Приватна власність: за рамками громадського визнання?

Цікаво, чи насправді в наших людей малі амбіції і великі страхи? Аналізуючи ставлення до приватизації, важко уникнути цього запитання. Хоча проблема приватизації має у підґрунті ще болісніші аспекти, такі як законність і соціальна рівність - без переваг на користь людей з "рівнішим" капіталом. У багатьох відбила намір накопичувати статки й розвивати свій бізнес непрозора приватизація в 90-х рр. минулого століття. Хтось не хоче терпіти шалений податковий тиск, тоді як найбагатшим ніхто не заважає насолоджуватися життям. Але пасивність загалу, який сам поставив себе в рамки виживання, а не вільного розвитку, негативно позначається на економіці і країни, і сім'ї.

Як українці ставляться до приватизації і які її перспективи? Наш співрозмовник - доктор соціологічних наук, виконувач обов'язків завідувача відділу історії та теорії соціології Інституту соціології НАНУ Володимир РЕЗНІК.

"У нас не було ідеологічного неприйняття капіталістичного устрою"

- Наші люди ставляться до приватизації вкрай обережно - вони фактично виправдовують власність тільки на малі підприємства.

- Справді, найкраща ситуація у плані легітимності, визнання приватної власності спостерігається стосовно малих підприємств. Мала приватизація завершилася в 1992–1994 роках - тут підведено риску, і переживати з цього приводу вже не випадає. Нині можна легко створювати малі підприємства.

Та й стосовно великих приватизація майже завершилася. Хоча деякі об'єкти ще розглядаються. Можливо, буде перерозподіл великої власності. До цього питання постійно прикута увага громадськості. Оскільки процес незавершений, люди не приховують своїх поглядів. Звісно, переважна більшість, мабуть, ні на що не сподівається, проте їх "підбадьорюють" ліві сили, популісти - у тому числі й праві, подекуди мова заходить про реприватизацію. Але на тлі ставлення до приватної власності на малі підприємства прихильників приватизації великих підприємств - менше. І з землею відбувається аналогічно. Приватизацію землі у нас теж не завершено, вона перебуває у "підвішеному" стані: люди отримали земельні паї, але продати їх легально поки що не мають можливості. Багато питань і щодо електронного кадастру: люди не знаходять там своїх ділянок.

- За рахунок тих, кому важко відповісти на запитання щодо приватизації великих підприємств і землі, збільшується, порівняно з минулими роками, число тих, хто негативно ставиться до приватизації.

- Відбувається свого роду усталення позицій. Люди, які в 2006 році ще не могли визначитися, "за" вони чи "проти", здебільшого перейшли на полюс неприйняття. Ще в 2006 році я звернув увагу на великий відсоток людей, які ще не визначилися, і зауважив, що все в майбутньому залежатиме від їхньої позиції: якщо справи у країні підуть добре, вони можуть приєднатися до тих, хто справді підтримує приватизацію. Якщо ж країна набуде гіршого досвіду - до тих, хто її не підтримує. Нині ми переживаємо наслідки глобальної економічної кризи: погіршилися показники економічного розвитку, зростає безробіття. Нинішня влада фіскально "придушила" малих підприємців. Вважаю, що в сукупності все це й вплинуло на громадську думку.

- Люди не відпускають свою підприємницьку уяву далі малих підприємств. Чи означає це, що вони в нас обережні й помірковані?

- Десятиліттями нас привчали бути лояльними до чинної влади: не надто виявляти свої справжні інтереси, погляди, почуття. Відтак сьогодні спостерігається дефіцит ідей. Фактично немає лідерів, які могли б озвучити їх, очолити й повести людей за собою. Складається враження, що ми виявилися неготовими до змін. Як свого часу були не готові захищати попередній соціальний устрій, в основі якого державна власність, бо він вичерпав себе і не задовольняв потреб людей. Вони не готові були йти на "барикади", вони просто спостерігали. Відтак ситуацією скористалися деякі особи, які стояли ближче до відповідних ресурсів і, вповні володіючи
всією інформацією, бачили всі можливості для бізнесу.

А взагалі, починалося все з приватизації квартир, присадибних і дачних земельних ділянок. І люди не повставали проти цього. Як бачимо, представники лівих партій також мають приватне житло й приватні земельні ділянки, чим подають приклад іншим.

У нас не було масового виразного ідеологічного неприйняття капіталістичного устрою. Люди здебільшого індиферентно сприймали суспільні зміни. Вочевидь, вони незадоволені тим, як відбулася приватизація, її наслідки їх не задовольняють. Але готових іти на "барикади" немає, як немає й тих, хто очолив би цей рух.

У нас відбулася політична легітимація приватної власності, і ліві партії співіснують у правлячих парламентських та урядових коаліціях із партіями, які увиразнюють інтереси приватних власників. Можливо, у перспективі з'явиться лівий політичний рух, який міг би очолити опозицію проти теперішнього соціального устрою.

Ми по периметру оточені країнами, в яких теж капіталістичний соціальний устрій, навіть у Білорусі державний капіталізм. Уявімо, що в нас перемогла соціалістична революція - що з нами було б далі? Країна одразу потрапила б в ізоляцію.

- За даними моніторингу вашого інституту, тих, хто вважає, що радше не варто було передавати у приватну власність малі підприємства, - 34,7% (у 2006 році таких було 28%), а "за" їх приватизацію - 48,2% (у 2006-му - 47,4%). Радше негативно ставляться до існування в Україні малих приватних підприємств 22,2% опитаних (у 2006 році - 19,3%), а радше позитивно - 62,1% (у 2006-му - 56,8%). Майже третина респондентів - 32,6% - вважає за доцільне повернення у власність держави малих приватних підприємств (у 2006 році таких було 30,5%), а недоцільним це видається 49,2% респондентів (у 2006-му - 43,1%). Якщо й спостерігається якийсь "приватновласницький" поступ, то дуже невеличкий...

- І в 2006-му, і в 2013-му відсотки на підтримку приватизації малих підприємств, позитивного ставлення щодо їх існування та несхвальної думки щодо їх націоналізації істотно перевищують відсотки відповідних протилежних позицій. Невеликий поступ - свідчення поміркованості. Все залежить від поточного стану справ. Якщо суспільство нормально розвиватиметься і люди з упевненістю дивитимуться в майбутнє, то велика частина загалу приєднається до тих, хто підтримує малу приватизацію. Але, мабуть, досі багатьом упам'ятку підприємницький майдан, коли податковий тягар переклали саме на малих приватних власників. Влада тоді звинувачувала їх у несплаті податків, приховуванні доходів, паразитуванні на невиробничих посередницьких операціях, антисанітарії і т.д. Це могло зумовити чиєсь негативне ставлення до приватизації.

Приватизація на вістрі соціальної поляризації

- Не варто було передавати у приватну власність великі підприємства - так вважають 65,9% опитаних (у 2006 році таких було 57,9%). Радше варто - так вважають 16,9% респондентів (у 2006-му - 17,1%). Радше негативно ставляться до існування в країні великих приватних підприємств 43,2% громадян (у 2006-му - 39,1%), а радше позитивно ставляться до них 36,9% (у 2006-му - 34,6%). Вважають за доцільне націоналізувати великі приватні підприємства 66,2% громадян (у 2006 році таких було 58,2%), а не погоджуються із цим 16,2% (у 2006-му - 17,1%). Чи виникають тут певні соціальні ризики?

- Вони тут закладені. Уявімо: до влади приходить новий політичний лідер на чолі згуртованої партії, яка опановує владні інстанції, і вони висувають гасло націоналізації. Якщо цю ідею вправно подадуть широкому загалу і обґрунтують, то я сумніваюся, що люди вийдуть на вулицю і захищатимуть великих приватних власників. А свого часу, у 2006 році, коли з ініціативи уряду Юлії Тимошенко відбувалася реприватизація, не вдалося "притиснути" підприємства Віктора Пінчука - на його захист виходили трудові колективи. Тоді, за даними Київського міжнародного інституту соціології, на Сході України зріс відсоток противників реприватизації, які підтримували своїх великих приватних власників і навіть виходили на демонстрації. Тут дався взнаки електоральний розкол. Свого часу Рузвельт з приводу нікарагуанського диктатора Сомоси сказав: "Це сучий син, але це наш сучий син". Аналогічно можна зрозуміти й логіку сприйняття великих приватних власників громадськістю Сходу й Півдня країни: "Це олігарх, злодій, "прихватизатор", але він наш, "синьо-білий" олігарх". Виникає політична й регіональна солідарність.

- А олігархи у нас обов'язково повинні бути?

- Вважаю, що так. У Східній Європі олігархів дуже мало, одиниці - у Польщі. А в нас на Півдні й Сході були ресурсоємні ліквідні великі підприємства, які виробляють напівфабрикати, затребувані за кордоном. Тобто там експортоорієнтовані цілі галузі. На цьому й постали олігархи. Можна перефразувати вислів про те, що народ, який не хоче годувати свою армію, із часом буде змушений годувати чужу, - так само народ, який не бажає знаходити спільну мову зі своїми олігархами, рано чи пізно терпітиме чужих. А за чужими олігархами стоятимуть чужі сильніші держави. Суспільство, якщо дуже захоче, може налякати своїх олігархів, а чужих не вийде. Тому і суспільство, і його олігархи повинні навчитися плідно співіснувати - це в їхніх інтересах. Особисті успіхи олігархів у модернізації економіки країни можуть посприяти тому, що суспільство визнає їх необхідність.

- Вважають, що не варто було приватизувати землю 63,4% наших громадян (у 2006 році таких було 53,5%); погоджуються, що землю варто було віддавати у приватну власність 19,5% (у
2006-му - 24,2%). Радше негативно ставляться до існування в країні приватної землі 53,4% опитаних, радше позитивно - 27,1%. Вважають за доцільне націоналізацію приватної землі 60,9% респондентів (у 2006-му - 51,4%), не погоджуються із цим 20,3% (у 2006-му - 21%). Земля - найболючіше питання, і чомусь для його вирішення ніяк не настане час.

- Не виключено, що ми спостерігаємо соціальну поляризацію і поглиблення розколу громадськості з приводу приватної власності на землю та виробничий капітал. У цій сфері багато незадоволених. Є люди, які приймають приватну власність на землю, мають земельні паї і хотіли би цивілізовано їх позбутися за належну ціну. Трапляється, що сільські ради без їхнього відома віддають цю землю в оренду. З обуренням сприймаються рейдерські захоплення забудовниками земельних ділянок громадського користування в містах. Непередбачуваність, відсутність порядку, перспективи призводить до того, що люди почуваються скривдженими. Але люди в нас освічені. Багато з них визнають за громадянами право продавати землю кому завгодно. Але більшість визнають це право з обмеженнями - продавати тільки членам місцевої громади або тільки громадянам України. Вважаю, що в цьому є резон.

Зауважені тенденції свідчать про певні загрози чинному соціальному порядку приватновласницьких відносин. Але навряд чи наразі можна вести мову про масове тяжіння до його докорінної зміни. Адже приватна власність на малі підприємства залишається стало легітимною. Однак нелегітимність і поглиблення делегітимації приватної власності на великі підприємства та землю створюють сприятливу соціально-психологічну атмосферу для масової підтримки й потурання спробам радше не націоналізації, а перманентної реприватизації. У таких умовах чинний капіталістичний соціальний порядок навряд чи може проявити свої переваги в економічній ефективності, терпляче очікувані громадськістю. І з часом може постати питання й про його зміну.