"Свої", "ваші" й "ті"

Сергій Рахманін 13 листопада 2015, 23:02
Военные

Читайте також

 

1 вересня 2014-го. Маріуполь живе очікуванням штурму. Від нещодавно захопленого Новоазовська до нової столиці області — чотири десятки з лишком кілометрів. Половина танкового переходу. 

Східний блок з купи хаотично звалених мішків з піском повільно перетворюється на подобу фортифікаційної споруди, трактори підтягують бетонні плити, бійці незграбно маскують пригнану ЗУшку, невеличка група місцевих активістів оскаженіло риє окопи. Похмурі хлопці з "Азова", ігноруючи заборонну табличку оскаженіло курять біля розташованої неподалік заправки (через шість днів вона злетить у повітря від прямого влучання "Граду") і обговорюють останні новини. Напередодні неподалік Безіменного підбили сторожовий катер прикордонників. А вночі (кажуть) з місцевої міліцейської зброярки за розпорядженням начальства вивезли кудись у тил усі стволи, які не на руках. Від гріха. 

Гуркотить порт. Проспектом Леніна пролітає весільний кортеж. Мер Хотлубей старанно імітує створення штабу оборони міста. У готелі "Спартак" представники ОБСЄ доблесно знищують запаси віскі. На обличчях перехожих ще немає ознак страху, але вже немає слідів безтурботності. 

А в місцевих школах, як і по всій країні, — перший навчальний день. З дверей 66-ї спеціалізованої випурхнули збуджені першоклашки. Веснянкуватий вихрастий хлопчик потонув в обіймах розчулених батьків. Ще зовсім молодий тато, лагідно погладжуючи правою рукою чубату голову нащадка, лівою швиденько відчепив від лацкана новенького піджачка синьо-жовту стрічечку. Мить подумав і, скоса глянувши на мене, сховав клаптик у задню кишеню джинсів. 

Його рухи не були метушливими. Та все одно здавалися трохи злодійкуватими. Він не кинув частинку національного прапора собі під ноги. Але й не залишив на грудях сина. Він її сховав. Акуратно. І глибоко. 

Ця картинка часто виникала у пам'яті під час поїздок на стріляючий Схід. Байдуже обличчя незнайомого маріупольського хлопця і його полохливий жест постають перед очима, коли вкотре чую про реінтеграцію неконтрольованих територій Донбасу. Про майбутнє чималого шматка країни і долю людей, які його населяють. 

Люди і папери 

Чергове припинення вогню тривало прогнозовано недовго. Поновлення артобстрілів і бойових зіткнень стало очікуваною російською відповіддю затятості української сторони на переговорах у Мінську. Москва вдалася до тактики, що виправдала себе раніше, — загострення бойових дій зазвичай робило Київ згідливішим. "Розморожування" конфлікту щоразу викликало занепокоєння Заходу, політики й дипломати звично тяглися до слухавок. Київські абоненти, які цілком природно страшаться масштабної війни і так само природно бояться втратити фінансову допомогу, йшли на нові поступки. Так народжувалися угоди й домовленості — офіційні й залаштункові, писані й неписані. 

Цілком імовірно, так буде й цього разу. Стрілянина на Донбасі перетворює розмови про вибори на неконтрольованих територіях на марні. Однак немов ігноруючи цей факт, 10 листопада міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр говорить про них як про цілком можливу подію. Більше того, очільник німецького МЗС як про доконаний факт заявляє, що бунтівні території отримають додаткові повноваження ще до внесення необхідних змін до Конституції. 

"У Парижі ми домовилися, що в день виборів на Сході України закон про особливий статус набере чинності на попередній основі (тут і далі виділено мною. — С.Р.). Якщо ОБСЄ підтвердить, що вибори були проведені належним чином, тоді закон набере чинності на постійній основі", — цитує високопоставленого дипломата агентство "Інтерфакс-Україна". 

Раніше офіційні представники української влади, коментуючи підсумки, паризького саміту глав держав "нормандської четвірки", що відбувся на початку жовтня, жодного разу не згадували про подібну домовленість. Дострокове набрання чинності законом про "особливості" подавалося як побажання, з яким Київ, нібито, поки що не погоджувався. Одне з двох: або бреше Штайнмаєр, або лукавлять наші провідники. Ваша версія? І якщо це правда, то які ще домовленості залишилися таємницею? 

Тим часом побачила світло концепція майбутнього закону "Про особливості застосування Закону України "Про місцеві вибори при проведенні позачергових місцевих виборів на території окремих районів Донецької і Луганської областей України". За нашою інформацією, документ (нез'ясованого авторства) уже надійшов до парламенту, де спеціальна робоча група має перетворити його на повноцінний законопроект. 

У преамбулі концепції, іменованої "Концептуальні підходи", міститься посилання на пункт 18 перехідних положень проекту змін до Конституції. Нагадаємо, там вказується: "Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом". Нагадаємо також, що коментатори від влади регулярно наголошували: ця норма може втратити силу в разі невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань; термін її дії обмежується терміном дії конкретного закону. Суперечлива теза. Викладене в концепції цю сумнівність підтверджує. Цитуємо:
"… пункт 18 Розділу XV, дія норм якого не обмежена в часі". Це означає: якщо конституційні зміни ухвалять, самоврядування окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) визначатиметься спеціальним законом доти, доки цю норму не вилучать з Конституції. А якщо закон матиме часові рамки, то їх доведеться продовжувати. Або ухвалювати новий. 

Зрозуміло, концепція ще не закон, а закон — не Конституція. Але де гарантія, що "необмежена дія" спецзакону не є ще однією неофіційною домовленістю, досягнутою у Парижі, Берліні, Мінську et cetera? 

11 листопада президент на зустрічі з новообраними міськими головами наголосив, що українська сторона продовжуватиме виконувати мінські угоди. Висловив надію, що конституційні зміни (що містять і згаданий пункт 18) будуть підтримані 2/3 голосів депутатського корпусу. І запевнив, що в цих угодах ховається довгоочікуваний мир. 

Акомпанементом президентським словам були залпи в районах Авдіївки, Пісків, Мар'їнки, Майорського, Зайцевого, Новозванівки… 

Кремль продовжує тиснути на Київ і на Захід. Його емісари з "ДНР" і "ЛНР" на переговорах у Мінську і далі наполягають на власних правилах проведення майбутніх виборів. Вимагаючи обмежень пасивного й активного права для частини тимчасово переміщених осіб; заборони на участь у виборах низки загальнонаціональних партій; вибіркового доступу ЗМІ, преференцій у процесі формування виборчих комісій. І негайної амністії для бойовиків. 

Найближче засідання політичної підгрупи в Мінську відбудеться 17—18 листопада. Воно почасти має показати, наскільки ефективними виявляться силові вправи Путіна й телефонні вмовляння західних дипломатів, політиків, чиновників. Наскільки сильно українська влада (яка постійно рапортує про створення нової боєздатної армії) боїться ескалації конфлікту. І наскільки легко державу підштовхнуть до декоративних виборів на де-факто окупованій території. До виборів, які ні на секунду не наближають миру. 

Лінія обмеження 

Як на мене, мінські угоди скидаються на детальні рекомендації щодо лікування від застуди, прописані смертельно хворому на рак. Про юридичні й політичні вади домовленостей я писав багато й докладно. Кілька слів про моральний складник. 

Гармати Путіна й заяви Штайнмаєра підштовхують українську владу до одностороннього виконання "плану врегулювання". Воно має виражатися в проведенні не контрольованих Києвом виборів на окупованих територіях; у наданні юридичної сили закону про "особливості"; у закріпленні цих "особливостей" у Конституції. Захід отримує можливість на якийсь час забути про Україну. Москва — вогнище постійної дестабілізації, анклав свого впливу, де-факто визнаний Києвом і частково ним фінансований. Ватажки заколотного краю отримують амністію для бойовиків, легалізацію незаконних формувань, управлінську самостійність, бюджетні вливання з Києва і фактичну легалізацію. Київ не втратить політичної і фінансової підтримки Заходу, одержить певні гарантії непоновлення повномасштабної війни, а також ілюзію перемир'я. Яке не виключає нових обстрілів, нових бойових сутичок і нових жертв. 

Усе це, ймовірно, буде красиво (як у нас уміють) подано як рішучий крок на шляху до миру й реінтеграції. Але мине зовсім небагато часу, і до влади виникнуть запитання, на які буде непросто дати відповіді. Люди, що жертвують свої заощадження на потреби поранених, сиріт, переселенців та армії, матимуть право запитати, чому частина їхніх податків ітиме у фактичне розпорядження тих, кого так і не покарано за розв'язування війни. Родичі загиблих матимуть право запитати, чому вбивці їхніх батьків, чоловіків і синів не у в'язниці. Ті, кому прийдуть похоронки вже після проголошення "миру" (а вони, на жаль, приходитимуть), — чому в їхні оселі і далі стукає смерть. Ті, хто голосував за "президента миру", мають право запитати, чому мир так і не настав. Ті, хто боровся за територіальну цілісність, мають право запитати, чому наш кордон досі не наш (а нашим він стане ще нескоро). Ті, хто живе на окупованих територіях і сподівається на повернення української влади, мають право запитати, чому вона так і не повернулася. А вона туди повернеться нескоро. 

Війна притихне, але не зникне. Ніхто не пустить українську владу на окупований Схід добром, а силою брати його вона не готова. Обговорювати, чи виправданий силовий варіант, наскільки він гуманний і реалістичний, чи є в держави відповідний ресурс, немає сенсу. Нинішня влада такого варіанта не розглядає. Це очевидно й це необхідно приймати як даність. Одностороннє виконання мінських угод перетворить нинішню лінію розмежування вогню на лінію обмеження можливостей. Київ візьме на себе непосильні зобов'язання, фінансові й політичні. І остаточно позбавить себе права казати правду власним громадянам. 

Сьогодні така можливість іще є. Правда проста й жорстока. Війна не закінчиться швидко. Мир не настане завтра. Україна нескоро відновить свою територіальну цілісність. Росія поки що не піде з ОЛДРО. Ці території окуповані, і це слід визнати юридично, прописавши їхній статус у законі, встановивши характер співіснування із цими територіями, розписавши довгий і реалістичний план їх повернення. На цих територіях неможливо провести вибори за українським законодавством. І поки вони не визволені, не може бути ніяких виборів, законодавчих "особливостей" і конституційних преференцій. 

Хотілося б знайти альтернативу горезвісній "стіні", але поки що вона не проглядається. "Україна буде готова йти за найжорсткішими сценаріями, аж до сценаріїв "Стіни", де сепаратисти і Кремль залишаться сам на сам. Саме на недопущення подібного сценарію розвитку подій сьогодні спрямована вся політика і пропаганда Москви". Ці слова належать не записному істерику, а одному з найбільш прагматичних вітчизняних політиків. Це цитата зі статті очільника Інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, опублікованої на DT.UA у серпні цього року. Зауважу, що Горбулін — активний учасник так званого мінського процесу, і кому як не йому знати, чого боїться протилежна сторона. І на що не повинна йти сторона наша. 

Питання не тільки в тому, "чи буде готова Україна йти за найжорсткішими сценаріями", чи Володимир Павлович переоцінює жорсткість нашої влади. Питання в тому, чи готова Україна реалізувати сценарій, якщо вона на нього все ж таки зважиться. 

По той бік стіни 

"У наших краях немає іншої роботи. Просто немає. У сусідніх районах десь шахта животіє, десь заводик якийсь, десь фермери якісь. А тут єдиний заробіток — контрабанда. Одні перевозять, інші супроводжують, треті беруть на зберігання. Хтось із військовими домовляється, хтось — з тією стороною, хтось охороняє, хтось машини лагодить, хтось провідником працює. Хтось сотню на цьому має, хтось — десятки тисяч. З цього живуть, дахи латають, харчі купують. По обидва боки "нуля", у них така сама історія. На сьогодні "контрабас" — чи не єдиний реальний сектор економіки якщо не в усьому Донбасі, то в окремих районах — точно. Я вже не кажу про те, скільки народу з цього годується нагорі — і в Києві, і в Донецьку, і в Луганську. Особисто я — за Україну, але поки що іншої роботи Україна цим людям не дала. Не вірю, що це можна припинити, але якщо кисень перекриють, треба щось запропонувати натомість. Інакше точно стрілятимуть". 

Наведений монолог — одкровення одного місцевого "самоуправлінця" з Луганської області, з яким я спілкувався ще влітку. Правдивість його слів неодноразово підтверджувалася розповідями інших людей, місцевих жителів і військових. Багато хто наголошував і на масштабах незаконного товарообігу, і на фактичній безальтернативності подібного промислу. 

У Краматорську знайомий контррозвідник зауважував, що активність участі військових у цих схемах різко зростає із затиханням активних бойових дій. "Щойно припиняються обстріли й атаки, починається КВК — веселі п'ють, а кмітливі стрижуть перевізників". А ще "контрик" звернув увагу на зміну ставлення людей у погонах до такого заробітку. "Раніше соромилися більше чи що, зараз збирання плати з перевізників перетворюється ніби як на звичай цієї війни…" 

У Мар'їнці бойовий офіцер (справді бойовий, без будь-яких лапок) розповідав, що вважає побори "контрабасистів" своєрідними трофеями. "Ми кров'ю платимо на цій війні, нехай нам платять ті, хто на цій війні і на нашій крові наживається. Ну пригальмую я їх, вони потім однаково відкупляться і через інший блок поїдуть. Якщо цю хрінь заборонити не можуть, я на ці "бабки" гнилі бійцям дощовики купляю, спальники, термобілизну нормальну, все, чого нам тил поки що недодає. Генератор, "таблетку" для медиків, "Ниву" своєму заступникові, що ж йому — на БТР щоразу по позиціях мотатися? Я ж їх у кишеню не покладу, бо гидую". 

Якщо влада справді хоче виграти цю війну, їй доведеться зрозуміти, з ким, із чим, за кого й за що вона воює. І запитати себе: чому люди, готові віддати життя за країну, часто не вірять у спроможність держави "заборонити цю хрінь". Задуматися над тим, що надто вже багато хто сприймає банальне протизаконне діяння як єдино можливий вид заробітку чи різновид трофея. Злякатися, що думають ці люди про таку владу. Жахнутися, як розкладає ледь зміцнілу армію така війна. 

"Добре, що не стріляють, добре, що пацани не гинуть, не калічаться. Але бойові ніби як мобілізують. А так, коли ні війни, ні миру, "аватари", "зальоти"... Швидше б мир, чи що. То мир скоро?"

Я не знав, що відповісти цьому хлопцеві, який пройшов усю війну, — від Семенівки до Щастя. 

Але я знаю, що перемогти не можна, якщо мовчати про "контрабас" і "аватарів". Якщо той, хто воює, не отримуватиме від тилу все, чого потребує. А той, кого війна позбавила роботи, не отримуватиме від держави бодай того, що необхідне для виживання. І посилання на бідність держави звучить як насмішка для кожного, хто хоча б приблизно уявляє масштаби тіньового товарообігу в Донбасі. 

Інакше в державі зневіряться одні, і в неї не повірять інші. А таких у Донбасі, як на мене, поки що більшість. 

Маркування

Нині з'явилося безліч знавців загадкової "донбаської душі". Посилаються на численні соцдослідження, які, по-моєму, породжують більше запитань, ніж дають відповідей. Одні в черговий раз закликають "почути Донбас" і наввипередки розповідають, до якого саме місця треба притулити вухо. Інші (таких було особливо багато на початку війни) називають головним рецептом приборкання непокірного силу. 

"Є історія, будемо вважати її легендою цієї війни. У червні одне з невеликих шахтних селищ, не захоплене Російською Федерацією, було захищене блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків селища блокпост обстрілювали: то з автоматів, то з мінометів. Воїни приїжджали і не розуміли, що таке, що відбувається. Один з українських бійців був місцевим і сказав: "Я вирішу цю проблему". Він зробив шибеницю, поставив біля блокпоста на площі. Вранці місцеві жителі принесли бійцям кашу, вареники, ковбасу. І сказали: "Ну, хлопцi, шо ж ви не сказали, шо ви — влада!" Той, з місцевих, запитав, показуючи на шибеницю: "Хлопці, забирати будемо?" Вони порадилися і сказали: "Нi, хай постоїть. А то забалуємо". Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Отак сюди може прийти чужий бог". Це — історія від письменника, професора, доктора наук, уродженки Донецька Олени Стяжкіної. 

"Більше рішучості, більше волі. Політика політикою, але ментальність Донбасу сприймає тільки твердість, рішучість. Якщо ще простіше — народ Донбасу розуміє тільки силу, як би грубо й цинічно це не звучало. Толерантність тут не в пошані. Давайте дивитися правді в очі: Янукович раком ставив цей Донбас, тут люди до цього звикли". Це — інструкція від простого, як автомат Калашникова, уродженця Костянтинівки, колишнього командира добробату "Артемівськ", а нині депутата ВР Костянтина Матейченка, яку він розповів "Українській правді" ще торік. 

А ще є думка Іларіона Павлюка, який відвоював у "Гарпуні" і повернувся до журналістики й режисури. "Сила там є більшою цінністю, ніж свобода. Я хотів би помилятися. Бо це насправді дуже страшно. Але там тебе поважають, коли ти перестаєш бути ввічливою людиною, а стаєш просто людиною з автоматом. І ця повага не є страхом. Вона щира". 

Залишу ці думки без коментарів, позаяк не претендую на знання особливостей характеру жителів окремих районів Донецької і Луганської областей. В одному населеному пункті я почув три різні версії з приводу місцевих настроїв. Думка військового: "Та тут кожен другий сепар. Кожен таксист, кожен хлопчисько — розвідник. Кожен тільки сидить і чекає, коли орки повернуться". Точка зору місцевого активіста: "Після того, як звідси вибили бойовиків, більше половини — за Україну, це точно. Вони вже наїлися Новоросією". Роздуми обивателя в місцевій кафешці: "Ну, відсотків десять за "ДНР", відсотків, думаю, п'ять — за Україну. Іншим — наплювати. Аби тільки не стріляли. І не чіпали". 

Але і тих, кому нібито не однаково, зрозуміти не завжди просто. Був улітку в Сартані, невдовзі після жорстокого обстрілу. Щоб зрозуміти, що "прилітало" з боку Новоазовська, "звідти", — мабуть, не треба бути трасологом. Однак усі місцеві, які були готові говорити про наліт, уперто повторювали: "Це "укри". У прифронтовому селі на Луганщині, розтрощеному артою, напівпорожньому і напівголодному, офіцер розповідав, як вони влаштували засідку на отруювача колодязя, яким користувалися військові. Це виявилася бабуся, з якою вони регулярно ділилися харчами. "І вона нам щоразу щиро дякувала, зі сльозами, такого не зіграєш". Один з російських телеканалів тиражував таке ж щире обурення бойовика, котрий, потрясаючи зброєю, обурювався, чому Київ стільки часу не платить йому заробленої пенсії. Він не жартував. І не грав. 

Не знаю, наскільки можу довіряти власним суб'єктивним відчуттям, але мої довоєнні враження війна лише підтвердила. 

"Ваші" — коли йдеться про українських військових. "Ті" — коли треба було позначити в розмові деенерівців. Саме такими термінами оперувала офіціантка в кафе неподалік від Красноармійська навесні 14-го. Пізніше я стикався з таким самим маркуванням у Попасній, Лисичанську, Артемівську. І, як мені здається, це не було спробою приховати свою симпатію до творців "новоросії". Як на моє скромне розуміння, останні не є для більшості населення справді "своїми". І ми теж. 

Уперше опинився в Криму й Донбасі відразу після проголошення незалежності. Перше відчуття — на півострові розвал СРСР більша частина населення сприйняла болісно, у гірняцькому краї його, по-моєму, не помітили. Київ залишався для тамтешніх жителів так само далеким, як Москва. Наступні відрядження лише підтвердили це враження. 

Анітрохи не ідеалізую жителів інших регіонів. Скрізь були і є свої казнокради, шахраї, подвижники й донкіхоти. "Львівські бандити не гірші й не кращі за луганських", — ділився враженнями приятель, який мав нещастя близько спілкуватися і з тими, і з іншими. Скрізь критикували владу і будували плани на майбутнє. Але в будь-якому іншому місці пов'язували ці плани з новою українською владою і новою українською державою. Скрізь ти почувався в Україні, але в Лисичанську, Горлівці й Волновасі розумів, що ти в Донбасі. 

Не залишало відчуття, що люди, яких я зустрічав, у масі своїй не почувалися громадянами цієї країни. У них, по-моєму, просто не було приводу задуматися про це. Вони, здається, ніколи не вважали себе ні українцями, ні росіянами. Вони були жителями Донбасу. Вони байдужно прийняли зміну прапора й грошової одиниці, зафіксувавши це як неминучу даність. Більшість ніколи не виїжджала за межі краю. Хазяї регіону ніколи не впускали до своєї вотчини чужинців. Так було простіше грабувати, доїти, управляти, торгуватися з Києвом за преференції і дотації. Вони підживлювали горезвісний регіональний патріотизм, збільшуючи дистанцію між Києвом та іншою Україною. Тому від Києва періодично вимагали "почути Донбас", ігноруючи той факт, що столиця була так само глуха і до голосу Полісся, Волині, Слобожанщини чи Поділля.

Немає точного вимірювача патріотизму. Важко виміряти його реальний рівень, скажімо, у Харкові, Запоріжжі чи Одесі. Але там людей, які усвідомили або усвідомлюють себе громадянами країни, відчутно більшає. Миколаївський колега днями дуже точно зауважив: "У нашому місті за останні півтора року багато чого змінилося. Не те щоб люди змінили свої погляди. Швидше, вони їх набули. Раніше багато хто просто не замислювався над тим, що таке Батьківщина". 

У Донбасі приводом задуматися могла стати війна. Але для більшості так і не стала. Що зрозуміло. Торік у квітні на блокпосту біля Красноармійська кремезний хлопець у балаклаві, тільнику й маскхалаті, прикрашеному георгіївською стрічкою, палко переконував мене: "Дайте нам спокій! Ми ваших виженемо, поткнуться росіяни — їх виженемо. Самі розберемося! Янукович — му...ак. Але він наш му...ак. А ви його незаконно скинули! І тепер нациків присилаєте, які вчора сім'ю на блоці розстріляли!" 

Він, як на мене, був щирий і у своїй готовності "гнати росіян, якщо поткнуться". І у своєму регіонально-патріотичному бажанні захищати "свого му...ака" від кровожерливих нациків. Де він зараз, цікаво? Жене, напевно, бурятів та осетинів через кордон... 

Прапори і душі

Не полишає відчуття, що багато хто з нас помиляється, оцінюючи те, що відбувалося і відбувається у Донбасі. Досить масові проукраїнські мітинги у ще не окупованому Донецьку й пізніше у визволеному Маріуполі схильні були приписувати зрослому патріотизму. Можливо. Але ризикну посперечатися, посилаючись на власні враження. У буржуазному Донецьку це було, почасти, протестом середнього класу, який боявся, що зруйнується узвичаєний порядок, який інтуїтивно (і небезпідставно) вжахнувся прийдешньому свавіллю. У Маріуполі — захисна реакція, страх, що може повторитися нетривале, але "яскраве" правління "Чечена"-Борисова. Це швидше інстинктивне, ніж усвідомлене. Яке повільно, але впевнено проникає в уми й серця жителів більшості регіонів. Котрі щось відчули в душі в 2014-му і не дають цьому почуттю померти в 2015-му. Попри лукаву балаканину й убивчу безпорадність можновладців. 

Ми ритуально наділяємо жителів Донбасу нав'язаними шаблонними звичками, неіснуючими чеснотами й вигаданими гріхами. Не всі, хто поїхав звідти, — патріоти, і не всі, хто залишився там, — "сепари". Не всі, хто в Києві не чіпляє синьо-жовтого прапорця на лобове скло машини з номером АН або ВВ, симпатизує захарченкам і плотницьким. І не всі, хто ходить на проукраїнські мітинги в Краматорську або Сєверодонецьку, готові пожертвувати заради країни чимось, окрім півгодинного стояння під українським прапором. 

Я б ризикнув припустити, що за час війни і патріотів, і апологетів "русского мира" в Донбасі ще поменшало. Багато хто не готовий пробачити руйнувань, голоду і смертей. Одні не готові пробачити цього неспроможній (поки що) київській владі, інші — карикатурній донецько-луганській. 

Знаю хлопця, який щиро вважав Донецьк Україною, але залишився в неукраїнському Донецьку, відмовився від запланованого переїзду на "материк" після того, як сліпий снаряд, що прилетів з українського боку, поховав усю сім'ю його близького друга. І поховав його колишні уявлення про Батьківщину. Знаю іншого хлопця, уродженця Донбасу, мобілізованого до ЗСУ танкіста, котрий ховав біля серця прапорець "ДНР". Тепер він носить біля серця навіть не синьо-жовтий, а червоно-чорний. Після того, як його, ризикуючи життям, витяг з палаючої машини однополчанин, уродженець Галичини. 

Події останніх років мали стати приводом для більшості жителів Донбасу задуматися про те, що означає для них Батьківщина, країна, держава. Але про це важко думати, коли "прилітає", коли голодуєш. "Аби тільки не стріляли", — виправдана теза для тих, хто навчився визначати боєприпас за звуком. 

Мир, на жаль, недосяжний. Перемир'я примарне. Можливе лише замирення. Воно реалістичніше, ніж міфічні переговори про мир. З Москвою домовитися неможливо — вона вперто відмовляє нашій країні в праві на існуванні. У Донецьку й Луганську домовлятися нема з ким. Лубочні "лідери" несамостійні й неспроможні. Навряд чи вони є виразниками думок більшості населення, де цілком природно зростає відсоток тих, хто за те, "щоб не стріляли". Важкоздійсненним є процес перемир'я, подібний, скажімо, до північноірландського — нема з ким домовлятися. Готові домовлятися репрезентують тільки себе і не хочуть миру. Ті, хто хоче миру, неповноважні домовлятися. 

Стіна — лиха штука, але альтернативи їй поки що не видно. Коли розглядати її не як самоціль, а як інструмент. Не схожі одна на одну берлінська й корейська стіни дали можливість двом частинам різних країн побудувати, по суті, різні світи. Непорівнянні. Що прискорило падіння однієї стіни, і рано чи пізно обвалить іншу. 

Замирення в Донбасі появу такої стіни, очевидно, передбачає. Але воно передбачає і багато чого іншого. Законодавче визнання відірваних територій окупованими. Здатність не брехати власним громадянам. Відмову від декоративних виборів і фактичної легалізації сепаратистів. Зобов'язання повернути втрачені території і визнання того, що це станеться нескоро. Готовність справді допомогти тим, хто вже залишив рідні краї, і тим, хто зважиться на це, розуміючи, що інакше доведеться жити за стіною. Чесне визнання того, що держава об'єктивно не може утримувати тих, хто живе на території, цією державою не контрольованій. Реалізацію ефективної програми створення робочих місць на визволених територіях. Реалізацію дієвої програми адаптації внутрішньо переміщених осіб. Жорстоку й негайну боротьбу з контрабандою. Припинення загравань з тими, хто розпалював сепаратизм. Побудову стіни, а не тину, через який снуватимуть ДРГ, контрабандисти, провокатори й просочуватиметься зараза сепаратизму. Забезпечення ефективної безпеки лінії поділу. Вибудовування точної дипломатичної лінії поведінки. Розробку реалістичного плану поступового повернення окупованих територій. І запуск реформ, без яких усе описане вище неможливе. Важко? Безперечно. Але альтернативи, як на мене, немає. Жорстоко? Так. Але саме про це треба говорити, всупереч обивательському бажанню відволікатися на Тетерука з Кужель і Соболєва з Марічкою. 

Держава, з різних причин, не змогла забезпечити виконання завдання зберегти цілісність країни. "Мінський план" в існуючому вигляді веде до подальшого її руйнування. Батьківщину не вибирають. Але чесна влада повинна надати тій частині країни, яка з різних причин не замислювалася про поняття "Вітчизна", шанс про неї подумати. Надати право вибору місця проживання. Жорстокий, але, напевно, необхідний крок. Без якого одна частина населення не зможе знайти своїх між "вашими" і "тими". Без якого інша частина населення, що ховає прапорець певного кольору в задній кишені, можливо, так і не відчує потреби носити його біля серця. 

Це ж війна не за території, а за людей, правда? Це ж війна, правда? І вона не завершена? 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
117 коментарів
  • Voynich 20 ноября, 19:05 После восстановления в Украине конституционного строя хотя бы по основным направлениям: защита прав собственности и обеспечение конституционных прав граждан, развитие рыночной экономики и гарантии права на предпринимательство, конституционные (научные) механизмы производства и учета новой (добавленной) стоимости и эквивалента стоимости (гривны)… -- освобождение оккупированных и аннексированных Россией территорий произойдёт быстрее, чем об этом успеют подумать. А силовое давление России на Украину будет по определению смешно (комично), как давление или попытки давления двуглавого орла на тризуб. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ryzenkov 20 ноября, 07:09 мне обидно, что такие "люди" как порошенко настолько любят и доверяют своему народу, положившему свои головы за его президентсво, что совершенно секретно, как тот ать проталкивает через раду закончики об автономии лугандонской республики, написанные в берлине и париже с максимальным учетом пожеланий кремвлевского хорька. Неужели народ Украины, вынесший на своих плечах полный хаос 2014 года, когда власть валялась в пыли и добровольцы своими жизнями спасали и поднимали страну из пепла лишь для того, чтобы потом ЭТА власть за нашей спиной и за наши деньги устраивала сепаратные танцы с гнобителями и уродами из ПАРАШИ при полной поддержке евроуродов? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ryzenkov 20 ноября, 06:54 4) заставить руководство в Украине в лице шоколадного зайца СНАЧАлА слышать СВоЙ народ, а потом уже меркелей и олландов.... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • ryzenkov 20 ноября, 06:53 я вижу факты ; 1) как только Украина начинает выдвигать свои условия или тормозить сепаратные переговоры в минске, тут же активизируется военторг 2) москали реально создали в дыре регулярную армию, способную воевать на первых порах без войск параши 3) выборы тех же сепаров по украинскому законодательству возможны, избрание проукраинских руководителей в дыре НЕВОЗМоЖНО 4) закрепление автономии боевиков в конституции Украины будет означать скрещение ужа с ежом - плюс постоянный контрольный пакет путина в оОО "Украина" 5) если Украина признает автономию дыры народ Украины будет платить деньги "на кормление" дыры, причем не столько простых людей, сколько "элиты". Вывод; 1) не признавать дыру официально 2) после референдума по присоединению дыры к россии возложить всю ответственность за экономику, социалку на парашу, если официально не присоединятся - на руководство дыры, т.е. марионеток путлера 3) высвободившиеся средства на содержание дыры направить на перевооружение армии 4) заставить шо
    zxcvb 20 ноября, 09:23
    Ваши выводы вполне очевидны, также как и очевидно, что их поддерживает большинство украинцев. Но нет механизма, который принудил бы Порошенка и ВР принять эти необходимые для обеспечения жизнеспособности Украины решения. Референдум он не объявит, поскольку Конституция не регулирует, как его можно принудить это сделать, а если бы он был уверен, что через референдум смог бы протащить ультиматум Меркель, Олланда и Путина по их трактовке МС (сперва легализация путинской оккупации через выборы, а потом когд-нибудь все остальное), то давно бы его объявил). Явно то, что у него нет 300 голосов в этом составе ВР, чтобы через него провести закон о признания "ЛнР" и "дНр" (парадокс, парламент признал, что эти территории оккупированы и в тоже время ищет возможности признать оккупацию), и то, что этих голосов нет, а Конституция не предуматривает такого признания это хорошо, потому что любые принятые незаконно решения, рано или поздно будут признаны нелегитимнымы, как было с Януковичем, перелициваши
    zxcvb 20 ноября, 09:33
    перелицевавшим Конституцию под себя простым большинством голосов, но хотелось бы избежать таких голосований вообще, потому что это дестабилизация Украины, ведь брошенная в солдат граната под стенами ВР не только на совести гранатометчика, но и на совести Порошенка, из-за трусливой недостойной политики которого ему сорвало "крышу". Что поделаешь, не было среди украинских президентов ни одного достойного, чтобы принимать вызовы времени, правда и в США их за последние сто лет почти не было, уважаю только Ронни Рейгана и отчасти Д.Ф. Кеннеди, но там президентам позволяется сделать ровно столько ошибок, сколько позволяет американский народ, и за плохую политику приходится нести политическую ответственность, а здесь они, приходят, такое впечатление, считая, что украинский народ выписывает им мандат на должность пожизненного султана и отвечать никогда не придется.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Voynich 20 ноября, 01:35 «Стена - очень скверная штука, но альтернативы ей пока не видно…», «…появление такой стены, очевидно, предполагает…», «непохожие друг на друга берлинская и корейская…», Израильский разделительный барьер, Великая Китайская стена, «Стена» в исполнении Pink Floyd?? Украинская НеСтена!! - баррикады Майдана, переместившиеся из центра Киева на восток и юг Украины. По ту сторону та же российская «гуманитарная помощь», но уже дальше от Киева!!, по эту – патриоты Украины; сотня Небесных Сотен, мирные (и немирные) граждане Украины погибли - у свободы явно недетское злое лицо. А Штаб Національного Спротиву переместился с Майдана в ВРУ, администрацию Президента, КМУ. Теперь Штаб возглавляет не Майдан, а врага Майдана - созданную Кравчуком, Кучмой, Ющенко, Януковичем систему органов государственной власти под притворным названием «держава Украина»: чиновнический Ватикан в средине Украины, коммунистически-олигархического мутанта, единый в Украине источник коррупции и организованной преступности!! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • gorovoyj 20 ноября, 00:44 Продолжу to zxcvb. Предлагаю зафиксировать сходство и различия наших позиций и попытаться сформулировать условия сколько-нибудь стабильного развития Украины. 1. Военного решения нет. Падение Донецка равно как и падение Киева практически исключено. 2. Упование на блокаду сомнительны. Блокированные ЛНР/ДНР будут держаться пока будет держаться Россия, а Россия продержится долго. Украина под российскими санкциями будет держаться пока будет помощь от США и ЕС, а помощь будет долго. 3. Договариваться будет нужно рано или поздно, причем не на условиях Минских соглашений. Всем понятно, что эти соглашения не мир, но перемирие, то есть условия передышки. 4. Обе стороны доказали свое право на видение своего будущего, жертвуя своими жизнями за право жить так, как они хотят. 5. Вывод прост: нужно разводиться, сформулировав взаимоприемлемую процедуру развода. В качестве не идеального, но наиболее близкого примера можно взять развод Чехословакии. 6. Тех, кто еще не навоевался - в Сирию! Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • gorovoyj 20 ноября, 00:23 Продолжу to zxcvb. У меня нет доверия к историкам, поскольку с конъюнктурной и откровенно холопской позицией многих из них сталкивался на практике. После лекции о зверствах большевиков такие мимикрирующие особи в преподавательской вспоминали времена, когда они преподавали историю КПСС и имели в связи с этим льготы и бонусы. Я нисколько не сомневаюсь что такие деятели могут обосновывать любую трактовку событий. Я опираюсь на историю своей семьи, как на факты, которые у меня не вызывают сомнений. Утверждаю: голод был и в Черниговской области и в Алтайском крае. Члены моей семьи умирали от голода и в России и на Украине. Гор трупов не было ни в Городнянском районе Черниговской области, ни в Усть-Колманском районе Алтайского Края. Моя родня в Алтайском крае кроме голода попала еще и под раскулачивание. Основываясь на фактах, достоверность которых у меня не вызывает сомнений, утверждение об этноциде украинцев для меня (лично!) продолжает оставаться сомнительным. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • gorovoyj 20 ноября, 00:05 Продолжу to zxcvb. Мне кажется, что при всех разногласиях у нас немало практически совпадающих позиций. По Ленину. Я также не считаю его "вождем" и никогда не был коммунистом. Речь была о том, что именно Ленин создал такое квазигосударство, как Советкая Украина, а нынешняя Украина является правопреемницей именно Советской Украины, а не Гетманщины и не УНР. Совместными усилиями (прежде всего Вашими!) установлено, что принципиальных различий между положением казаков и крестьян на Левобережье и Правобережье не было во время Самойловича и Дорошенко. Равно как и после ликвидации гетманского правления на обоих берегах Днепра. То, что на Правобережье при польском правлении было несладко подтверждает восстание Гонты и Зализняка. Насколько я понял, в том, что гражданская война на Украине не сводилась только и исключительно к борьбе за независимость от России мы пришли к согласию. Относительно Голодомора. У меня просто нет доверия к историкам: ни к советским, ни к постсоветским.
    zxcvb 20 ноября, 01:00
    Нет, не так. Различия были, казаки военное сословие, подати не платили, но несли военную службу, а посполитые сословие податное, выполняли некоторые повинности в пользу государства или владельца земли (которым могло быть государство, монастыри, представители старшини и казаков получившие землю в пользование за службу или же купившие ее, и сами селяне во времена Самойловича могли ее владеть юридически) или же выделяли в пользу (селяне) в пользу владельцев или же государства некоторое натуральное содержание. С течением времени положение ухудшалось, как первых, так и вторых. При Мазепе повинности селян в пользу собственников земли были ограничены 1-2 днями в неделю, это не значит, что они такими были, но не могли превышать это время, а казаки были признаны сословием привилегированным, жили на своей земле и податей за ее использование не платили. Правительство Петра І начало проводить по отношению к казачеству политику уравнения в правах с селянами, не признавая его служилым сословием и
    zxcvb 20 ноября, 01:14
    пытаясь обложить поборами (наряду с многими другими причинами еще одна причина разрыва Мазепы с Москвой). Так что различия были и существенные. 2) Для Украины события 1917-1920 гг. были в первую очередь национально-освободительной войной, а не гражданской, поскольку украинцы пытались построить собственное государство, а большевики (партия которых состояла в Украине преимущественно их русских и русифицированных "почти русских") противодействовали этому, пытаясь сделать Украину частью унитарного пространства с центром в Москве (с ее оформлением в виде фиктивной украинской республики советов), Украина противодействовала, как управлявшимся из Москвы местным большевикам, так и внешним вторжениям (как московских большевиков, так и белой армии Деникина, которые воеали между собой, но вопросе уничтожения государственности Украины были едины). Выступление Директории против Скоропадского 14 ноября 1918 г. было вызвано объявлением Скоропадского 13 ноября о будущем вхождении Украины в состав Белой
    zxcvb 20 ноября, 01:27
    России. Махно проводил самостоятельную политику заключая ситуативные союзы как с Украиной, так и с большевиками против белых. Об этих событиях и о действующих лицах можно распространятся долго, но зачем. Франция и Англия проводили тогда политику ликвидации государства Украина в угоду "единой и неделимой", это можно было бы рассматривать, как месть Украине за вынужденный прогерманский выбор, да только месть эта была какая-то непоследовательная, поскольку они не мстили так Финляндии, балтийским странам, Польше, которые в определенный промежуток этого времени тоже вынуждены были прибегнуть к германской помощи и рассматривали Россию как сейчас Путин, что украинцев такого народа нет, это все русские и надо принудить их это понять. То-то сейчас он был несколько ошарашен анемичными западными санкциями и обижен на Запад, ведь заявлял же, что такого государства как Украина нет и "честно" предлагал его поделить. Историки понятие условное, если не иметь ввиду профессию, если честные оперируют
    zxcvb 20 ноября, 01:53
    источниками, если нет, тогда это пропагандисты, проталкивающие свои искуственные представления о происходившем, каждый волен не брать слепо на веру, что ему вдалбливают в голову, а проверить то блюдо, которое ему пытаются всучить. Кажется, что в современной России любая научная полемика в сфере истории невозможна (и еще много лет будет невозможна, поскольку Путин, как в свое время Сталин, уже указал как надо излагать историю, чтобы это не было "изменой родине", к всеобщему удовольствию 90% населения. Всем желающим знать об истории расскажут, тоже к всеобщему удовольствию зомбоящики, и пока в путиновизорах не появится объективная информация (а она не появится), население будет все больше любить "вставшего с колен вождя", "противостоящего внешним проискам врагов России", будут все чаще выискивать внутренних врагов, поддерживая градус мобилизации общества. Продолжать больше не стоит. Всеже здесь статья Рахманина, посвященная поискам украинского ответа, тому что натворил Путин в Украине
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • vortex 19 ноября, 18:41 to zxcvb. Этим своим словесным онанизмом занимайтесь в московской орде, впаривайте ордынским идиотам "где было крепостное право, а где нет", там таких обожают, у них оно и не заканчивалось. Идёт война Московской орды 350 лет против Украины и её народа, и сегодня вопрос один стоит: выстоит Украина или нет. Отстоит народ полученную независимость или нет. В своё время основатель Еврейского государста Бен Гурион сказал: "Спор с соседями не состоит в несогласии по поводу границ, а непринятии самого факта существования Израиля. Противники Израиля всегда будут вести против него политику на УНИЧТОЖЕНИЕ". Это один к одному относится к Украине, если поменять местами Израиль-Украина. Политика России есть и будет против УКРАИНЫ ОДНА-УНИЧТОЖИТЬ. Так что со свим "правом..." катитесь в свою контору, где получаете свои гроши. Сегодня Украина в положении Израиля 1948 года. Но Израиль выстоял и победил. И Украина должна воспользовать этот опыт в полной мере. Свобода того стоит, чтобы за неё и стоять.
    zxcvb 19 ноября, 19:18
    Метальщик гранаты в солдат возле ВР 31 августа видимо родственная вам душа, тот тоже, наверное, считал, что чем больше убъет своих, так Украина сразу же объединится, как евреи. Ну, давайте, палите дальше.
    talymon 20 ноября, 00:30
    Мандела також займався колись тим, що "жбурляв бомби". Але світ визнав зрештою саме його правоту. Те, що зробив Порошенко, внісши з порушенням усяких процедур свій проект закону про якийсь там статус чогось там, заслуговувало навіть на його, Порошенка імпічмент, а не на кидання гранати у натовп патріотом, який втратив контроль над собою через відчай, що втрачає Україну, про яку мріяли всі покоління його предків саме через діяння такого як Порошенко президента, предки якого ніколи, я впевнений, і не мріяли про якусь там незалежність України. Тому не треба ставити воза попереду коня, нагнітаючи жахи про "націоналістичну мавпу з гранатою" перед Верховною Радою.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • vortex 19 ноября, 13:36 А оплёуху Путин получил совсем недавно, недели две тому. Ночью Израильские истребители на окраине Дамаска уничтжили склады с оружием и боеприпасами российскими. Это событие глухо прокомментировали в мире. Израиль, как всегда не подтвердил, но и не отверг. И что интересно: ни один российский истребитель в Сирии не был поднят в воздух для перехвата и "наказания посмевших уничтожить их боеприпасы и боевую технику". НИ ОДИН! Ни Сирийский, ни Российский. Сидели как сурки в норках на своих аэродромах. И СМИ России ни гу-гу, и Путин не размахивал ручками, ни топал ножками. Потому что знали поганцы, что как и 1967 году будут уничтожены. ТИ-ШИ-НА, как на кладбище Это не бандитствовать в Крыму и в Донбассе, а иметь дело с первоклассной армией и авиацией. И не треп российской пропагандистской шушеры, что "российские истребители отогнали израильские от сирийских границ". Вот такой урок и должен извлечь для себя Украина-только уничтожая оккупантов, можно освободить свою землю и обезопасить страну. Відповісти Цитувати
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.90
EUR 29.07