримка політики регіонального розвитку в Україні". 

Завантажити повну версію аналітичного звіту можна за посиланням:http://surdp.eu/analytical-report/

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
4 коментаря
  • Володимир 18 ноября, 16:10 Відгук на цю статтю - http://prorozvytok.wordpress.com/2013/11/11/regional-development-policy-ukraine/ Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Валерий 11 ноября, 19:05 Чисто теоретическая статья, хоть и верная. Переписанная из учебника. А самоуправления и региональной политики в Украине не существует.... Правда есть министерство, а политики нет...... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • 5005 10 ноября, 18:45 а що тут оригінального? компіляція польського і єесівського досвіду?
    Артур 11 ноября, 12:06
    А ви чекали, що вони велосипед винайдуть?? "...Україна може багато почерпнути з цього пулу практик і підходів, ґрунтуючись, певна річ, на місцевому контексті та специфіці розвитку регіонів України...."
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.64
EUR 27.25